Лізі знову й знову гортала сторінки між рожевими трояндами та 4-й етап: подивися під ліжком Вона подумала, що якби вона показала ці два зразки письма Дарлі й Кантаті, вони, не вагаючись, упізнали б у першому руку Аменди, а в другому — руку Скота.

А та істота в ліжку, учора вранці…

— Вона говорила, як обоє вони, — прошепотіла Лізі. Її тіло якось дивно засмикалося. Вона й уявити собі не могла раніше, що воно може так смикатися. — Люди можуть назвати мене божевільною, але та істота справді говорила таким голосом, ніби то були вони обоє.

Подивися під ліжком.

Нарешті вона зробила так, як порадив їй запис в Амендиному нотатнику. Але єдиним булом, який вона там побачила, були старі кімнатні капці.

5

Лізі Лендон сиділа на смузі ранкового сонця, схрестивши ноги й поклавши руки собі на коліна. Вона спала голою і в такому вигляді тепер і сиділа; тінь від рами східного вікна лежала на її стрункому тілі, наче тінь від панчохи. Вона ще раз подивилася на фразу, яка спрямовувала її на четвертий етап була — короткий бул, добрий бул, ще кілька булів — і вона одержить свій приз.

Іноді Пол дражнив мене тяжким булом… але він ніколи не був занадто тяжким.

Ніколи не був занадто тяжким. З цією фразою в голові вона з ляском закрила блокнот і подивилася на його задню палітурку. Там маленькими чорними літерами під назвою фірми «Денісон» було написано:

Лізі підхопилася на ноги і стала вдягатися.

6

Дерево приймає їх у свій власний світ. Унизу, під їхніми ногами, — сніг. А під деревом ням-ням голос Скота, гіпнотичний голос Скота, і даремно вона думала, що «Порожні демони» — то його історія жаху. Осьде його історія жаху, і якщо не брати до уваги сліз, які котяться з його очей, коли він розповідає про Пола і про те, як вони горнулися один до одного на тлі тих обрізків, того жаху та крові на підлозі, то він розповідає про все це, не затинаючись.

— Ми ніколи не вирушали на пошук була, коли батько був удома, — розповідає він, — лише тоді, коли він був на роботі. — Скот майже завжди вмів позбутися акценту Західної Пенсільванії, коли розмовляв, але тепер він знову проникає в його мову, набагато глибший, аніж її акцент янкі, і в чомусь дуже дитячий. Не home,[40] a hum, не work,[41] а дивовижне спотворення, що звучить приблизно як rurk. — Пол завжди починав десь близько. Наприклад, він казав: «П’ять етапів була» — щоб я знав, скільки ключів мені треба знайти, — а потім: «Піди подивись у коморі». Перший етап лише іноді був загадкою, але наступні майже завжди нею були. Скажімо: «Піди туди, куди тато копнув кота», і, звичайно ж, то був старий колодязь. А потім: «Піди туди, де стоїть той, хто нас годує». І я дуже скоро здогадувався, що йшлося про старий трактор «Фармол», який стояв біля східної межі нашого поля під крутою скелею, і справді наступний етап була був на його сидінні, притиснутий каменем. Бо етапом була вважався, власне, згорнутий удвоє клаптик паперу, на якому було щось написано. Я майже завжди розгадував загадки, але якщо мені це не вдавалося, Пол давав одну або й більше підказок, аж поки я знаходив правильну відповідь. І в кінці я одержував свій приз — кока-колу або коку Роял-Краун, або цукерку.

Він дивиться на неї. За ним немає нічого, крім білого кольору — стіна білого кольору. Дерево ням-ням — насправді це верба — нахилило свої віти над ними й навколо них, затуливши їх від зовнішнього світу.

Він каже:

— Іноді, коли в тата вселявся психодіот, просто порізати себе було не досить. Одного дня, коли він був у такому стані, він поставив мене

7

на лаву в коридорі, саме це він тоді сказав, вона тепер пригадала (хотіла вона цього чи не хотіла), але перш ніж вона змогла проникнути пам’яттю далі, за багряну завісу, де досі ховалися всі її спогади, вона побачила чоловіка, який стояв на її задньому ґанку. І то був справді чоловік, не газонокосарка й не пилосос, а справжній живий чоловік. На своє щастя, вона мала час, аби помітити, що хоч то й не був заступник шерифа Бекман, він був також одягнений в уніформу хакі окружної поліції. Це врятувало її від дещо незручної ситуації, адже вона могла б зойкнути від переляку не гірше, ніж Джимі Лі Кертіс у кінофільмі «Геловін».

Її гість відрекомендувався як заступник шерифа Олстон. Він приїхав, щоб забрати вбитого кота з морозильника Лізі, а також запевнити її, що він дбатиме про її безпеку протягом усього дня. Він запитав, чи має вона мобільний телефон, й Лізі відповіла, що так, вона його має. Її мобільник був у БМВ, і вона подумала, що, можливо, він навіть увімкнений і працює. Заступник шерифа Олстон порадив їй мати його весь час при собі й занести телефон офісу шерифа у програму швидкого набору. Він побачив вираз її обличчя і сказав, що готовий допомогти їй, якщо вона не знає, як це робиться.

Лізі, яка дуже рідко користувалася своїм мобільником, повела заступника Олстона до свого БМВ. Акумулятор виявився зарядженим лише наполовину, але шнур для зарядки знайшовся в консольному ящичку між сидіннями. Заступник шерифа Олстон простяг руку, щоб витягти з розетки запальничку для сигарет, побачив розтрушений навколо неї попіл і на мить зупинився.

— Витягуйте її, — сказала йому Лізі. — Я хотіла була повернутися до цієї шкідливої звички, але, думаю, я змінила свій намір.

— Мабуть, це розумно з вашого боку, мем, — сказав заступник шерифа Олстон без усмішки.

Він витяг із розетки запальничку для сигарет марки «Бімер» і встромив туди зарядний шнур для мобільного телефону. Лізі навіть не знала, що так робиться; вона завжди заряджала акумулятор свої маленької «Мотороли» в себе на кухні. Минуло вже два роки, а вона все ще не могла звикнути до того, що поруч неї немає чоловіка, який би прочитав інструкцію і відкрив їй таємницю таких написів, як Fig 1 і Fig 2.

Вона запитала заступника шерифа Олстона, скільки часу заряджатиметься її телефон.

— До повного зарядження? Не більш як годину, а може, й менше. Ви будете в межах досяжності телефону протягом цього часу?

— Так, мені треба дещо зробити в сараї. Там є телефон.

— Дуже добре. Коли цей зарядиться, пристебніть його до пояса джинсів. У разі будь-якої тривоги, натисніть на клавішу 1, а тоді на клавішу дзвінка, і ви матимете копа до своїх послуг.

— Дякую вам.

— Не варто. І, я вам уже сказав, я сам особисто подбаю про вашу безпеку. Ден Бекман знову поставить тут свою машину сьогодні вночі, якщо йому не доведеться виїхати на виклик. Це може статися — у таких маленьких містах, як це, ночі з п'ятниці на суботу завдають нам багато клопоту, — але ви маєте свого мобільника і швидкий набір нашого номера, крім того, Бекман щоразу повертатиметься сюди.

— Чудово. Чи ви що-небудь довідалися про чоловіка, який мені погрожує?

— Небагато, мем, — сказав заступник шерифа Олстон цілком спокійним голосом.

Авжеж, він може собі дозволити бути спокійним, адже ніхто не погрожував покалічити його, і, вельми ймовірно, ніхто ніколи не погрожуватиме. Він мав приблизно шість футів і п'ять дюймів зросту і важив не менш як півтораста фунтів. А як одяг навантажить, то і двісті всі заважить, міг би докинути її батько; у Лісбон Фолз Денді Дебушер був добре відомий такими своїми дотепами.

— Коли Енді щось довідається — тобто заступник шерифа Клатербак, бо саме він усім розпоряджається, поки шериф Ріджвік не повернеться з подорожі свого медового місяця, — я певен, він одразу вас повідомить. А тим часом вам треба тільки вжити деяких розумних заходів обачності. Замикайте всі двері, коли ви вдома, гаразд? А надто, коли споночіє.