— Це головний заступник шерифа Енді Клатербак, чим я можу допомогти вам?

Уже втретє за сьогоднішній день — третій раз вирішальний, третій раз за всі рази раз, сказала б їхня добра матінка — Лізі відрекомендувалася як місіс Скот Лендон. Після цього розповіла заступникові шерифа Клатербакові дещо підредаговану версію історії із Заком Мак-Кулом, почавши від телефонного дзвінка, який вона одержала вчора увечері, і закінчивши своєю сьогоднішньою телефонною розмовою, в якій виринуло ім’я Джима Дулея. Клатербак задовольнявся реплікою «угу» та її варіаціями, поки вона не закінчила розповідь, а потім запитав, від кого вона довідалася про інше — можливо, справжнє — ім’я «Зака Мак-Кула».

Подолавши легкий опір сумління

(хто базікає отак, нацьковує всіх собак),

що коштувало їй хвилину гіркого подиву, Лізі назвала Царя Інкунків. Але цього разу вона не назвала його Вудлайном.

— Ви допитаєте його, пане заступнику шерифа?

— Я думаю, це зрозуміло само собою, хіба не так?

— Я теж так думаю, — сказала Лізі, запитуючи себе, чи вдасться заступникові шерифа видушити з Вудбоді щось таке, до чого сама вона не змогла докопатися. Вона припустила, що таку можливість не слід виключати, адже вона була тоді надто розлючена. Вона також зрозуміла, що турбує її не це.

— Ви його заарештуєте?

— На основі того, що розповіли мені ви? Про це й мови не може бути. Ви маєте підстави притягти його до суду — проконсультуйтеся зі своїм адвокатом, — але в суді, я переконаний, він скаже, що, наскільки йому було відомо, той суб’єкт Дулей хотів лише зробити вам візит і спробувати переконати вас віддати йому папери, можливо, тільки трохи на вас натиснувши. Він заявить, що йому нічого не відомо ані про вбитих котів у поштових скриньках, ані про погрози покалічити вас… і він скаже правду, судячи з того, що ви мені щойно розповіли. Ви згодні?

Лізі визнала, з деяким спротивом у душі, що він має слушність.

— Мені буде потрібен лист, якого залишив вам цей шантажист, і мені буде потрібен кіт. Що ви зробили з його трупом?

— Ми маємо дерев’яного ящика, прикріпленого до стіни нашого дому, — сказала Лізі. Вона підняла з підлоги сигарету, роздумливо подивилася на неї й кинула її назад. — То була ідея мого чоловіка — мій чоловік мав свої ідеї на всі випадки життя, — але, чесно кажучи, я забула, в чому саме була її суть. У всякому разі, цей ящик допомагає нам віднаджувати єнотів від помийниці. Я поклала труп кота в пластиковий пакет, а пакет засунула в ящик.

Тепер, коли перестала напружено про це думати, вона одразу пригадала, в чому була суть ідеї Скота.

— Так, так, а ви маєте морозильник?

— Звичайно, — сказала Лізі, із жахом чекаючи, що він скаже далі.

— Я хочу, щоб ви поклали кота в морозильник, місіс Лендон. Можете залишити його в пакеті. Я пошлю когось завтра забрати його у вас та відвезти до Кендола і Джеперсона. Це ветеринари, які перебувають у нас на службі. Вони спробують визначити причину смерті…

— Це буде неважко, — сказала Лізі. — Поштова скринька була залита кров’ю.

— Так, так. Шкода, що ви не зробили кілька фотознімків, перш ніж витерти її.

— Гадаю, мені можна це вибачити! — скрикнула Лізі з глибокою образою в голосі.

— Заспокойтеся, — сказав Клатербак. І спокійним голосом додав: — Я розумію, ви були налякані. Кожен на вашому місці був би.

«Але не ти, — з гнівним обуренням подумала Лізі. — Ти залишився холодним… як дохлий кіт у холодильнику».

Вона сказала:

— Це стосується професора Вудбоді та мертвого кота; а як щодо мене?

Клатербак сказав, що він негайно пошле одного із заступників шерифа — заступника Бекмана або заступника Олстона, того з них, який буде ближче, щоб він забрав листа. Крім того, йому спало тепер на думку, що заступник, який її навідає, зможе зробити також кілька знімків убитого кота. Усі заступники мають у своїх автомобілях фотоапарати. Потім цей заступник (а з одинадцятої вечора полісмен, який його змінить, поставить свою машину біля Шосе 19, звідки можна вести спостереження за її будинком. Якщо, звісно, не буде якогось термінового виклику — дорожньої аварії або чогось подібного. Якби Дулей захотів «з’ясувати ситуацію» (у такий кумедно-делікатний спосіб Клатербак згадав про подібну можливість), він би побачив поліційну машину й проїхав мимо.

Лізі хотілося вірити, що так і буде, як передбачив Клатербак.

Такі хлопці, як цей Дулей, провадив Клатербак, більше схильні до хизування, аніж до дій. Якщо їм не вдається залякати людину й домогтися свого, то вони у своїй переважній більшості просто забувають про цю справу.

— Я схильний припустити, що ви більш ніколи його не побачите.

Лізі хотілося вірити, що й у цьому заступник шерифа має рацію. Але в неї були свої сумніви. Найдужче її тривожило те, у який спосіб «Зак» організував свою діяльність. Він організував усе так, щоб його ніхто не міг зупинити, навіть той, хто найняв його для цієї роботи.

2

Менш як через двадцять хвилин після того, як вона закінчила розмову з головним заступником шерифа Клатербаком (якого її стомлений розум тепер був схильний називати або Батерклаком, або Камербоком — певне, тут у неї виникла асоціація з фотокамерою, яка зніматиме вбитого кота), стрункий чоловік в уніформі хакі і з великим пістолетом у кобурі на стегні з’явився біля її парадних дверей. Він відрекомендувався як заступник шерифа Ден Бекман і сказав їй, що йому доручено забрати «певного листа» для його подальшого використання в розслідуванні справи та сфотографувати «певну покійну тварину». Лізі при цьому зберегла незворушний вираз обличчя, хоч їй довелося боляче прикусити собі щоки всередині рота, щоб стримати напад реготу. Бекман помістив листа (разом із чистим білим конвертом) у пакет, який знайшла для нього Лізі, а потім запитав, чи вона поклала «покійну тварину» в морозильник. Лізі зробила це одразу, щойно закінчила розмову з Клатербаком, засунувши зелений пакет для сміття в лівий куток свого великого «Тролзена», де не було нічого, крім стосика застарілих стейків із оленини в покритих памороззю пластикових пакетах — то був подарунок їй і Скотові від їхнього електрика Смайлі Фландерса. Смайлі виграв собі дозвіл на полювання в мисливській лотереї 01 чи 02 — Лізі не могла згадати, у якій саме, — і завалив «великого рогача» в Сент-Джон Велі. Там, де Чарлі Коріво вполював свою молоду наречену, відзначила тепер Лізі, коли це спало їй на думку. Біля купки цього м’яса, яке вона напевне ніколи не стане їсти (крім хіба у випадку ядерної війни) було єдине вільне місце, де вона могла покласти дохлого коморного кота Ґеловеїв, і вона попросила шерифового заступника Бекмана, щоб він поклав його назад на те саме місце, коли закінчить своє фотографування. Він із цілковитою серйозністю пообіцяв «піти їй назустріч у її проханні», і їй знову довелося боляче прикусити щоки. Але навіть це не дуже допомогло. І коли його важкі кроки затупотіли на сходах, що спускалися на нижній поверх, Лізі обернулася обличчям до стіни, як вередлива дитина, притиснувшись лобом до тиньку, й, затуливши рота долонями, затрусилася від здушеного реготу, радше схожого на уривчастий стогін або розтягнутий у часі зойк.

Та коли минув цей напад конвульсивного реготу, вона знову почала думати про кедрову скриньку доброї матінки (ця скринька належала Лізі вже понад тридцять п’ять років, але вона ніколи не думала про неї як про свою). Згадка про скриньку та про невеличкі пам’ятні речі, що в ній зберігалися, допомогла їй полегшити істерію, яка булькотіла всередині неї. Ще більше допомогла їй упевненість, яка дедалі зростала, що вона поставила цю скриньку десь на горищі. Це припущення до того ж було цілком логічним. Рештки від трудового життя Скота зберігалися на другому поверсі сараю, де він обладнав собі кабінет; рештки життя, яке прожила вона, поки він працював, треба шукати тут, у будинку, який вона обрала і який згодом полюбили вони обоє.

На горищі лежали також чотири коштовні турецькі килими, які їй колись дуже подобалися і які потім із незбагненної для неї причини почали її дратувати…