Що ж, гаразд. Хай буде так. Якщо він з’явиться, вона просто віддасть йому ключі від сараю і скаже, що він може брати там усе, що йому треба. Я скажу, нехай він там тішиться, нехай ловить кайф.

Але від цієї думки губи Лізі стислися в тонку позбавлену гумору місячну посмішку, яку могли б помітити хіба що сестри та її чоловік, що називав таку посмішку «передвістям торнадо на обличчі Лізі».

— Нехай мене трахнуть, якщо я це зроблю, — промурмотіла вона й розглянулася навколо, шукаючи поглядом срібну лопату.

Лопати тут не було. Вона залишила її в автомобілі. Якщо вона хоче мати її, то їй ліпше піти й забрати її там негайно, поки не стало геть поночі…

— Місіс Лендон? — Це був професор, у чиєму голосі звучала ще більша тривога, ніж дотепер. — Ви ще там?

— Так, — сказала вона. — Ви бачите, до чого це вас привело.

— Пробачте, не зрозумів?

— Ви знаєте, про що я кажу. Ви так хотіли здобути у своє розпорядження папери мого чоловіка, ви вважали, що маєте повне право заволодіти ними. І ось до чого це вас привело. До того, як ви себе тепер почуваєте. Плюс ті питання, на які вам треба буде шукати відповідь, коли я покладу слухавку.

— Місіс Лендон, я не…

— Якщо вам зателефонують із поліції, то я хочу, щоб ви розповіли їм усе те, що розповіли мені. А це означає, що спочатку вам доведеться відповісти на запитання своєї дружини, ви так не вважаєте?

— Місіс Лендон, я вас благаю! — У голосі Вудбоді тепер прозвучала паніка.

— Ви самі завели себе в цей глухий кут. Ви і ваш друг Дулей.

— Не називайте його моїм другом!

Передвістя торнадо на обличчі Лізі набуло ще чіткіших обрисів, а її губи ніби витончилися так, що стало видно кінчики її зубів. Водночас очі в неї звужувалися, доки не перетворилися на крихітні сині іскри. То був нещадний погляд — погляд дівчини з родини Дебушерів.

— Але ж він є ним! — вигукнула вона. — Ви випивали з ним, ви розповіли йому легенду про своє горе і сміялися з ним, коли він називав мене Йоко Лендон. Це ви нацькували його на мене, незалежно від того, чи казали йому про це прямим текстом, чи ні, а тепер з’ясовується, що він божевільний, як нужниковий щур, і ви неспроможні його зупинити. Тому так, професоре, я маю намір звернутися до окружного шерифа, і не сумнівайтеся, я неодмінно назву ваше ім’я, я надам усі відомості, що допоможуть їм знайти вашого друга, бо він на все готовий, і ви це знаєте, він не має наміру зупинитися, він утішається своєю падлючою витівкою, і ви до цього причетні. Ви його купили, ви володієте ним. Чи не так? Атож, саме так.

Ніякої відповіді. Але вона чула вологі звуки його дихання і знала, що Цар Інкунків докладає всіх зусиль, щоб не заплакати. Вона поклала слухавку, схопила на підлозі ще одну сигарету, припалила її. Вона рушила назад до телефону, але потім похитала головою. Вона зателефонує до офісу шерифа за хвилину. Але спершу забере срібну лопату з машини, і вона хотіла зробити це негайно, бо надворі вже посутеніло, і в її частині світу ніч заступила день.

8

Бічне подвір’я — яке вона більше сприймала як подвір’я парадне — було вже надто темне, щоб на ньому можна було почувати себе спокійно, хоч Венера, зірка бажання, ще не вийшла на нічне небо. Там, де сарай межував зі складом сільськогосподарського реманенту, тіні були особливо чорними, а БМВ був припаркований менш як за двадцять футів звідти. Звичайно, Дулей навряд чи ховався в тому чорному колодязі, бо якщо він тут, він може бути де завгодно: може стояти, прихилившись до будиночка для перевдягання біля басейну, виглядати з-за рогу дому, де була кухня, причаїтися біля люка в льох…

На цю думку Лізі обкрутилася на підборах, але світла ще було досить, аби вона могла переконатися, що біля люка в льох нікого немає. До того ж двері надбудови над люком були замкнені, й Лізі могла не боятися, що він ховається в льоху. Хіба що в якийсь спосіб проник у дім і заховався там, перш ніж вона повернулася додому.

Заспокойся, Лізі, й роби свою справу…

Вона завмерла, тримаючись рукою за ручку задніх дверцят БМВ. Так вона простояла хвилин п’ять, потім випустила сигарету з руки й розтоптала недопалок. Хтось стояв у глибокому куті, там, де дотикалися сарай і склад для реманенту. Хтось там стояв, високий і нерухомий.

Лізі відчинила задні дверцята автомобіля і схопила срібну лопату. Світло всередині машини не погасло, коли вона знову зачинила дверцята. Вона зовсім забула, що в нинішніх машинах світло вимикалося не одразу, вони називали це світлом чемності, але вона не знайшла нічого чемного в тому, що Дулей міг побачити її, а вона побачити його не змогла б, бо це паскудне світло обмежувало поле її видимості. Вона відступила від автомобіля, тримаючи держак лопати діагонально на грудях. Світло всередині БМВ нарешті погасло. На якусь мить це тільки погіршило справу. Вона могла тепер бачити лише невиразні темно-червоні форми під фіолетовим небом, яке втрачало колір, і вже приготувалася до того, що зараз він стрибне на неї, називаючи її місус і запитуючи, чому вона його не послухалася, тоді як його пальці зімкнуться їй на горлі, а її дихання урветься.

Цього не сталося в наступні три хвилини або десь так, протягом яких її очі пристосувалися до тьмяного світла. Тепер вона знову могла бачити його, високого й випростаного, серйозного й нерухомого, що стояв у кутку між великою будівлею і малою. Вона помітила якийсь предмет біля його ніг. Якийсь квадратний пакунок. То могла бути валіза.

Господи, він же не думає, що зможе забрати звідси всі папери Скота, чи, може, думає? подумала вона й обережно відступила ще на крок ліворуч, стискаючи в руках держално лопати з такою силою, що відчувала пульс у пальцях.

— Це ви, Заку?

Ще один крок. Два. Три.

Вона почула гуркіт автомобіля на дорозі і зрозуміла, що його фари зараз освітять усе подвір’я і вона побачить його в повному світлі. Коли це станеться, він стрибне на неї. Вона поклала срібну лопату собі на плече, точно так, як зробила це в серпні 1988 p., зупинившись у своєму обертанні тоді, коли автомобіль на дорозі порівнявся з Шуґар Топ, на якусь мить затопивши подвір’я яскравим світлом і освітивши електрокосарку, яку вона сама поставила в кутку між складом і сараєм. Тінь від її ручки стрибнула вгору по стіні сараю, а потім зблякла, коли зблякло світло автомобільних фар. Тепер знову газонокосарка стала схожою на людину з валізою біля ніг, так вона принаймні подумала, хоч тільки щойно роздивилася, що ж то таке…

«У фільмі жахів, — подумала вона, — це саме та мить, коли страховище стрибає з темряви і хапає мене. Саме в ту мить, коли я починаю розслаблюватися».

Ніщо не вистрибнуло на неї з темряви, проте Лізі подумала, що не буде ніякої шкоди в тому, що вона візьме срібну лопату із собою в дім, хай навіть лише на щастя. Тримаючи тепер лопату за держално в одній руці там, де рукоять дотикалася до срібного совка, Лізі повернулася в дім, щоб зателефонувати Норисові Ріджвіку, шерифові округи Касл-Каунті.

VІІ

Лізі й закон

(Невідчепна думка й виснажений розум)

1

Жінка, яка відповіла на дзвінок Лізі, назвалася офіцером служби зв’язку Соумз і сказала, що не може з’єднати Лізі з шерифом Ріджвіком, бо шериф Ріджвік одружився лише тиждень тому. Він та його нова дружина були тепер на острові Мої і перебуватимуть там ще протягом десятьох днів.

— А з ким я можу поговорити? — запитала Лізі.

Їй не сподобався досить різкий голос, але з чого тут дивуватися? Чого тут не розуміти? Адже вона пережила надто довгий і надто клятущий день.

— Не кладіть слухавку, мем, — сказала їй офіцер Соумз.

Після цього Лізі опинилася в ефірній порожнечі, де Полійний Собака Мак-Граф[38] говорив про те, що слід організовувати добровільні групи Самооборони. Лізі сприйняла це як істотне поліпшення супроти пауз, заповнених «Двома тисячами коматозних струн». Через хвилину або дві спілкування з Мак-Ґрафом на лінії цілком міг з’явитися ще й коп на ім’я Скот.