— Гаразд.

— І майте свій телефон напохваті.

— Гаразд.

Він підняв великий палець угору й усміхнувся, коли вона відповіла йому таким самим жестом.

— А зараз я заберу вашого котика. Я певен, ви будете раді з ним розлучитися.

— Авжеж, рада, — сказала Лізі.

Але з ким вона була б рада розлучитися якнайшвидше, то це із заступником шерифа Олстоном. Їй не терпілося побігти до сараю і заглянути там під ліжко. Під те саме, яке останні двадцять років або десь так простояло у курнику з побіленими стінами. Те саме, яке вони купили

(mein gott)

у Німеччині. У Німеччині, де

8

усе, що може відбутися погано, відбувається погано.

Лізі не пам’ятає, де вона почула цю фразу, і, звісно ж, це не має ніякого значення, але вона спадає їй на думку дедалі частіше й частіше упродовж тих дев’ятьох місяців, які вони провели в Бремені: усе, що може тут відбутися погано, відбувається погано.

Усе, що може, відбувається.

Будинок на Берґенштрассе Рінґ-роуд терпить від протягів восени, від холоду — взимку, і протікає, коли приходить волога і сльотава весна. Обидва душі несправні. Туалет унизу — це тихий жах. Домовласник дає обіцянки, потім припиняє відповідати на телефонні дзвінки Скота. Зрештою Скот звертається до фірми німецьких адвокатів, які пропонують свої послуги за фантастичну ціну — передусім тому, каже він Лізі, що не може дозволити паскудному домовласникові, щоб його було зверху, не може дозволити йому перемогти. Паскудний домовласник, який іноді підморгує Лізі зі змовниць ким виразом, коли Скот не дивиться (вона ніколи не наважувалася сказати про це Скотові, який одразу втрачає почуття гумору, коли мова заходить про паскудного домовласника), не перемагає. Під загрозою судових санкцій він робить деякий ремонт: дах перестає протікати, а туалет на нижньому поверсі більше не регоче опівночі моторошним сміхом. Він замінює піч. Чудеса та й годі. Потім приходить якось пізно ввечері, п'яний, і кричить на Скота сумішшю німецької та англійської мов, називаючи Скота американським комуністичним кухарем — цей афористичний вираз її чоловік із приємністю згадуватиме до кінця своїх днів. Скот, який сам був далеко не тверезий (у Німеччині Скот і тверезість навіть не обмінювалися поштовими листівками), у якусь мить пропонує домовласникові сигарету і каже йому: «Ну ж бо, майн фюрер, як ви гарно промовляєте, бітте, бітте!» Того року Скот випиває, Скот грає в азартні ігри, Скот нацьковує адвокатів на паскудних домовласників, але Скот нічого не пише. Не пише тому, що він завжди п’яний чи він завжди п’яний тому, що не пише? Лізі цього не знає. Може бути так, а може бути й інак. У травні, коли його викладання закінчилося, дякувати Богові закінчилося, їй це стало вже байдуже. У травні в неї залишається тільки одне бажання: опинитися нарешті в такому місці, де розмова в супермаркеті або в крамницях по головній вулиці не звучить для неї як те напівтваринне белькотіння, яке можна почути в кінофільмі «Острів доктора Моро». Вона знає, що не зовсім справедлива у своєму різкому судженні, але знає також, що не знайшла собі жодної подруги в Бремені, навіть серед тих дружин викладачів, які розмовляють англійською мовою, а її чоловік збавляє більшу частину свого часу в університеті. А вона майже постійно перебуває в домі, по якому гуляють протяги, загорнувшись у шаль, яка, проте, не рятує її від холоду, майже завжди самотня й глибоко нещасна, дивлячись телевізійні програми, яких не розуміє, і слухаючи, як гуркочуть вантажівки по дорозі, яка звивається навколо пагорба. Коли там проїздять великі фургони «пежо», підлога в домі двигтить. Відчуття того, що Скот теж почуває себе тут украй кепсько, бо його уроки не мають успіху, а його лекції — катастрофа, анітрохи її не втішає. І чому, в Бога, це мало б її втішати? Той, хто вигадав прислів’я «Нещастя любить товариство», був дурнем заплішеним. Але той чоловік, який дійшов висновку: усе, що може відбуватися погано, відбувається погано… таки мав якусь олію в голові.

Коли Скот приходить додому, він зовсім не схожий на того Скота, до якого вона звикла, бо він не замикається в похмурій комірчині, яку тут надали йому для кабінету, де він мав би писати свої історії. Спочатку він намагається їх писати, але на грудень його зусилля стають спорадичними, а на лютий він уже цілком від них відмовляється. Чоловік, спроможний писати в мотелі, який стоїть на перехресті вісьмох вулиць, по яких гуркоче безперервний вуличний рух, і в якого над головою відбувається студентська вечірка, повністю й цілком втрачає цю свою спроможність. Але він надто не замислюється над цим, вона бачить. Замість писати він улаштовує довгі, галасливі і вкрай виснажливі вікенди зі своєю дружиною. Нерідко вона випиває разом із ним і напивається разом із ним, бо, крім трахатися з ним, вона більше не знає, чим можна було б тут зайнятися. Існують похмурі понеділки, коли в Лізі тріщить голова від похмілля і коли вона рада бачити, як він іде кудись із дому, хоч, коли надходить десята година вечора, а його все ще немає, вона завжди виглядає з вікна вітальні, яке виходить на Рінґ-роуд, тривожно очікуючи взятий напрокат «ауді», який він водить, запитуючи себе, де він перебуває і з ким п’є. І чи багато він п’є. Бувають такі суботи, коли він переконує її пограти з ним у стомливу гру у схованки у великому будинку, де гуляють протяги; він каже, що в такий спосіб вони принаймні зігріються, і має рацію. А буває, вони ганяються одне за одним, бігаючи вгору та вниз сходами або гасаючи по коридорах у своїх ідіотських lederhosen,[42] наче двоє дуркуватих (або сексуально стурбованих) дітлахів, горлаючи свої знакові німецькі слова: Achtung або Jawohl! Або Ich habe kopfschmerzen! I — найчастіше — Mein Gott![43] Дуже часто ці дурацькі ігри закінчуються сексом. Чи п’яний, чи тверезий (але здебільшого не тверезий) Скот завжди хоче сексу в ту зиму та весну, і їй здається, що, перш ніж вони покинули той провіяний протягами будинок на Берґенштрассе, вони трахалися в усіх його кімнатах, в більшості туалетних кімнат (включаючи й кімнату з унітазом, що так моторошно реготав) і навіть у деяких стінних шафах. Саме секс є однією з причин, чому вона ніколи (власне, майже ніколи) не тривожиться, що він може завести інтрижку, попри довгі години його відсутності, попри його постійне сп’яніння, попри той факт, що він не робить того, для чого він створений, тобто не пише літературні твори.

Але й вона не робить того, для чого вона створена, теж, і бувають часи, коли усвідомлення цього факту опановує її з невблаганною ясністю. Вона не може сказати, що він їй брехав чи навіть не попередив; ні, вона ніяк не може цього сказати. Правда, він сказав їй це лише одного разу, але сказав з усією відвертістю: вони не зможуть мати дітей. Якщо вона відчуває, що повинна мати дітей, — а він знав, що вона походить із великої родини, — тоді їм не слід одружуватися. Це розіб’є йому серце, але якщо вона так себе почуває, то вони мусять зробити так. Він сказав їй це під деревом ням-ням, де вони сиділи в полоні дивного жовтневого снігу. Вона дозволяє собі пригадувати цю розмову лише в нескінченні суботні та недільні вечори під час їхнього перебування у Бремені, коли небо завжди здається білим, а час ніяким, і нескінченно гуркотять вантажівки, а ліжко трясеться і скрипить під нею. Ліжко, яке він там купив і наполіг, щоб вони забрали його із собою до Америки. Вона часто лежить у ньому, поклавши долоню собі на очі, думаючи, що це справді жахлива істина, попри їхній сміх на вікенди та палке (а іноді й гарячкове) сексуальне кохання. Вони витворяли такі речі в процесі цього плотського кохання, яких вона не могла навіть уявити собі ще півроку тому, і Лізі знає, що всі ці варіації не мають нічого спільного зі справжнім коханням; вони спричинені лише нудьгою, тугою за домом, сп’янінням та смутком. Його схильність до пиятики, що дедалі посилювалася, стала її лякати. Вона передчуває неминучу катастрофу, якщо він не схаменеться. А порожнеча в лоні стала тяжко пригнічувати її. Вони про все домовилися, це правда, але під тим деревом ням-ням вона повністю не усвідомила, що роки минають і час має вагу. Він зможе знову почати писати, коли вони повернуться до Америки, але що робитиме вона? «Він ніколи мені не брехав», — думає вона, лежачи на бременському ліжку й затуливши очі долонею, але вона бачить час — і він уже недалеко, — коли цей факт уже не задовольнятиме її, і така перспектива лякає її. Іноді їй хочеться, щоб вона ніколи не сиділа під тією паскудною вербою зі Скотом Лендоном.