— Я не шкодую, що погодився на експеримент.

— І я не шкодую. Але ти втратив те, що колись було тобі притаманне. Ти мав усмішку…

— Пусту й дурну усмішку.

— Е ні, усмішку справжню й теплу, бо ти хотів подобатися людям.

— А вони витворяли зі мною трюки й глузували з мене.

— Так, але, хоч ти й не розумів, чому вони сміються, ти відчував, що, коли вони можуть сміятися з тебе, ти подобатимешся їм. А ти хотів їм подобатися. Ти поводився, як дитина, і навіть сміявся із себе разом із ними.

— Я не налаштований сміятися із себе тепер, якщо ти нічого не маєш проти.

Вона намагалася втриматися від плачу. Думаю, я хотів, щоб вона заплакала.

— Можливо, саме тому для мене було так важливо навчатися. Я вважав, що це допоможе мені стати таким, як інші люди. Я думав, що матиму друзів. Тепер можна посміятися з цього, хіба не так?

— Щоб завести друзів, треба мати більше, аніж просто високий коефіцієнт інтелекту.

Це зауваження мене розгнівало. Можливо, тому, що я не зовсім зрозумів, куди вона веде. Щоразу більше й більше цими днями вона не казала мені прямо, щó в неї на думці. Вона натякала на якісь речі. Вона говорила про них і сподівалася, я зрозумію, що вона думає. А я слухав її, прикидаючись, що все розумію, проте боявся, що для неї очевидно: я пускав усі її думки повз вуха.

— Думаю, настав час тобі від мене піти.

Обличчя в неї почервоніло.

— Ще ні, Чарлі. Час іще не настав. Не відсилай мене геть.

— Ти це робиш тяжчим для мене. Ти вдаєш, ніби я можу робити й розуміти речі, які опинилися вже далеко за моїм розумінням. Ти мене штовхаєш. Достоту як моя мати…

— Неправда!

— Про це говорить усе, що ти робиш. Те, як ти прибираєш за мною в кімнаті, те, як ти кладеш біля мене книжки, котрі, як ти думаєш, можуть знову заохотити мене до читання, те, як ти розповідаєш мені новини, щоб я намагався обміркувати їх. Ти кажеш, це не має ваги, але все, що ти робиш, показує: для тебе це має велику вагу. Ти залишаєшся шкільною вчителькою. Я не хочу ходити ані на концерти, ані в музеї, ані на зарубіжні фільми, ані робити таке, що може примусити мене думати про життя або про себе.

— Чарлі!

— Просто залиш мене самого. Я вже не той, яким був. Я розпадаюся на частини і не хочу, щоб ти була тут.

Ці слова примусили її заплакати. Пополудні вона спакувала свої речі й пішла. Тепер моє помешкання здається тихим і порожнім.

25 жовтня

Руйнація мого організму прискорюється. Я перестав користуватися друкарською машинкою. Надто погана координація. Віднині доведеться писати свої звіти простим почерком від руки.

Я багато думав про те, що казала мені Аліса, й раптом до мене дійшло, що якщо я читатиму й вивчатиму нові речі, то, навіть коли забуватиму свої давні спогади, зможу зберегти щось зі свого розуму. Тепер я їду на ескалаторі вниз. Якби я стояв нерухомо, то весь час їхав би вниз, але якби я побіг нагору, то, мабуть, перебував би на тому самому місці. Дуже важливо бігти нагору, хоч би що з тобою відбувалося.

Отож я пішов до бібліотеки й узяв читати чимало книжок. Я тепер читаю багато. Більшість книжок надто важкі для мене, та мені байдуже. Поки я читатиму, то довідуватимуся про щось нове й не розучуся читати. Це найважливіше. Якщо я не перестану читати, можливо, я залишуся самим собою.

Доктор Штраус прийшов на другий день після того, як пішла Аліса, тож, я думаю, вона розповіла йому про мене. Він прикинувся, ніби йому потрібні лише мої звіти, і я пообіцяв йому надіслати їх. Я не хочу, щоб він увійшов до мене. Я сказав йому, щоб він не турбувався про мене, бо коли я побачу, що вже не спроможний дбати про себе, то сяду на потяг і поїду до притулку Воррена. Я сказав йому, що волію поїхати сам, коли настане мій час.

Я спробував поговорити з Фей, але побачив, що вона боїться мене. Мабуть, вона вирішила, що я схибнувся. Минулої ночі вона прийшла додому з кимось — він здавався дуже юним.

Сьогодні вранці хазяйка нашого дому місіс Муні прийшла до мене з мискою гарячого курячого супу й кількома смаженими курчатами. Вона сказала, що вирішила з’ясувати, чи зі мною все гаразд. Я сказав їй, що їжі в мене вистачає, але вона залишила свої харчі, й вони були дуже смачні. Вона прикинулася, що прийшла з власного бажання, але я ще не став зовсім дурним. Аліса або Штраус попросили її зазирнути до мене й переконатися, що зі мною все гаразд. Це добре. Вона приємна стара леді з ірландським акцентом і любить поговорити про людей, які живуть у її домі. Коли вона побачила завалену сміттям підлогу в моєму помешканні, то нічого про це не сказала. Вона сподобалася мені.

1 листопада

Минув тиждень, перш ніж я наважився писати. Я не помічаю, як минає час. Сьогодні неділя, я це зрозумів, бо побачив крізь вікно, як багато людей ішли по вулиці до церкви. Мабуть, я лежав у постелі протягом усього тижня, але пам’ятаю, як місіс Муні кілька разів приносила мені їжу й запитувала, чи я не захворів.

Що збираюся я робити із собою? Я не можу залишатися тут сам-один і визирати з вікна. Я повинен узяти себе в руки. Повторюю собі, що повинен зробити щось, а потім про все забуваю — мабуть, легше не робити того, що я пообіцяв собі зробити.

Я досі маю кілька книжок із бібліотеки, але більшість із них незрозумілі для мене. Я вже прочитав чимало загадкових оповідань і книжок про королів і королев із давніх часів. Я прочитав книжку про чоловіка, який вважав себе лицарем і виїхав у світ на старому коні разом зі своїм другом. Та хоч би що він робив, він завжди був битий і зазнавав поразки. Так сталося, наприклад, коли він бився з вітряками, що здалися йому драконами. Спочатку я подумав, що це дурна книжка, бо якщо він не був божевільним, то мусив побачити, що вітряки не були драконами й що не існує ані чаклунів, ані зачарованих замків, але потім я пригадав, що в таких книжках завжди мають на увазі щось інше — щось таке, про що в історії не розповідається, а лише натякається. Тобто книжка має інше значення, хоч я й не знаю яке. Ця думка мене розгнівала, бо я подумав, що раніше мусив це знати. Але, читаючи книжки, я щодня довідуюся про щось нове і знаю, що це мені допоможе.

Я знаю, що мав би написати кілька звітів перед цим, аби вони довідалися, що відбувається зі мною. Але писати мені стає дедалі важче. Я змушений шукати найпростіші слова в словнику, й це примушує мене гніватися на себе.

2 листопада

Я забув написати в учорашньому звіті про жінку, яка живе на протилежному боці вулиці, на один поверх нижче мого. Я не знаю її імені й навіть не знаю, який вигляд має верхня частина її тіла, але щовечора, близько одинадцятої години, вона заходить до ванної, щоб прийняти там душ. Вона ніколи не опускає завіску, й коли я вимикаю світло, то через своє вікно можу бачити її від шиї вниз, коли вона виходить із ванної, щоб витертися.

Я збуджуюся, коли дивлюся на неї, та, коли незнайома леді вимикає світло, почуваюся нещасним і самотнім. Мені хочеться іноді побачити, яка вона спереду, вродлива вона чи ні. Я знаю, що не годиться дивитися на голу жінку, коли вона цього не хоче, але не можу заборонити це собі. І зрештою, яка для неї різниця, якщо вона не знає, що я дивлюся на неї.

Уже близько одинадцятої години. Час для її миття. Тож я ліпше піду дивитись…

5 листоп

Місіс Муні дуже турбується за мене. Вона каже, те, як я щодня лежу й нічого не роблю, нагадує їй сина, перед тим як вона вигнала його з дому. Вона сказала, що не любить нероб. Якщо я хворий, то це одне, але якщо я ледащо, то це зовсім інше, й вона не може виправдати мене. Сказав їй, що, думаю, я хворий.

Я намагаюся щодня читати бодай потроху, здебільшого оповідання, але іноді мені доводиться читати одне й те саме по кілька разів, бо я не розумію, що воно означає. І мені дуже важко писати. Я знаю, що повинен знаходити слова в словнику, але я весь час почуваюся дуже стомленим…