Я хотів подивитись кудись убік, піти далі вулицею, але не міг — після того, як зайшов так далеко. Я міг також запитати в неї напрямок, прикинувшись, що заблукав у незнайомому кварталі. Мені було б досить того, що я побачив її. Але я тільки стояв там, чекаючи, що вона перша зробить якийсь рух. Та вона також тільки стояла й дивилася на мене.

— Вам чогось треба?

Її хрипкий голос був непомильним відлунням того, який лунав у коридорах моєї пам’яті.

Я розкрив рота, але з нього нічого не вилетіло. Мій рот працював, знаю, і я намагався заговорити до неї, щось їй сказати, бо в цю мить помітив вогник упізнання в її очах. Я не хотів, щоб вона побачила мене в такому вигляді, коли я стою навпроти неї, не спроможний нічого сказати, не спроможний допомогти їй упізнати мене. Але язик лежав у мене в роті, наче величезна перешкода, а рот був сухий.

Нарешті щось усе-таки вилетіло з нього. Не те, щó я хотів сказати (я планував промовити щось заспокійливе й підбадьорливе, щоб узяти контроль над ситуацією й стерти минуле та біль кількома словами), але з мого зсудомленого горла я видобув лише:

— Ма…

З усім тим знанням, яке я зміг роздобути, — з усіма мовами, які я вивчив, — усе, що я зміг сказати цій жінці, яка стояла на ґанку й дивилася на мене, було: «Ма». Наче ягня з пересохлим ротом, яке шукає вим’я. Вона витерла собі лоб тильним боком долоні і спохмурніла, дивлячись на мене, так ніби не могла роздивитися мене ясно. Я ступив уперед від хвіртки до стежки й попрямував до ґанку. Вона відступила назад. Спочатку я не був певен, упізнала вона мене чи ні, але потім вона видихнула:

— Чарлі!..

Вона не зойкнула й не прошепотіла моє ім’я. Вона лише видихнула його, як робить той, хто прокидається від сну.

— Ма… — Я став підійматися сходами на ґанок. — Це я.

Моє наближення стало для неї несподіванкою, й вона відступила назад, перекинувши відро з мильною водою, і струмки потекли по сходах.

— Що ти тут робиш?

— Я лише хотів побачити тебе… поговорити з тобою…

Оскільки мій язик перешкоджав мені говорити, мій голос вилетів із горла трохи інакше, з призвуком тонкого виття — так я міг говорити багато років тому.

— Не втікай, — попросив я. — Не втікай від мене.

Але вона вже увійшла до вестибюлю й замкнула за собою двері. За мить я побачив, як вона дивиться на мене нажаханими очима з-поза тонкої білої фіранки на дверному вікні. Її губи за вікном ворушилися нечутно.

— Іди геть! Залиш мене саму.

Чому? Хто вона така, щоб не впускати мене до себе? За яким правом відвертається від мене?

— Відчини мені двері! Я хочу поговорити з тобою. Відчини двері!

Я став гупати у двері по склу так сильно, що скло тріснуло, й тріщина на мить затисла мою шкіру й міцно тримала її. Вона, певно, подумала, що я схибнувся і прийшов, щоб зробити їй боляче. Вона випустила зовнішні двері й побігла коридором до дверей, які вели до помешкання. Я знову штовхнув двері. Гачок зірвався, й, не готовий до цього, я втратив рівновагу й упав у вестибюль. Моя рука кровоточила від розбитого скла, й, не знаючи, щó робити далі, я запхав її до кишені, щоб кров не закапала на її щойно вичищений лінолеум.

Я увійшов у коридор і проминув сходи, які так часто бачив у своїх кошмарах. Я надто часто спускався цими довгими вузькими сходами, підштовхуваний демонами, які хапали мене за ноги й тягли вниз до підвалу, а я намагався заверещати без голосу, здавивши свій язик і задихаючись у мовчанці. Як оті мовчазні хлопці в притулку Воррена.

Люди, які жили на другому поверсі, — господар і господиня будинку, Меєрси, — завжди ставилися до мене добре. Вони частували мене цукерками й дозволяли мені посидіти в їхній кухні й погратися із собакою. Я хотів би з ними побачитися, але знав, що вони померли, хоч ніхто мені про це й не казав, і що нагорі живуть незнайомці. Ця стежка була закрита для мене навіки.

У кінці коридору двері, у які втекла Роза, були замкнені, й протягом якоїсь миті я стояв перед ними в нерішучості.

— Відчини двері!

Відповіддю мені був верескливий гавкіт малого собаки. Він став для мене несподіванкою.

— Ну, гаразд, — сказав я. — Я не маю наміру бити тебе чи щось подібне, але я прийшов здалеку і не піду звідси, не поговоривши з тобою. Якщо ти не відчиниш мені двері, я їх виламаю.

Я почув, як вона каже:

— Тихше, Наппі… Іди до спальні.

За мить я почув, як клацнув замок. Двері відчинилися, й вона стояла там, дивлячись на мене.

— Ма, — прошепотів я. — Я нічого тобі не зроблю. Я лише хочу поговорити з тобою. Ти повинна зрозуміти: я тепер не такий, яким був. Я змінився. Я тепер нормальний. Ти не розумієш? Я вже не недорозвинений. Я не дебіл. Я такий, як і всі інші. Я нормальний, як ти, як Мат, як Норма.

Я намагався говорити, не замовкаючи, бубонів і бурмотів, щоб вона не зачинила двері. Я намагався все їй розповісти відразу.

— Вони змінили мене, зробили мені операцію, і я став іншим, став таким, яким ти завжди хотіла бачити мене. Хіба ти не читала про це в газетах? Про новий науковий експеримент, який позитивно впливає на розум людини, і я перший, на кому його випробували. Ти хіба не можеш цього зрозуміти? Чому ти так дивишся на мене? Я тепер розумний, розумніший, аніж Норма або дядько Герман, або Мат. Я знаю такі речі, яких не знають навіть професори в коледжі. Поговори зі мною! Розкажи мені про те, що ти хотіла мені розказати, коли я був малим хлопцем, більше нічого мені не треба. Я не завдам тобі кривди. Я не ненавиджу тебе. Але я повинен знати про себе, зрозуміти себе, поки ще не пізно, й ти одна на світі, хто може допомогти мені тепер. Дозволь мені увійти й трохи посидіти.

Саме тон мого голосу, а не те, що я казав, загіпнотизував її. Вона стояла в дверях і дивилася на мене. Не думаючи, я дістав із кишені свою закривавлену руку і стиснув пальці в кулак, намагаючись бодай у такий спосіб переконати її. Коли вона побачила мою руку, вираз її обличчя пом’якшився.

— Ти поранився…

Я не думаю, що вона пожаліла мене. Те саме вона могла відчути до собаки, який подряпав собі лапу, або до кота, пораненого в бійці. Вона пожаліла мене не тому, що я був її Чарлі, а всупереч цьому.

— Піди обмий її. Я помажу її йодом і забинтую.

Я пішов за нею до тріснутої зливальниці з іржавим краном, над якою вона так часто вмивала мені обличчя й руки, коли я приходив із заднього подвір’я або коли був готовий їсти або спати. Вона дивилася, як я закочував рукави.

— Тобі не слід було ламати скло. Хазяйка розгнівається, а в мене немає грошей, щоб заплатити за нього.

Потім, ніби їй здалося, що я роблю це надто повільно, вона забрала від мене мило й вимила мою руку. Коли вона це робила, вона так зосередилася, що я мовчав, боячись порушити чари. Раз у раз вона клацала язиком і зітхала:

— Чарлі, Чарлі, ти завжди потрапляєш у халепу. Коли ти навчишся стежити за собою?

Вона повернулася на двадцять п’ять років назад, коли я був її маленьким Чарлі, й вона хотіла, щоб я завоював своє місце у світі.

Коли кров було змито й вона витерла мені руки паперовою серветкою, вона подивилася мені в обличчя, і її очі наповнилися страхом.

— О Боже! — видихнула вона й поточилася назад.

Я знову заговорив, лагідно, переконливо, намагаючись переконати її, що все гаразд і я не хочу її скривдити. Та коли я говорив, то бачив, що її розум мандрує. Вона озирнулася навколо туманним поглядом, затулила рота рукою й застогнала, подивившись на мене знову.

— У домі такий безлад, — сказала вона. — Я нікого не чекала в гості. Поглянь на ці вікна й на ці одвірки.

— Усе гаразд, мамо. Не турбуйся.

— Мені треба знову натерти підлогу. Вона має бути чистою.

Вона помітила сліди пальців на дверях і, взявши ганчірку, стала їх обтирати. Коли вона підняла погляд і побачила, що я дивлюся на неї, то спохмурніла.

— Ви прийшли через електричний рахунок?

Перш ніж я встиг заперечити, вона застережливо підняла палець.

— Я збиралася надіслати чек першого числа цього місяця, але мій чоловік виїхав із міста у справах. Я сказала їм, щоб вони не турбувалися за гроші, бо моя дочка одержить платню на цьому тижні й ми зможемо оплатити всі наші рахунки. Тому вам немає чого турбуватися за гроші.