Я перевірив і переперевірив свої дані десятки разів у надії знайти помилку, але з жалем мушу констатувати, що результати не зміняться. Проте я радий, що маю можливість зробити свій внесок у знання про людський мозок і про закони, які керують намаганнями штучно підсилити людський розум.

Минулого вечора доктор Штраус сказав, що експериментальна невдача, спростування теорії є не менш важливим для розвитку знання, аніж успіх, досягнутий у процесі дослідження. Тепер я знаю, що так воно і є. Проте мені шкода, що мій внесок у це дослідження перетворює на попіл працю цих людей, а надто тих, що так багато зробили для мене.

Ваш Чарлз Гордон.

Копію звіту надсилаю докторові Штраусу й

Фонду Велберга.

1 вересня

Я не повинен панікувати, хоч скоро мусять з’явитися ознаки емоційної нестабільності та забудькуватості — перші симптоми мого занепаду. Чи помічу я, коли вони в мене з’являться? Усе, що я можу робити тепер, це записувати дані про стан свого розуму так об’єктивно, наскільки це можливо, пам’ятаючи, що цей психологічний журнал буде першим із журналів такого роду, а може, й останнім.

Сьогодні вранці Немур доручив Бертові відвезти мій звіт і статистичні дані до університету Гелстона, аби кілька найвідоміших у цій галузі вчених перевірили мої результати й застосування моїх формул. Протягом усього минулого тижня Берт повторював мої експерименти й користувався моїми методологічними схемами. Я не маю підстав бути роздратованим такими заходами обережності. Зрештою, я, Чарлі, утворився зовсім недавно, і для Немура важко прийняти той факт, що моя праця може бути поза межами його розуміння. Він повірив у міф про свій високий авторитет, і для нього я людина стороння.

Мене вже не турбує, щó він про це думає чи що думають інші. Я не маю часу. Роботу я зробив, дані готові, й залишається лише побачити, чи я акуратно накреслив криву, користуючись цифрами, які описували поведінку Елджернона і які передбачали, щó діятиметься зі мною.

Аліса заплакала, коли я повідомив їй висновки, до яких дійшов. Потім вона вибігла. Я повинен переконати її, що вона не має підстав почуватися винною в усьому цьому.

2 вересня

Поки що нічого конкретного зі мною не відбувається. Я рухаюсь у тиші, насиченій чистим білим світлом. Усе навколо мене застигло в чеканні. Я мрію про те, щоб піднятися на вершину гори, дивлячись на навколишні рівнини, зелені й жовті, — а сонце буде в мене над головою, воно спресує мою тінь у тугий клубок навколо моїх ніг. Коли сонце викотиться на післяполудневе небо, тінь розгорнеться й протягнеться до обрію далеко від мене, довга й тонка…

Мені знову хочеться сказати тут те, що я вже сказав професорові Штраусу. Нікого не слід звинувачувати в тому, що сталося. Експеримент був ретельно підготовлений, широко випробуваний на тваринах, підкріплений надійними статистичними даними. Коли вони вирішили використати мене як перший людський експонат, то мали всі підстави бути переконаними, що ніякої фізичної небезпеки не буде. Не було ніякого способу передбачити психологічні ями. Я не хочу, аби хтось страждав через те, щó відбувається зі мною. Єдиним питанням тепер залишається: скільки я ще протягну?

15 вересня

Немур сказав, що мої результати підтверджені. Це означає, що помилка є центральною і ставить під сумнів усю гіпотезу. Коли-небудь знайдуть спосіб подолати цю проблему, але цей час поки що не настав. Я рекомендував, щоб більше не робили експериментів на людях, доки всі сумніви не будуть прояснені додатковими дослідженнями на тваринах.

Моє відчуття полягає в тому, що найуспішнішою лінією досліджень буде вивчення дисбалансів ензимів. Як і в багатьох випадках, час буде ключовим фактором, швидкість відкриття нестачі й швидкість застосування гормональних замінників. Я хотів би допомогти в цій галузі досліджень і в пошуках радіоізотропів, що можуть бути використані в локальному кортиковому контролі, проте тепер я знаю, що часу на такі дослідження в мене не буде.

17 вересня

Я стаю неуважним. Кладу речі десь на своєму письмовому столі або в шухляди лабораторних столів і, коли не можу знайти їх, втрачаю терпець і кричу на кожного. Перші ознаки?

Елджернон помер два дні тому. Я знайшов його о пів на п’яту годину ранку, коли повернувся до лабораторії після нічного блукання біля води — він лежав на боці в кутку своєї клітки. Здавалося, він біжить уві сні.

Розтин показав, що мої передбачення були правильні. Супроти нормального мозку, мозок Елджернона важив менше, його звивини були згладженими, а розколини — глибшими й ширшими.

Страшно було подумати, що подібне відбувається й зі мною тепер. Приклад Елджернона надавав цьому процесу реальності. Уперше я відчув страх за своє майбутнє.

Я поклав тіло Елджернона в невеличкий металевий контейнер і забрав до себе додому. Я не хотів дозволити їм укинути його у спалювач. Мій вчинок був дурним і сентиментальним, але учора вночі я поховав його на задньому подвір’ї. Я заплакав, коли поклав букет диких квітів на його могилу.

21 вересня

Завтра я маю намір поїхати на Маркс стріт відвідати свою матір. Учора вночі я бачив сон, який подарував мені цілу послідовність спогадів, освітив велику ділянку минулого, й мені важливо швидко перенести їх на папір, перш ніж забуду, бо я забуваю тепер усе дуже швидко. Спогади були пов’язані з моєю матір’ю й тепер — більше, аніж будь-коли — я хочу зрозуміти її, збагнути, якою вона була й чому вона поводилася так, як поводилася. Я не повинен ненавидіти її.

Я повинен порозумітися з нею, перш ніж втрачу здатність зрозуміти її об’єктивно й стану поводитися брутально або по-дурному.

27 вересня

Мені слід було б перенести все це на папір негайно, бо важливо зробити цей запис повним. Я поїхав побачитися з Розою три дні тому. Я знову примусив себе позичити в Берта автомобіль. Я відчував страх, а проте знав, що повинен поїхати.

Спочатку, коли я завернув у Маркс стріт, то подумав, що припустився помилки. Це була не та вулиця, яку я пам’ятав. Вона була неймовірно брудна. На ній я побачив багато порожніх місць, де будинки обвалилися або були знесені. На хіднику лежав викинутий кимось холодильник із відірваними дверцятами, а на узбіччі красувався старий матрац із дротяними нутрощами, які вивалилися з його черева. Вікна деяких будинків були забиті дошками, а деякі здавалися стуленими з усякої всячини халабудами, де навряд чи могли жити люди. Я поставив машину за квартал від того будинку, який я шукав, і пішов пішки.

Я не побачив дітей, які гралися б на Маркс-стріт, — вулиця була зовсім не схожа на ту, що збереглася в моїй пам’яті й на якій повсюди гралися діти, а Чарлі дивився на них крізь вікно (дивно, що більшість моїх спогадів про вулицю були обмежені рамкою вікна, крізь яке Чарлі спостерігав, як граються діти). Тепер я побачив лише старих людей, які стояли в затінку напіврозвалених ґанків.

Коли я підійшов до будинку, то пережив короткочасний шок. Моя мати стояла на верхній сходинці у старому коричневому светрі й мила вікна нижнього поверху іззовні, хоч було холодно й вітряно. Вона завжди працювала, аби показати сусідам, яка вона гарна дружина й мати.

Найважливішим завжди було те, щó думають інші люди про неї чи про її родину. І вона докладала всіх зусиль, аби вони думали про неї добре. Мат знову й знову наполягав, що думка інших людей про тебе — не єдина річ у житті. Але Роза його не слухала. Норма повинна вдягатися гарно; у будинку мають бути гарні меблі; Чарлі не повинен виходити з дому — аби люди не думали, що в нас щось негаразд.

Біля хвіртки я зупинився подивитись, як вона випросталася, щоб відновити дихання. Побачивши її обличчя, я затремтів, бо то було те саме обличчя, яке я з такими труднощами намагався пригадати. Її волосся стало білим із прожилками кольору заліза, а тонкі щоки були змережані зморшками. Її лоб блищав від крапель поту, які виступили на ньому. Вона побачила мене й відвернула погляд.