— Звичайно, — сказала вона, звертаючись радше до свого літнього гостя, аніж до мене, — дуже шкода, що містера Гордона не було тут раніше, аби він допоміг розв’язати ці невеличкі проблеми. — Вона засміялася. — Але, пробачте, я забула, ви тоді були не в тій формі, щоб приєднатися до психологічного експерименту.

Гарві засміявся, а я визнав за ліпше промовчати. Берта Немур не мала наміру дозволити мені взяти останнє слово, і, якби ця розмова тривала, вона ні до чого доброго не призвела б.

Я побачив, що доктор Штраус і Берт розмовляють з іншим чоловіком, який належав до керівників фонду — Джорджем Райнором. Штраус говорив:

— Проблема, містере Райнор, полягає в тому, щоб здобути достатні фонди для роботи над проектами, такими, як цей, що не обіцяють негайного прибутку. Коли гроші призначають для конкретних практичних цілей, ми не можемо працювати.

Райнор похитав головою й помахав великою сигарою невеличкій групі, що зібралася навколо нього.

— Реальна проблема — переконати управління, що цей вид дослідження має практичну цінність.

Штраус похитав головою.

— Я намагався довести, що ці гроші мають бути призначені для дослідницької роботи. Ніхто наперед не знає, чи той або той проект дасть практичну користь. Результати часто бувають негативними. Ми довідуємося, що те або те не годиться, — і це не менш важливо, ніж позитивне відкриття, для людини, яка працює в тій сфері. Принаймні вона тепер знає, чого їй не робити.

Підійшовши до цієї групи, я побачив дружину Райнора, якій я був відрекомендований раніше. Це була гарна жінка років тридцяти з чорним волоссям. Вона дивилася на мене пильним поглядом чи, радше, поверх моєї голови, ніби сподівалася, що на ній щось виросте. Я відповів їй не менш пильним поглядом, і вона збентежилася й обернулася до доктора Штрауса.

— Але як щодо нинішнього проекту? Чи сподіваєтеся ви застосувати винайдену техніку до інших людей, затриманих у своєму розвитку? Чи зможе світ застосовувати результати ваших досліджень?

Штраус стенув плечима й кивком показав на мене.

— Поки що рано про це говорити. Ваш чоловік допоміг нам залучити Чарлі до роботи над проектом, і дуже багато залежатиме від того, якими будуть його результати.

— Звичайно, — втрутився до розмови містер Райнор, — ми всі розуміємо необхідність здійснювати дослідження в таких сферах чистої науки, як ваші. Але ви тільки уявіть собі, якою високою стане думка про нас, якщо ми зможемо сприяти досягненню реального практичного методу досягнення перманентних результатів поза межами лабораторії. Це покаже світові, що ці дослідження принесуть велику реальну користь.

Я почав говорити, але Штраус, який, певно, відчув, щó я збираюся сказати, підвівся й поклав руку мені на плече.

— Усі ми в університеті Бекмана відчуваємо, що робота, яку здійснює Чарлі, має надзвичайно велике значення. Його завдання в тому, щоб знайти істину, хоч би якою вона була. Ми покладаємо великі надії на ваш фонд, що він допоможе нам догоджати публіці, виховувати суспільство.

Він усміхнувся подружжю Райнорів і відвів мене вбік від них.

— Я збирався сказати зовсім не те, — промовив я.

— Авжеж не те, — прошепотів він, тримаючи мене за лікоть. — Бо з блиску твоїх очей я зрозумів, що ти готовий рознести їх на шматки. А я не міг дозволити тобі це, чи не так?

— Мабуть, ні, — погодився я, перехиливши ще один мартіні.

— Хіба розумно з твого боку пити так багато?

— Ні, але я намагаюся розслабитися і, здається, прийшов не туди.

— Не переймайся, — сказав він. — І не переживай сьогодні вночі. Ці люди — не йолопи. Вони знають, як ми ставимося до них, і навіть якщо ти їх не потребуєш, то ми потребуємо.

Я віддав йому честь.

— Гаразд, але ліпше не підпускайте місіс Райнор надто близько до мене. Я лясну її по дупі, якщо вона знову вигинатиме її біля мене.

— Тс-с! — прошепотів він. — Вона тебе почує.

— Тс-с! — повторив я. — Пробачте. Я сяду тут, у кутку, й нікому не заважатиму.

Туман напливав на мене, але крізь нього я бачив, як люди витріщаються, дивлячись у мій бік. Здається, я мурмотів щось до себе надто чутно. Я не пам’ятаю, що казав. Трохи згодом я мав відчуття, що люди стали розходитися надто рано, але я не звертав на це уваги, аж поки Немур не підійшов і не став переді мною.

— Ким ти збіса себе уявляєш, що поводишся так по-хамському? Я ніколи не бачив такої брутальної поведінки у своєму житті.

Я спробував підвестися на ноги.

— Чому ви так кажете?

Штраус спробував утримати його, але він бризнув слиною й видихнув.

— Ти не тільки позбавлений вдячності, а й не розумієш своєї ситуації. Зрештою, ти заборгував цим людям, якщо не нам, — і багато в чому.

— Відколи це від морської свинки стали вимагати вдячності? — закричав я. — Я послужив вашим намірам, а тепер намагаюся виправити ваші помилки, тож чому я маю бути вдячний комусь?

Штраус розкрив рота, щоб зупинити мене, але Немур його урвав.

— Зачекай хвилину. Я хочу вислухати його. Гадаю, нам настав час порозумітися.

— Він надто багато випив, — сказала його дружина.

— Не так уже й багато, — пирхнув Немур. — Він говорить цілком ясно. Він багато чого натворив на шкоду мені. Він завдав великої шкоди — якщо й не зовсім знищив її — нашій праці, й тепер я хочу почути з його власного рота, як він виправдається переді мною.

— О, забудьте, — сказав я. — Ви аж ніяк не хочете почути правду.

— Ні, я хочу її почути, Чарлі. Принаймні твою версію правди. Я хочу знати, чи ти відчуваєш бодай найменшу вдячність за все те, що було зроблено для тебе: за здібності, які ти розвинув, за все те, чого ти навчився, за досвід, який ти набув. Чи, може, ти думаєш, тобі було краще раніше?

— У певному розумінні, так.

Така відповідь шокувала їх.

— Я багато чого навчився за останні кілька місяців, — сказав я. — І не тільки про Чарлі Гордона, а й про життя та людей, і я відкрив, що всім байдужісінько до Чарлі Гордона, незалежно від того, чи дебіл він, чи геній. Тож яка мені різниця, ким я є?

— Он як! — засміявся Немур. — Тобі стало жалко себе. А чого ти сподівався? Цей експеримент мав на меті розвинути твій розум, а не зробити тебе популярним. Ми не мали контролю над тим, що відбувалося з твоєю особистістю, й ти розвинувся з приємного недорозвиненого молодика в нахабного, егоцентричного, антисоціального виродка.

— Проблема, любий професоре, полягає в тому, що ви хотіли мати експонат, який можна було б зробити розумним, але тримати в клітці й показувати, коли вам захочеться здобути славу й похвалу. Вас не влаштовує, що я — особистість.

Він був сердитий, і я бачив, що він розривається між бажанням закінчити суперечку й ще раз спробувати здобути в ній перемогу.

— Ти несправедливий, як завжди. Ти знаєш, що ми завжди ставилися до тебе добре — робили для тебе все, що могли.

— Усе, крім того, щоб поставитися до мене як до людини. Ви знову й знову вихвалялися, що до експерименту я був нічим, і я знаю чому. Бо якщо я був нічим, тоді ви створили мене, а отже, маєте право бути моїм хазяїном і володарем. Вам неприємний той факт, що я не висловлюю вам свою вдячність десяток разів на день. Проте, вірте мені чи не вірте, але я вам вдячний. Однак те, що ви для мене зробили, — хоч це й справжнє диво, — не дає вам права ставитися до мене як до експериментальної тварини. Я індивід, і Чарлі був індивідом ще до того, як він переступив поріг лабораторії. Ви здаєтеся шокованим! Атож, вам важко погодитися з тим, що я завжди був особистістю, — навіть раніше, — бо таке твердження підриває вашу переконаність у тому, що людина з коефіцієнтом інтелектуальності меншим за 100 не заслуговує уваги. Професоре Немур, я думаю, що, коли ви дивитеся на мене, совість турбує вас.

— Я почув досить, — пирхнув він. — Ти п’яний.

— Зовсім ні, — запевнив я його. — Бо якби я був п’яний, ви побачили б перед собою зовсім іншого Чарлі Гордона, аніж того, що звикли бачити. Атож, другий Чарлі, який ходив у темряві, досі перебуває тут із нами. У мені.