— Мені вже треба йти, — сказав я. — Бережи себе і її. — Я стиснув її руку.

Коли я виходив, Наполеон загавкав на мене.

Я тримав свої почуття в собі доти, доки міг, та, коли вийшов на вулицю, це стало неможливим. Мені важко переносити це на папір, але люди оберталися, дивлячись на мене, коли я йшов до автомобіля, плачучи, наче дитина. Я не міг стриматися, а до реакції свідків мені було байдужісінько.

Коли я йшов, безглузді слова дзвеніли знову й знову в моїх вухах, утворюючи певний занудний ритм:

Три сліпі миші… три сліпі миші, подивися, як вони біжать! Подивися, як вони біжать! Усі вони біжать за дружиною фермера. Вона відтяла їм хвости кухонним ножем. Ви коли-небудь бачили щось подібне? Як біжать… три сліпі миші?

Я спробував викинути цю нісенітницю зі своїх вух, але не зміг, а коли обернувся, щоб подивитися назад на будинок і на ґанок, то побачив обличчя хлопчика, який дивився на мене, притиснувши лоба до віконної шибки.

Звіт 17, 3 жовтня

Я скочуюся вниз. З’являються думки про самогубство, поки я ще контролюю свої емоції й бачу світ, який мене оточує. Але потім я думаю про Чарлі, що чекає біля вікна. Я не можу розпоряджатися його життям. Я лише позичив його на короткий час, а тепер мене просять повернути його. Я повинен пам’ятати, що є єдиною людиною, з якою таке відбувається. Доки зможу, я повинен переносити на папір свої думки й почуття. Ці звіти є внеском Чарлі Гордона у скарбницю людства.

Я став злим і дратівливим. Став сваритися з людьми в домі за музику, яку вмикаю вночі. Я робив це часто, відколи перестав грати на фортепіано. Не годиться зовсім не вимикати її, але я роблю це, щоб не засинати. Я знаю, мені треба спати, але тепер шкодую втратити кожну секунду часу, якого так мало в мене залишилося. І я не хочу засинати не тільки через кошмари, а й тому, що боюся втратити розум уві сні.

Я переконую себе, що матиму досить часу на спання, коли на мене опуститься темрява.

Містер Вернор, що живе в помешканні піді мною, ніколи раніше не скаржився, але тепер він знову й знову стукає по трубах або в стелю свого помешкання, щоб я чув стукіт під своїми ногами. Я спочатку не звертав на це уваги, але учора вночі він прийшов до мене в купальному халаті. Ми посварилися, і я гримнув дверима перед його обличчям. За годину він прийшов із полісменом, який сказав мені, що я не повинен вмикати музику так гучно о четвертій годині ночі. Посмішка на обличчі Вернора так мене розлютила, що я насилу стримався, аби не врізати йому ляпаса. Коли вони пішли, я розбив свої платівки й програвач. Хай там як, а я себе обманював. Насправді мені більше не подобається така музика.

4 жовтня

Геть незрозумілий для мене сеанс терапії. Штраус теж нічого подібного не чекав і був дуже здивований.

Те, що сталося, — я не наважуся назвати це пам’яттю — було фізичним досвідом або галюцинацією. Я не намагатимуся щось пояснити або витлумачити, а просто запишу те, що трапилось.

Я був роздратований, коли увійшов до його офісу, але він удав, що цього не помітив. Я відразу ліг на кушетку, а він, як зазвичай, сів збоку й трохи позад мене — щоб я його не бачив — і став чекати, коли я почну ритуально виливати на нього всю отруту, що накопичилася в моєму мозку.

Я подивився на нього через свою голову. Він здавався стомленим і млявим і чимось нагадав мені Мата, що сидить на стільці перукаря й чекає на клієнтів. Я сказав Штраусові про цю асоціацію, він кивнув головою і став чекати, щó я скажу далі.

— То ви також чекаєте на клієнтів? — запитав я. — Ця кушетка у вас схожа на стілець перукаря. Тож, якщо ви хочете вільної асоціації, ви можете відсунути свого пацієнта назад, як відсовує перукар свого клієнта, щоб намилити йому обличчя, а коли мине п’ятдесят хвилин, ви можете знову нахилити стілець уперед і дати йому дзеркало, щоб він міг побачити, як він змінився зовні, коли ви поголили його «я».

Він не сказав нічого, й, хоча мені було соромно глузувати з нього, я вже не міг зупинитися.

— Потім пацієнт приходитиме на кожен сеанс і казатиме: «Зніміть вершину з моєї тривоги, будь ласка» або «не обстригайте моє супер-его надто коротко, якщо ви не проти», й він може навіть попросити, щоб ви намилили його «яєч…», тобто «я-шампунем!» Ось так! То ви помітили, як послизнувся мій язик, докторе? Зазначте це. Я сказав, щоб ви намилили мене яєчним шампунем, створеним для того, щоб намилювати «я». «Яєчний» і «я» слова близькі, й легко їх переплутати. Чи не означає це, що я хочу відмовитися від своїх гріхів? Відродитися? Може, це баптистський символізм? Чому ми надто коротко стрижемо? Чи ідіот наділений підсвідомістю?

Я чекав якоїсь реакції, але він лише трохи змінив місце на своєму стільці.

— Ви не заснули? — запитав я.

— Я слухаю, Чарлі.

— Лише слухаєте? Ви ніколи не гніваєтесь?

— Чому ти хочеш, щоб я розгнівався на тебе?

Я зітхнув. Штраус сидів незворушний.

— Я хочу сказати вам дещо. Мені обридло й остогидло приходити сюди. Який мені сенс продовжувати свої терапевтичні сеанси? Ви знаєте так само добре, як і я, щó зі мною станеться.

— Але, я думав, ти не хочеш зупинитися, — сказав він. — Ти хочеш продовжувати, хіба ні?

— Це дурне. Марне витрачання мого часу й вашого.

Я лежав там у тьмяному світлі й дивився на зображення квадратів на стелі… звуконепроникні кахлі з тисячами крихітних дірочок, що всмоктували в себе кожне слово. Звук помирав живцем у маленьких дірочках на стелі.

Голова у мене стала якоюсь неймовірно легкою. Мозок був порожній, і це було незвично, бо під час терапевтичних сеансів я завжди добував із себе велику кількість матеріалу, про який було цікаво поговорити. Сновидіння… спогади… асоціації… проблеми… Але тепер я почувався ізольованим і порожнім.

Лише незворушний Штраус дихав позад мене.

— Я почуваю себе дивно, — сказав я.

— Ти хочеш поговорити про це?

О, який він розумний, який делікатний! Але я, якого біса я тут стовбичу, коли мої асоціації втягуються в маленькі дірки у стелі й у великі дірки мого терапевта?

— Я не певний, що хочу поговорити про це, — сказав я. — Я налаштований дуже до вас вороже.

І я розповів йому, про що думав.

Не бачачи його, я знав, що він киває про себе.

— Це важко пояснити, — сказав я. — Раніше таке почуття навідувало мене раз чи двічі, й відразу по тому я втрачав тяму. Дивовижна легкість… усе напружене… але моє тіло холодне й затерпле…

— Розповідай далі. — Його голос пролунав на межі збудження. — Що ще?

— Я не відчуваю більше свого тіла. Воно затерпло. Я маю відчуття, що Чарлі перебуває зовсім близько. Мої очі розплющені — переконаний, що це так. Я не помиляюся?

— Так, вони широко розплющені.

— І я бачу блакитне сяйво, що променіє зі стін, і бачу, як стеля скручується в мерехтливий м’яч. Тепер вона підвішена в повітрі. Світло… воно тисне мені на очі… пробивається в мій мозок… Усе в кімнаті розжеврілося до червоного… Мені здається, я пливу… чи радше збільшуюся й зменшуюся… а проте мені не треба дивитися вниз, аби я зрозумів, що моє тіло досі лежить тут на кушетці… Це галюцинація?

— Чарлі, з тобою все гаразд?

Чи не це описують у своїх творах містики?

Я чую його голос, але не хочу відповідати йому. Мене дратує, що він тут. Мені треба не помічати його. Бути пасивним і дозволяти цьому — хоч би що це було — наповнювати мене світлом і всмоктувати в себе.

— Що ти бачиш, Чарлі? Що з тобою?

Я лечу наче листок, піднятий потоком теплого повітря. Атоми мого тіла дедалі швидше розлітаються в різні боки. Я стаю легшим, менш стиснутим… і ширшим… ширшим, аж поки вибухаю й лечу до сонця. Я універсум, що розширюється й випливає вгору в мовчазному морі. Спочатку маленький, обмежений своїм тілом, кімнатою, будинком, містом, країною, аж поки я розумію, що коли подивлюся вниз, то побачу, як моя тінь накриває землю.

Я — легкий і нечутливий. Стаю дедалі більшим і лечу крізь час і простір.