У такий спосіб ми кохалися, аж поки ніч не перетворилася на огорнутий тишею день. І, лежачи з нею, я розумів, наскільки важливим є фізичне кохання, як необхідно для нас перебувати в обіймах одне одного, даруючи й одержуючи. Усесвіт вибухав, кожна його часточка відокремлювалася від іншої, жбурляючи нас у темряву й самоту, вічно відриваючи нас одне від одного, дитину від матері, друга від друга, й кожен із нас віддаляється один від одного, кожен летить своїм власним шляхом до своєї єдиної мети — смерті в самотині.

Але любов створює противагу цьому процесу, любов — це акт єднання й збереження. Як ото люди тримаються за руки на палубі корабля, що тоне, аби не дати відірвати себе одне від одного, так само наші тіла утворюють людський ланцюг, який допомагає нам не бути зметеними в небуття.

І в ту мить, коли я вже готувався заснути, я пригадав взаємини між Фей і мною і всміхнувся. Не дивно, що ті взаємини були легкими. Стосунки з Фей були лише фізичними. Взаємини з Алісою — таємничими.

Я нахилився й поцілував їй очі.

Аліса знає тепер про мене все і приймає той факт, що ми можемо бути разом лише протягом короткого часу. Вона погодилася розлучитися зі мною, коли я її попрошу. Про це боляче думати, але, думаю, ми маємо більше, аніж більшість людей знаходять за все своє життя.

Я прокидаюся вранці й не знаю, ані де я є, ані що тут роблю, а потім бачу її поруч себе й усе пригадую. Вона відчуває, коли щось відбувається зі мною, вона спокійно ходить по моєму помешканню, готуючи сніданок, прибираючи в кімнаті або виходячи й залишаючи мене із самим собою без жодних запитань.

Цього вечора ми ходили на концерт, але я швидко знудився, й ми пішли на середині концерту. Схоже, я втратив свою зосередженість. Я пішов послухати музику, бо знав, що любив Стравінського, але тепер мені чомусь не вистачає терпіння слухати його.

Головне лихо того, що Аліса живе тут зі мною, полягає в тому, що я почуваю необхідність незабаром розлучитися з нею. Мені хочеться зупинити час, заморозити себе на цьому рівні й ніколи не відпускати її від себе.

Чому я нічого не пам’ятаю? Я намагаюся чинити опір цьому розслабленню. Аліса каже, що я днями лежу в ліжку й, схоже, не цікавлюся, ані хто я такий, ані де я є. Потім усе раптом повертається до мене, і я її впізнаю і пригадую, щó відбувається. Напади амнезії. Симптоми другого дитинства — як вони це називають? — старечість? Я бачу, як вона наближається. Усе жорстоко логічне, результат прискорення всіх розумових процесів. Я вивчав так багато й так швидко, що тепер мій розум швидко руйнується. А може, я здатний цьому перешкодити? Може, мені спробувати боротися з цим? Подумай про тих людей у Воррені, їхні пусті усмішки, порожні вирази, згадай, як усі з них сміються.

Малий Чарлі Гордон дивиться на мене у вікно — й чекає. Господи, тільки не це!

Я забуваю те, чого навчився зовсім недавно. Мені здається, це відбувається згідно з класичним принципом: людина насамперед забуває те, чого вона щойно навчилася. А чи справді такий принцип існує? Краще подивися його знову. Я перечитав свою статтю про ефект Елджернона—Гордона, й, хоча знаю, що написав її, мені здається, вона написана кимось іншим. Більшість її змісту я не розумію.

Але чому я такий дратівливий? А надто тоді, коли Аліса ставиться до мене особливо добре. Вона домагається, щоб у помешканні панували чистота й акуратність, завжди складає мої речі в порядку й миє посуд та підлогу. Я не повинен кричати на неї так, як кричав сьогодні вранці, бо вона розплакалася, а я цього не хотів. Але їй не слід було збирати розбиті платівки, порвані ноти та подерту книжку й акуратно складати їх у сміттєвий ящик. Це мене розлютило. Я не хотів, аби хтось доторкався до цих речей. Я хотів, щоб вони лежали безладною купою. Я хотів, щоб вони нагадували мені, щó я залишаю позаду. Я копнув ногою сміттєвий ящик, розкидав його вміст по всій підлозі й наказав їй залишити все там, де воно лежить.

Йолоп. Жодної причини для цього не було. Думаю, я розгнівався, бо знав, що вона вважала дурним зберігати ці речі, а мені про це не сказала. Вона прикидалася, ніби вважає мій безлад чимось цілком нормальним. Вона намагалася догодити мені. І коли я побачив той ящик зі сміттям, то пригадав хлопця у Воррені й примітивну підставку для лампи, яку він зробив, і як ми його хвалили, прикидаючись, ніби він виготовив щось дуже гарне, хоч насправді його виріб був украй потворним.

Саме так вона ставилася до мене, і я не зміг цього витерпіти.

Коли вона вийшла до спальні й заплакала, мені стало погано, і я сказав їй, що це моя провина. Мовляв, я не заслуговую мати таку подругу, як вона. Чому я не можу контролювати себе, щоб мати право кохати таку людину, як вона? Либонь, моїй нормальності настав кінець.

Моя моторна активність різко погіршилася. Я спотикаюся об речі й випускаю їх із рук. Спочатку я думав, це не моя провина. Я подумав, вона умисне переставляє речі. Сміттєвий кошик потрапив мені під ноги, так само я наштовхувався на стільці й подумав, що вона переставляє їх.

Та зрештою я зрозумів, що координація моїх рухів погіршилася. Я мусив рухатися дуже повільно, щоб нічого не зачіпати. А це нелегко. Чому я все-таки звинувачую Алісу? І чому вона не заперечує? Це дратує мене ще більше, бо я бачу жалість на її обличчі.

Моєю єдиною розвагою тепер залишається телевізор. Я проводжу більшу частину дня, дивлячись телевікторини, старі кінофільми, мильні опери й навіть дитячі передачі та мультики. І я не можу примусити себе вимкнути передачу. Уже пізно вночі дивлюся старі кінофільми, фільми жахів, вечірні та нічні передачі, передачі для тих, хто не спить, потім з екрана лунає коротка проповідь перед тим, як канал вимикають на ніч, а десь удалині майорить «зоряно-смугастий прапор», і нарешті крізь невеличке квадратне вікно на мене дивиться своїм недремним оком сітка, яка перевіряє надійність телеекрану… Чому я завжди дивлюся на життя крізь вікно?

А коли все це закінчується, я проклинаю себе за те, що мені лишається так мало часу, аби почитати, щось написати й подумати, і я мав би поводитися розумніше, аніж отруювати свій розум ганебною нісенітницею, яку передають для дитини, що ховається в мені. Дитини в мені, яка вимагає назад свій розум.

Я все це знаю, та, коли Аліса каже, що я марную свій час, гніваюся й прошу, щоб вона дала мені спокій.

У мене відчуття, що я дивлюся телевізор, бо для мене важливо не думати, не пам’ятати ані про пекарню, ані про матір, ані про батька, ані про Норму. Я не хочу більше пам’ятати нічого зі свого минулого.

Сьогодні я пережив жахливий шок. Узяв статтю, якою користувався у своєму дослідженні, «Uber Psychische Ganzheit» Крюгера, аби побачити, чи вона допоможе мені зрозуміти ту статтю, яку я написав. Спочатку я подумав, щось негаразд із моїми очима. Потім я зрозумів, що більше не спроможний читати німецькою мовою. Перевірив себе в інших мовах. Усе відійшло.

Аліса мене покинула. Чи пам’ятаю я, як це сталося? Це почалося тоді, коли вона сказала, що ми не можемо жити з усіма цими книжками й паперами та платівками, які перетворюють підлогу нашої кімнати на справжній смітник.

— Залиш усе, як воно є, — остеріг я її.

— Чому ти хочеш жити в такому безладі?

— Я хочу, щоб усе було там, де я його покинув. Щоб воно лежало перед моїми очима. Ти не знаєш, щó означає, коли всередині в тебе щось відбувається, чого ти не можеш контролювати, і знаєш, що все прослизає крізь твої пальці.

— Ти маєш рацію. Я ніколи не казала, що розумію ті речі, які відбуваються в тобі. Ні тоді, коли ти став надто розумним для мене, ані тепер. Але я скажу тобі одну річ. Поки тобі не зробили операцію, ти не був таким. Ти не валявся у своєму бруді та в жалості до себе, ти не забруднював свій розум, сидячи перед телевізором удень і вночі, ти не гарчав і не кидався на людей. Ти мав у собі щось таке, що примушувало нас шанувати тебе — атож, навіть такого, яким ти тоді був. Ти був чимось, чого я раніше ніколи не бачила в жодній особі з недорозвиненим розумом.