Ула схилила голову набік, посміхнулася й весело підморгнула, але Трульс побачив, що вона вже пожалкувала, що спитала. Мабуть, тому, що помітила, як його обличчя спалахнуло рум’янцем. А може, тому, що знала відповідь на це запитання. Що тільки ти, Уло, тільки ти, ти, ти можеш завоювати моє серце. Коли вони ще жили в Манглеруді, він завжди тримався на три кроки позаду блискучої пари — Мікаеля та Ули, — завжди біля них, завжди готовий прислужитися, хоча неодмінно заперечував це одним своїм знудженим та байдужим виразом обличчя: мовляв, і не хочеться це робити, та нічого кращого все одно не пропонують. Трульс не міг завоювати її серце, це було зі сфери неможливого, і він це добре усвідомлював. Однак він все одно тужив і прагнув, так само як люди прагнуть літати.

А потім, нарешті, на сходах з’явився Мікаель, на ходу обсмикуючи рукава сорочки, щоби з-під смокінга виглядали запонки для манжет.

— Трульсе!

Його вигук прозвучав з дещо перебільшеною сердечністю та щирістю, яку зазвичай приберігають для людей, яких знають не надто добре.

— Чому такий сумний, мій старий друже? Маємо святкувати входини до палацу!

— А я гадав, що ми святкуватимемо нову посаду — посаду шефа поліції, — сказав Трульс, озираючись довкола. — Я сьогодні в новинах бачив.

— То витік інформації. Офіційної заяви ще не було. Але сьогодні ми будемо віддавати належне терасі, яку ти збудував, Трульсе, чи не так? Як там наше шампанське, люба?

— Зараз наллю, — відповіла Ула і, змахнувши невидиму крупинку пилу з піджака свого чоловіка, пішла до кухні.

— Ти знаєш Ізабель Скоєн? — поцікавився Трульс.

— Так, — відповів Мікаель і досі посміхаючись. — Вона сьогодні також запрошена. А що?

— Та так, нічого, — відповів Трульс і глибоко вдихнув: зараз або ніколи. — Мені з голови не йде одна думка.

— Яка?

— Кілька днів тому мене послали заарештувати одного типа в «Леоні», це такий готель, знаєш?

— Так, здається, що знаю.

— Та коли я вже зібрався було його заарештувати, заявляються двоє якихось поліцейських, котрих я не знаю, і збираються заарештувати нас обох.

— Ненавмисне дублювання? — розсміявся Мікаель. — Поговори з Фінном. Це він координує оперативні справи.

Трульс повільно похитав головою.

— Не думаю, що то було ненавмисне дублювання.

— Чому?

— Гадаю, хтось навмисне послав мене туди.

— Ти хочеш сказати, що то була пастка?

— Так, то була пастка, — відповів Трульс, вдивляючись Мікаелю в очі, але не знаходячи в них жодного натяку на те, що той зрозумів, про що він насправді йому розповідав. Може, зрештою, він помилився? Трульс ковтнув слину. — Ось я й думав: чи знаєш ти що-небудь про це і чи не маєш ти якимось боком до цього стосунку.

— Я? — Мікаель відкинувся на спинку крісла і вибухнув сміхом.

Коли Трульс заглянув йому в рота, то пригадав, що Мікаель завжди приходив від шкільного дантиста з діагнозом «ротова порожнина здорова, жодного дупла». Навіть пан Карієс зі своїм воїнством бактерій та вірусів не могли його здолати.

— Шкода, що мене там не було! Ану розкажи мені, вони що — поклали тебе на підлогу і наділи наручники?

Трульс окинув Мікаеля уважним поглядом. Побачив, що помилився. І розсміявся разом із ним. Розсміявся і від полегшення, і від того, що уявив собі картину: він лежить на підлозі, а на ньому сидять верхи двоє полісменів та «в’яжуть» його. Заразливий сміх Мікаеля завжди спонукав і його сміятися. Ні, не спонукав, а наказував. Але цей сміх також окутував його, зігрівав, робив причетним до чогось більшого й важливішого, робив частиною дуету, що складався з нього та Мікаеля Бельмана. Дуету друзів. Коли сміх Мікаеля ущух, Трульс почув власний сміх, схожий на хрюкання.

— Невже ти й справді подумав, що я мав до того стосунок, Трульсе? — спитав Мікаель із задумливим виразом обличчя.

Трульс, і досі посміхаючись, поглянув на нього. Пригадав, як Дубай знайшов до нього стежку, пригадав хлопця, якому він пошкодив око, побивши під час затримання. Хто міг розповісти про це Дубаю? Пригадав про кров, яку оперативники знайшли під нігтями Густо на Гаусманнс-гате, кров, яку Трульс встиг зіпсувати, перш ніж вона потрапила до лабораторії на ДНК-аналіз. Але частину тої крові Трульс надібрав і зберіг. Саме такі речові докази інколи стають у великій пригоді в скрутній ситуації. А оскільки ситуація дійсно стала скрутною, то сьогодні вранці Трульс одвіз зразок тієї крові до патологічного відділу. І отримав результат у другій половині дня, перед тим як їхати сюди. Аналіз засвідчив, що то була та сама кров і ті самі фрагменти нігтів, що й ті, які отримала Беата Льон кілька днів тому. Невже вони там не спілкуються одне з одним і ліва рука не відає, чим займається права? У них там що — роботи непочатий край? Дізнавшись про результат, Трульс вибачився і вимкнув телефон. Замислився над відповіддю. Кров під нігтями Густо Ганссена була кров’ю Мікаеля Бельмана.

Мікаель та Густо.

Мікаель та Рудольф Асаєв.

Трульс нервово помацав вузол своєї краватки. Не батько навчив його зав’язувати краватки, бо батько сам не вмів цього робити. То Мікаель навчив його, коли вони збиралися на шкільний випускний вечір. Він показав Трульсу, як робити простий віндзорський вузол, а коли Трульс спитав, чому вузол Мікаеля значно товщий, то його друг пояснив, що такий вузол називається «подвійний Віндзор», але Трульсу він не личитиме.

Мікаель не зводив з нього прискіпливого погляду, і досі чекаючи відповіді на своє запитання: чому Трульс гадав, що він мав стосунок до того трагікомічного інциденту?

І не лише мав стосунок, а й був серед тих, хто приймав рішення убити його та Харрі Холе в готелі «Леон».

Продзвенів дзвінок, але Мікаель навіть не поворухнувся.

Трульс удав, що чеше лоба, хоча насправді він потихеньку витирав піт кінчиками пальців.

— Та ні, не подумав, — відповів він і почув власний сміх, схожий на хрюкання. — Просто наверзлося, от і все. Не переймайся.

Сходи скрипіли під вагою Штайна Ганссена. Він відчував кожну сходинку і міг передбачити кожен скрип і стогін. Штайн Ганссен зупинився на сходовому майданчику. Постукав у двері.

— Заходь, — почулося з квартири.

Штайн Ганссен увійшов.

Перше, що він побачив, була валіза.

— Зібралася й приготувалася?

Кивок голови у відповідь.

— Паспорт знайшла?

— Так.

— Я замовив таксі, щоби відвезти тебе до аеропорту.

— Іду.

— Добре. — Штайн озирнувся довкола. Так, як він це нещодавно зробив в інших кімнатах. Попрощався з ними. Сказав, що більше ніколи не повернеться. І стояв, прислухаючись до відлуння свого дитинства. До підбадьорливого голосу батька. Спокійного голосу матері. Сповненого ентузіазму голосу Густо. Щасливого голосу Ірен. Лише одного голосу не почув Штайн — свого власного. Він мовчав.

— Штайне? — Ірен тримала в руках фото. Штайн знав, що то було за фото — вона приколола його кнопкою над своїм ліжком того самого вечора, коли Сімонсен, адвокат, привіз її сюди. На тому фото була Ірен разом із Густо й Олегом.

— Що?

— Ти ніколи не мав бажання убити Густо?

Штайн не відповів. Тільки пригадав той вечір.

Йому зателефонував Густо і сказав, що знає, де Ірен. Він побіг на Гаусманнс-гате. А коли прибіг, то застав там поліцейські машини. Люди довкола нього говорили, що в квартирі лежить мертвий хлопець, якого застрелили. А опісля — шок. Сум. Так, йому було по-своєму жаль Густо. Водночас у нього з’явилася надія, що Ірен, нарешті, кине вживати наркотики. Ясна річ, ця надія з часом згасла, і до нього поволі дійшло:­ смерть Густо означала, що він втратив шанс знайти свою ­сестру.

Ірен була бліда. Симптоми ломки були явними. Їй буде важко. Але вони з цим впораються. Удвох, не кажучи нікому.

— Ну що, може, будемо?..

— Так, — сказала Ірен, відкриваючи шухляду нічного столика. Подивилася на фото. Поцілувала його, а потім поклала в шухляду зображенням вниз.

Харрі почув, як двері відчинилися.