І ось вони знову — молекули отого надзвичайно різкого запаху диму, який повністю не вивітрився. Та навіть від цих нечисленних молекул очі в неї засльозилися, і їй стало важко дихати.

Пацючиха пробіглася по передпліччю, перебралася через плече і виявила просякнутий кров’ю бинт, обмотаний довкола шиї. Це її на якусь мить відволікло. Потім вона знову почула верески своїх дитинчат і перебралася на груди. З двох круглих отворів у піджаці і досі йшов сильний запах. То був запах сірки й пороху. Одна куля пройшла крізь серце; принаймні, пацючиха чула ледь вловимі вібрації, коли воно билося. Воно й досі билося. Потім вона перебігла на лоба, полизькала кров, що стікала одною тоненькою цівкою з русявого волосся. Спустилася до губ, ніздрів та повік. На одній щоці виднівся довгий шрам. Пацючий розум працював так, як працює він під час експе­риментів, коли пацюків поміщають до лабіринту, — з приголомш­ливою раціональністю й ефективністю. Щока. Порожнина ро­та. Шия безпосередньо під головою. І тоді вона зможе проникнути чоловікові попід тіло, туди, де вхід до гнізда. Життя пацюка просте й тяжке. Ти робиш те, що маєш робити.

Частина п’ята

44

На річці Акерсельва блищало місячне сяйво, перетворюючи забруднений струмок на золотистий ланцюжок, що біг через місто. Мало хто з жінок наважиться пройтися безлюдними стежками біля води, але Мартіна наважилася. У «Сторожовій Вежі» день видався важким, і вона втомилася. Але втомилася по-хорошому. Бо день був довгий, і вона встигла зробити багато добрих справ. Із темряви до неї наблизився якийсь хлопець, побачив її обличчя в світлі ліхтарика, тихо промимрив: «Привіт» і знову розчинився в темряві. Рікард уже кілька разів просив її ходити додому іншим маршрутом, особливо тепер, коли вона завагітніла, але Мартіна відказала, що то — найкоротший шлях до Грюнерльокки. Ніхто не забере у неї її рідного міста! До того ж, вона знала так багато людей, що жили під мостами, що почувалася там безпечніше, аніж в якомусь шикарному барі західної частини Осло. Вона вже пройшла повз A&B на площі Шус-плясс і рушила в напрямку бару «Бла», коли раптом почула, як асфальт задвигтів від коротких та різких ударів черевиків. На неї вибіг високий хлопець. Перш ніж він встиг пробігти повз неї і, хекаючи від натуги, зникнути в тем­ряві, Мартіна краєм ока побачила його обличчя. То було знайоме обличчя, яке вона бачила колись у «Сторожовій Вежі». Але їх було так багато, що інколи їй здавалося, наче вона нещодавно бачила людей, які, за словами її колег, померли багато місяців тому чи навіть років. Але чомусь це обличчя наштовхнуло Мартіну на думку про Харрі. Вона ніколи й ні з ким про нього не говорила, а тим паче з Рікардом, але він встиг створити власний куточок в її душі, таку собі невеличку кімнату, куди вона могла приходити до нього у гості. Може, то був Олег? Може, саме він і наштовхнув її на думку про Харрі? Вона обернулася. Побачила спину хлопця, який біг геть. Біг так, наче за ним гнався сам диявол, наче він від когось тікав. Але Мартіна бачила, що за ним ніхто не гнався. Постать хлопця зменшувалася. А потім остаточно розчинилася в темряві.

Ірен поглянула на свого годинника. П’ята на дванадцяту. Вона відкинулася на спинку сидіння й уставилася на монітор над столом. За кілька хвилин пасажирам дозволять піднятися на борт літака. Татко прислав їм текстове повідомлення, що зустріне їх в аеропорту Франкфурта. Ірен рясно пітніла, і тіло її боліло. Їй доведеться нелегко. Але все буде добре.

Штайн стиснув їй руку.

— Як почуваєшся, ягідко?

Ірен посміхнулася. І стиснула йому руку у відповідь.

Все буде добре.

— А ми її, часом, не знаємо? — прошепотіла Ірен.

— Кого?

— Та оту темноволосу, що сидить отам сама.

Коли Штайн та Ірен прибули сюди, ця жінка вже сиділа тут напроти біля виходу, читаючи туристичний довідник про Таїланд. Вона була красива тією красою, над якою не владний час. І випромінювала щось на кшталт тихої радості, немов по­сміхаючись до самої себе навіть на самоті.

— Не знаю. А хто вона?

— І я не знаю. Але когось вона мені нагадує.

— Кого?

— Не знаю.

Штайн розсміявся. Отим тихим сміхом старшого брата, сміхом, що вселяв спокій та впевненість. І знову стиснув їй руку. На табло з’явився знак оклику, і металічний голос повідомив, що пасажири рейсу на Франкфурт можуть підніматися на борт літака. Люди попідводилися і рушили натовпом до столу реєстратора. Ірен притримала Штайна, який також хотів підвестися.

— Що таке, ягідко?

— Почекаймо, поки розсмокчеться черга.

— Але ж...

— Мені не хочеться стояти в тунелі так близько... до ­людей.

— Гаразд. Ну й дурний же я. Як ти ся маєш?

— Наразі добре. Вона така самотня.

— Самотня? — Штайн поглянув на жінку. — Я не згоден. Вона виглядає щасливою.

— Так, але самотньою.

— Щасливою й самотньою?

Ірен розсміялася.

— Та ні. То я помилилася. Скоріше, самотнім є той хлопець, якого вона нагадує.

— Ірен?

— Що?

— Ти забула, що ми домовлялися? Лише позитивні радісні думки, добре?

— Добре. Ми з тобою не самотні.

— Ні, ми з тобою одне для одного. Назавжди, добре?

— Назавжди.

Ірен просунула свою руку під братову і поклала голову йому на плече. Згадала полісмена, який її знайшов. Здається, він сказав, що його звуть Харрі. Спершу їй спав на думку Харрі, про якого безустанно говорив Олег. Той Харрі теж був полісменом. Але з Олегових розповідей він уявлявся їй вищим, молодшим та навіть симпатичнішим за того дещо непоказного й некрасивого чоловіка, який визволив її. Але він приходив і до Штайна, і тепер вона знала, що то таки був він. Харрі Холе. А ще вона знала, що запам’ятає його на все життя. Його обличчя зі шрамом, рану на підборідді та широку пов’язку на шиї. І голос. Олег не казав їй, що Харрі мав такий заспокійливий і втішливий голос. І раптом вона відчула впевненість, звідки та впевненість взялася, вона не знала, але вона просто з’явилася.

Все буде добре.

Покинувши Осло, вона зможе все залишити в минулому. Їй не можна буде торкатися ані алкоголю, ані наркотиків, так пояснили їй татко та лікар, до якого вона ходила на прийом. Віолін нагадуватиме про себе, завжди нагадуватиме, але вона триматиме його на відстані. Так само, як і привид Густо, який завжди переслідуватиме її. Привид Ібсена. І привиди всіх тих нещасних, яким вона продавала смерть у вигляді білого порошку. Вони з’являтимуться непрошеними. Можливо, за кілька років вони зблякнуть. І вона повернеться до Осло. А найголовнішим було те, що все мало бути добре. Вона неодмінно створить собі таке життя, яким буде варто жити.

Вона поглянула на жінку, яка читала. А жінка також поглянула на неї, наче відчула, що на неї дивляться. Вона подарувала їй коротку, але іскристу посмішку, а потім знов уткнулася у свій довідник.

— Ходімо, — сказав Штайн.

— Ходімо, — повторила Ірен.

Трульс Бернтсен їхав через Квадратурен. Скотився до вулиці Тольбугата. Піднявся по Прінсенс-гате. Опустився вулицею Родхусгата. Він пішов з вечірки рано, сів у своє авто і рушив навмання. Погода була холодна і ясна, й увечері район Квадратурен ожив. Його гукали проститутки — напевне, нюхом відчули приплив тестостерону в його крові. Товкачі наркоти намагалися перебити один одного, пропонуючи нижчу ціну. В якомусь припаркованому «корветі» гепали низькими частотами динаміки: бум, бум, бум! На трамвайній зупинці цілувалася парочка. Якийсь чоловік біг, сміючись, по вулиці; поли його піджака розвівало зустрічним вітром, а за ним гнався чоловік у такому ж самому піджаку. На розі Дроннінгенс-гате виднілася одинока арсенальська футболка. Цього типа Трульс раніше не бачив, явно хтось новий. Його поліцейська рація затріскотіла. І в Трульса виникло дивовижне відчуття упорядкованості й благополуччя: кров струменить його венами, бухає бас, задаючи ритм усьому, що відбувається довкола, а він сидить, дивиться і бачить усі маленькі гвинтики та коліщатка, котрі один про одного не знають нічого, але змушують інших обертатися. І він — єдиний, хто бачить сукупну картину в її цілісності. Саме так і має бути. Бо це тепер — його місто.