Я засунув два пакетики собі в кишеню, а третій розкрив. Тепер, за умови ощадливості, мені цього вистачить на цілий тиждень. Треба лише вколотися й здриснути звідси, поки не прийшов Штайн чи хтось іще. Я висипав порошок на ложку і клацнув запальничкою. Зазвичай я додавав кілька краплин лимонного соку, на кшталт того, що люди купують у пляшках, щоби в чай доливати. Лимонний сік не давав порошкові згортатися і братися грудками, і завдяки цьому геть увесь дурман потрапляв до шприца. Але я не мав ані лимонного соку, ані терпіння, зараз було єдине, що важило: впорснути оцю гидоту до моєї кровоносної системи.

Я обмотав трубкою передпліччя і, встромивши її в зуби, затягнув. Знайшов велику голубу вену. Націлив шприц під таким кутом, щоби гарантовано в неї влучити і максимально зменшити вплив тремтіння рук. А вони тремтіли як скажені.

І я промахнувся.

Один раз. Другий. Зробив глибокий вдих. Тепер ні про що не думай, розслабся і не панікуй.

Голка затремтіла. Я вдарив нею голубого хробака.

І знову промахнувся.

Спробував перебороти відчай. Подумав: а може, спершу покурити і взяти себе в руки? Але мені хотілося якомога швидше відчути отой приплив кайфу, коли вся доза впорскується в кров, прямує до мозку — і ось він, оргазм, неповторне відчуття вільного падіння!

Ота спека та сонячне світло, вони засліплювали мене. Я перебрався до вітальні і сів у тіні під стіною. От сука, тепер мені тієї довбаної вени зовсім не видно! Спокійно, хлопче. Я почекав, поки розширяться мої зіниці. Добре, що руки у мене білі, мов крейда. І вена проявилася, наче ріка на карті Гренландії. Пора.

І знову мимо.

Моя енергія випарувалася. Я відчув, як на очі мені навертаються сльози. Десь скрипнув черевик.

Я так зосередився, що не почув, як він увійшов.

А коли я підвів очі, то вони були так залиті сльозами, що всі силуети переді мною спотворилися, наче в кривому дзеркалі на атракціоні.

— Привіт, Крадію.

Вже сотню років я не чув, щоб мене так звали.

Я заморгав, щоби прогнати сльози. І обриси стали знайомими. Так, тепер я все розпізнав. Навіть пістолет. Він не був украдений з репетиторської якимись невідомими злодюжками, як я тоді припустив.

Дивно, але я не злякався. Анітрохи. Навпаки — раптом заспокоївся.

І знову поглянув на вену.

— Не роби цього, — сказав голос.

Я поглянув на свою руку. Тепер вона була тверда й стійка, мов рука кишенькового злодія. Це був мій шанс.

— Я тебе застрелю.

— Гадаю, що не застрелиш, — спокійно відказав я. — Бо тоді ти не дізнаєшся, де Ірен.

— Густо!

— Я роблю те, що маю робити, — сказав я і вштрикнув голку. Вона поцілила у вену. Натиснув великим пальцем на шток. — Щоби ти зміг зробити те, що належить робити тобі.

Церковний дзвін озвався знову.

Харрі сидів у затінку під стіною. Світло вуличного ліхтаря падало на матрац. Він поглянув на годинника. Дев’ята. Три години до рейсу на Бангкок. Біль в його шиї раптом посилився. Наче жар від сонця перед тим, як воно зникне за хмарою. Але невдовзі сонце зникне, і разом із ним зникне його біль. Харрі знав, як це скінчиться. Це було так само невідворотно, як і його повернення до Осло. Він знав також, що людська потреба порядку та послідовності означала, що він буде маніпулювати своїм розумом, аби побачити в цьому хоч якусь логіку. Бо з думкою про те, що все у світі — не більше, ніж холодний бездушний хаос, змиритися значно важче, аніж з найгіршою, але пояснимою й зрозумілою трагедією.

Він помацав у кишені пачку цигарок і відчув поміж своїми пальцями руків’я викидного ножа. Відчув також, що мав би вже давно позбутися його. На ньому лежало якесь прокляття. На ньому, а не на ножі. Але це не мало особливого значення, бо прокляття впало на нього задовго до того, як з’явився цей ніж. А прокляття є гіршим за будь-який ніж; воно означало, що його кохання було чумою, яку він скрізь носив з собою і поширював. Асаєв сказав, що цей ніж передавав страждання та болячки його власника тому, хто потрапив під його лезо; отак і в нього: усім, хто дозволяв Харрі любити себе, в кінцевому підсумку доводилося за це платити. Вони зазнавали руйнації, і він їх втрачав. Залишалися тільки привиди. Геть усі. І невдовзі Ракель та Олег також перетворяться на привидів.

Харрі розкрив пачку цигарок і зазирнув усередину.

Що він собі думає? Що йому дозволять уникнути прокляття? Що він зможе втекти на протилежний бік земної кулі разом із ними і жити там, розкошуючи, до кінця днів своїх? Він подумав про це, ще раз поглянувши на годинника і намагаючись підрахувати, на який максимальний час він ще зможе тут залишитися, щоби не спізнитися на рейс. Харрі керувався велінням свого егоїстичного і жадібного серця.

Він дістав потерте сімейне фото і знову поглянув на нього. Поглянув на Ірен. На її брата Штайна. Хлопця з похмурим поглядом. Коли Харрі зустрів його, то з бази даних його пам’яті виринули два епізоди. Один був пов’язаний з цим фото. А другий трапився тієї ночі, коли Харрі повернувся до Осло. Він був тоді в районі Квадратурен. Пильний погляд, яким Штайн уставився на нього, змусив Харрі подумати, що то, мабуть, поліцейський, але він помилився. Дуже поми­лився.

І тут він почув на сходах кроки.

Вдарили церковні дзвони. Звучали вони якось невпевнено і самотньо.

Трульс Бернтсен зупинився на верхній сходинці і витріщився на двері. Відчув, як закалатало його серце. Вони знову побачать один одного. Він прагнув цієї зустрічі і водночас страшенно її боявся. Трульс зробив глибокий вдих.

І натиснув кнопку дзвінка.

Поправив краватку. В костюмі він почувався некомфортно. Але знав, що йому не відвертітися, коли Мікаель запросив його святкувати входини до свого нового будинку. Були запрошені всі керівники — від шефа поліції, який збирався на пенсію, та голів відділів до їхнього старого супротивника, керівника групи боротьби з кримінальною злочинністю, Гуннара Хагена. Мали прийти й політики. Ота хитрюща жінка з міськради, Ізабель Скоєн, на чиї газетні фото він часто задивлявся, і двоє-троє телевізійних знаменитостей. Трульс і гадки не мав, яким чином Мікаель з ними познайомився.

Двері відчинилися.

Ула.

— Маєш чудовий вигляд, Трульсе, — сказала вона. Гостинна посмішка господині. Сяючі очі. Але він відразу ж збагнув, що прийшов надто рано.

Він просто кивнув, не в змозі сказати те, що мав би сказати, — що вона сама виглядала дуже привабливо.

Ула швидко обняла його і запросила до хати. Ула з Мікаелем зібралися вітати гостей келихами шампанського, але вони ще не встигли їх наповнити. Ула посміхнулася, нервово потерла руки і кинула на сходи занепокоєний погляд: вочевидь, вона сподівалася, що невдовзі з’явиться Мікаель і зустрічатиме гостей сам. Але Мікаель у цей момент, напевне, перевдягався і роздивлявся себе у дзеркало, перевіряючи, чи на місці кожна волосинка.

Щоби зайняти час, Ула дещо поспішно завела розмову про знайомих їхнього дитинства з району Манглеруд. Чи Трульс, бува, не знає, чим вони займаються зараз і як ся мають?

Трульс не знав.

— Я з ними більше не спілкуюся, — відповів він. Хоча був певен, що вона й так знає, що він з ними не спілкувався ніколи. З жодним із них: ані з Гоггеном, ані з Джимі, ані з Андерсом чи Крьоке. У Трульса був лише один друг: Мікаель. Та й той намагався тримати його на певній відстані, піднімаючись ієрархічними та професійними щаблями.

Теми для розмови скінчилися у них дуже швидко. Тобто скінчилися у неї. Бо Трульсу від самого початку не було чого сказати. Запала тиша.

— А як щодо жінок, Трульсе? У цьому плані не маєш нічого нового?

— Та так собі, нічого нового, — сказав Трульс, намагаючись надати своєму голосу такого ж самого жартівливого тону, як і у неї. І подумав, що зараз залюбки випив би отого шампанського, яке господарі приготували для пригощання гостей.

— Невже ніхто так і не зміг підкорити твоє серце?