Але на терасі було просто чудово. Під ним лежав Осло, виблискуючи, наче діамант. Атмосферний антициклон приніс високий тиск і осінню прохолоду. Прогноз погоди віщував нічні температури близько нуля і заморозки на поверхні ґрунту. Трульс почув далекий звук сирени. Автомобіль швидкої допомоги. І принаймні одна поліцейська машина. Трульсу страшенно закортіло потайки вибратися з будинку й увімкнути поліцейську рацію. Послухати, що сталося. Відчути пульс рідного міста. Відчути власну причетність.

Двері на терасу відчинилися, і Трульс машинально позад­кував у затінок, щоби його знову не спробували втягнути у розмову, під час якої йому доведеться зменшуватися, бо він і без того вже відчував себе маленькою людиною серед великих начальників.

То був Мікаель. І ота жінка-політик, Ізабель Скоєн.

Вона була явно напідпитку, у всякому разі Мікаель підтримував її. Висока й дебела, вона вивищувалася над ним, мов вежа. Вони стали біля поруччя спинами до Трульса у глухому закутку тераси, де їх не було видно гостям.

Мікаель став позаду неї, і Трульс уже очікував, що хтось із них блисне запальничкою і закурить цигарку, але цього не сталося. А коли він почув шелестіння плаття та тихий, немов протестуючий, сміх Скоєн, то збагнув, що виявляти свою присутність було вже надто пізно. Він побачив, як блиснуло на мить біле стегно, але Ізабель швидко смикнула край плаття униз. А потім обернулася до Мікаеля, і їхні голови злилися в один силует на фоні міста, що коштовним каменем поблискувало внизу. Трульс почув звуки поцілунків. Обернувся і глянув на кімнату відпочинку. Побачив усміхнену Улу, що метушилася поміж гостями з тацею, розносячи нову порцію наїдків. Трульс не міг цього збагнути. Не міг збагнути, хоч ти трісни. Ні, він не був шокований побаченим, бо Мікаель уже не вперше плутався з жінками, а просто не міг зрозуміти, як у нього на це ставало сміливості й нахабства. І бажання. Якщо ти маєш таку дружину, як Ула, якщо тобі так поталанило, ти щойно здобув приз у вигляді посади шефа поліції, то на біса тобі ризикувати всім заради того, щоби перепихнутися на стороні з іншою жінкою? Мабуть, через те, що Бог, чи як там його, наділив тебе тим, що подобається жінкам: приємною зовнішністю, амбітністю, язиком без кісток, який знає, коли і що слід сказати, і все це просто спокушає і навіть змушує тебе скористатися потенціалом, який ти маєш у своєму розпорядженні. Це приблизно так само, як і люди, котрі мають зріст два двадцять, гадають, що вони народилися баскетболістами. Та все одно Трульс не розумів цього. Він розумів лише одне: Ула заслуговувала на кращу долю й кращого чоловіка. Такого, який кохав би її. Кохав би так, як він завжди кохав її. І завжди кохатиме. Отой епізод з Мартіною був фривольною авантюрою, яка ніколи не має повторитися. Дуже часто хотілося йому так чи інакше дати Улі зрозуміти, що коли їй судилося, не доведи Господи, втратити Мікаеля, то він, Трульс, завжди буде готовий підтримати її і втішити. Але він так і не спромігся знайти для цього вірні слова. Трульс нашорошив вуха. Вони заговорили.

— Я просто знаю, що його немає, він щез, — сказав Мікаель. Його язик заплітався, і Трульс збагнув, що шеф також був не зовсім тверезим. — Але вони знайшли решту двох.

— Його козаків?

— Я й досі дотримуюся думки, що всі оті оповідки про те, що вони козаки, — чиста фігня. Та все одно Гуннар Хаген з кримінальної групи зв’язався зі мною і спитав, чи зможу я йому допомогти. Оскільки там використовувалися сльозогінний газ та автоматична зброя, вони висунули гіпотезу, що то було зведення старих порахунків. Він спитав мене, чи не має Оргкрим якихось імовірних підозрюваних. Бо, як він сказав, їм доводиться діяти навпомацки, у темряві.

— І що ти йому відповів?

— Відповів, що й гадки не маю, хто то може бути, що, власне, є правдою. Якщо то була якась банда, то їй вдавалося діяти непоміченою й уникати небажаних зустрічей з поліцією.

— А чи не думаєш ти, що діду вдалося втекти?

— Ні.

— Ні?

— Гадаю, що його тіло вже гниє десь там. — Трульс побачив, як Мікаель показав рукою на місто, що розкинулося внизу. — Може, ми знайдемо його досить швидко, а може, не знайдемо ніколи.

— Але ж трупи рано чи пізно знаходять?

«Ні, — подумав Трульс. Він стояв, рівномірно розподіливши вагу на свої ступні, відчуваючи, як вони тиснуть на цемент тераси, а цемент тераси тисне на них. — Трупи просто так не знаходять».

— Одначе, — сказав Мікаель, — хтось це зробив, і цей «хтось» є новою людиною. Невдовзі ми дізнаємося, хто стане наркобароном Осло.

— А що, на твою думку, це означатиме для нас?

— Нічого, моє кохання. — Трульс побачив, як Мікаель Бель­ман поклав свою руку на шию Ізабель Скоєн. На силуеті це виглядало так, наче він хотів її задушити. Вона відсахнулася. — Ми вже дісталися туди, куди хотіли потрапити. І тепер зіскакуємо з поїзда. Фактично, на кращий кінець годі було й сподіватися. Нам старий більше не потрібен, а зважаючи на ту інформацію, яку він накопичив на нас у ході нашої... операції, то довелося б...

— Що довелося б?

— То...

— Прибери руку, Мікаелю!

Почувся п’яний сміх, м’який та шовковистий, наче ок­самит.

— Якби цей новий король не зробив за нас нашу роботу, то мені довелося б зробити її самому.

— Тобто доручити її виконання Бівісу?

Трульс аж тіпнувся, зачувши своє прізвисько, яке він терпіти не міг. Першим це прізвисько вжив Майк. І тут до нього дійшло. Його прозивали так через масивну нижню щелепу та сміх, схожий на рохкання свині. Мікаель навіть втішав його тоді, виправдовуючись, що він мав на увазі «анархістське сприй­няття реальності» та «нонконформістську мораль» цього мультиплікаційного персонажа. Перекрутив це так, наче присвоїв Трульсу якесь почесне звання, чорт забирай.

— Ні, я б ніколи не дав Трульсу знати про мою роль у всьо­му цьому.

— Мені й досі видається дивним, що ти йому не довіряєш. Хіба ж ви не старі друзі? Хіба ж це не він збудував тобі оцю терасу?

— Збудував. Працював тут до ночі за рахунок свого вільного часу. Але до чого я хилю. До того, що йдеться про чоловіка, який не є на сто відсотків передбачуваним. Він схильний до всіляких чудернацьких та химерних ідей.

— Одначе ти сам порадив старому найняти Бівіса спалювачем?

— Це тому, що я знаю Трульса з дитинства, знаю, що він продажний до мозку кісток і що його легко купити.

Ізабель Скоєн верескливо засміялася, і Мікаель затулив їй рота.

Трульсу перехопило подих. Горло його наче хтось лещатами стиснув, а в животі немов якась тварина з’явилася. Невеличка непосидюча тваринка, яка шукала вихід назовні. Вона лоскотно тремтіла в його шлунку. Намагалася видертися нагору. Потім зашкреблася в грудях.

— Між іншим, ти ніколи не казала мені, чому саме мене вибрала своїм бізнес-партнером.

— Через твій великий прутень, а ти як думав?

— Ні, я серйозно. Якби я не погодився працювати з тобою та дідом, мені б довелося заарештувати тебе.

— Заарештувати?! — пирхнула Ізабель. — Усе, що я робила, я робила на благо нашого міста. Легалізувала марихуану, безкоштовно поширювала метадон, фінансувала приміщення для надання медичної допомоги наркоманам. Або розчищала дорогу наркотику, вживання якого не призводить до великої смертності через передозування. Яка різниця? Політика у сфері наркотиків має бути прагматичною, Мікаелю.

— Заспокойся, я згоден, тут крити немає чим. Ми зробили Осло кращим та комфортнішим. Ну, будьмо.

Та вона проігнорувала його піднятий келих.

— Ти б і так ніколи мене не заарештував. Бо я б розповіла усім охочим слухати, що ти займаєшся зі мною сексом за спиною своєї маленької чарівної дружини. — Вона захихикала. — Прямо за її спиною. Пам’ятаєш нашу першу зустріч на отій прем’єрі, коли я сказала, що не проти з тобою перепихнутися? Твоя дружина стояла тоді прямо позаду тебе ледь-ледь за межами чутності, але ти й бровою не повів. Лише сказав, щоби я почекала, поки ти не відправиш її додому.

— Тс-с-с, ти вже п’яна, — зашикав на неї Мікаель, кладучи їй руку на спину.