— Саме тоді я й збагнула, що ти — чоловік мого серця. Тож коли старий сказав мені знайти спільника з амбіціями, не меншими за мої, я вже точно знала, до кого звернутися з цією пропозицією. Будьмо, Мікаелю.

— До речі, нам треба добавити. Може, зайдемо і...

— Забудь про те, що я сказала про чоловіка мого серця. Чоловіки прагнуть не мого серця, вони прагнуть моєї... — Почувся низький хрипкий сміх. То сміялася Ізабель.

— Ходімо, вже пора.

— Харрі Холе!

— Т-с-с-с!

— Оце дійсно мужчина мого серця. Трохи бовдур, ясна річ, але ж... гм... Як ти гадаєш, де він зараз?

— Довго прочісував місто, розшукуючи його, але безуспішно. Здогадно, він уже поїхав із Норвегії. Добився, щоби Олега виправдали, тому й поїхав. Навряд чи повернеться назад.

Ізабель гойднулася, але Мікаель вчасно підхопив її.

— Ти — покидьок, Мікаелю, і ми, покидьки, одне одного варті.

— Можливо, але нам все одно треба повернутися в дім, — сказав Мікаель, зиркнувши на годинника.

— Та не переймайся ти так, хлопче. Я можу випити багато, але все одно триматимусь на ногах, ти що, не знаєш мене?

— Знаю, але заходь ти перша, і тоді це не виглядатиме так...

— Підозріло?

— Щось у такому сенсі.

Трульс почув її різкий сміх і різке цокання її шпильок по цементу тераси.

Вона пішла, а Мікаель лишився стояти, прихилившись до поруччя.

Трульс виждав декілька секунд, а потім виступив із за­тінку.

— Привіт, Мікаелю.

Друг його дитинства обернувся. Його очі скляно блищали, а обличчя було злегка припухле. З того, що Мікаелю не зразу вдалося начепити на себе щиру й радісну посмішку, Трульс зробив висновок, що його товариш був добряче напідпитку.

— А, це ти, Трульсе. Я й не почув, як ти сюди вийшов. Життя всередині триває?

— І досі триває, чорт забирай.

Вони поглянули один на одного. І Трульс запитав себе: коли ж саме й де саме вони забули, як розмовляти один з одним, що сталося з їхніми невимушеними розмовами, їхніми спільними мріями, з тими днями, коли можна було запросто казати один одному все, що завгодно, і все, що завгодно, обговорювати. Куди поділися ті дні, коли вони були, як один, і діяли спільно. Як, скажімо, тоді, коли вони, ще поліцейські-початківці, відгамселили одного типа, який чіплявся до Ули. Або як вони розібралися з отим голубим типом з кримінального відділу, який почав залицятися до Мікаеля. Через кілька днів вони завели його до бойлерної в Бріні. Чувак щось белькотів та вибачався, казав, що його не так зрозуміли. Вони уникали бити його по обличчю, але той огидний скиглій дуже розлютив Трульса, і він так розходився, орудуючи своїм поліцейським кийком, що Мікаелю ледь вдалося його зупинити. Може, то були й не надто приємні спогади, але ті моменти об’єднували їх, сприяли відчуттю солідарності.

— А я стою отут і милуюся терасою, — сказав Мікаель.

— Зрозуміло.

— До речі, мені дещо спало на думку. Дещо пригадалося. Про оту ніч, коли ти заливав цемент...

— Що?

— Ти сказав, здається, що тобі неспокійно і тобі погано спиться. Але мені раптом спало на думку, що то була та сама ніч, коли ми заарештували Одіна, а опісля влаштували облаву на Альнабрю. І він кудись зник — як там його звали?

— Туту.

— Так, Туту. Ти мав бути тої ночі з нами, але ти сказав мені, що захворів. І натомість став змішувати бетон?

Трульс криво посміхнувся. Поглянув на Мікаеля. Спіймав його погляд і не відпускав.

— Хочеш знати правду?

Трульсу здалося, що Мікаель трохи завагався, перш ніж відповісти.

— Та хотілося б.

— Я навмисне просачкував.

На терасі на кілька секунд запанувала тиша, чувся лише далекий шум міста.

— Просачкував? — розсміявся Мікаель. Розсміявся скептичним, але добродушним сміхом. Трульсу подобався його сміх. Усім подобався — і чоловікам, і жінкам. То був сміх, який казав: ти — кумедний, приємний і, може, навіть розумний, тому чому б з тебе не посміятися добродушним приятель­ським сміхом?

— Ти — сачкував? Ти, хто ніколи не сачкував і кому завжди подобалося брати участь в арештах?

— Так, — підтвердив Трульс. — Мені не можна було заважати. Я проводив час із жінкою.

Знову запала тиша.

А потім Мікаель розреготався так, що мало не луснув. Закинувши голову, він сміявся й сміявся, аж поки йому не забракло повітря. Трульс побачив його бездоганні зуби. Мікаель подався вперед і ляснув Трульса по плечу. То був такий радісний і невимушений сміх, що на кілька секунд Трульс просто не міг втриматися. І розсміявся сам.

— Дрючиш жінок, а потім терасу будуєш, — сказав Мікаель, хватаючи ротом повітря. — Ну ти й мужик, Трульсе, справжній мужик.

Трульс відчув, як від цієї фрази він з маленького чоловічка знову виріс до свого нормального розміру. І на якусь мить все стало майже так, як у старі добрі часи. Ні, не майже, а цілковито так, як колись.

— Знаєш, — пробурчав він, — інколи доводиться дещо робити самому, без сторонньої допомоги. Це — єдиний спосіб пристойно виконати роботу.

— І то правда, — мовив Мікаель, обнявши Трульса за плечі і потупавши обома ногами по терасі. — Але оце, Трульсе, забагато цементу для однієї людини.

«Так, — подумав Трульс, відчуваючи, як у його грудях починає вирувати торжествуючий сміх. — Це дійсно забагато цементу для однієї людини».

— Треба було не віддавати тобі отой ігровий пристрій, коли ти мені його приніс, — сказав Олег.

— Треба було, — погодився Харрі, прихилившись до одвірка. — Поліпшив би свої навички гри в «Тетріс».

— А тобі треба було витягнути магазин із цього пістолета, перш ніж залишити його тут.

— Можливо, — відказав Харрі, намагаючись не дивитися на «Одесу», ствол якої дивився наполовину на підлогу і наполовину на нього.

Олег слабо посміхнувся.

— Схоже, ми обидва зробили декілька помилок, еге ж?

Харрі кивнув.

Олег підвівся і тепер стояв біля плити.

— Але ж я робив не лише помилки?

— Ясна річ. Ти зробив багато правильного.

— Наприклад?

Харрі знизав плечима.

— Наприклад, заявив, що кинувся на пістолет отого вигаданого вбивці. Сказав, що він був у балаклаві й ані слова не вимовив. Що спілкувався з тобою лише жестами. Ти підштовхнув мене до очевидних висновків: що цим пояснювалися рештки пороху на твоїй шкірі, що вбивця не говорив, бо боявся, що його голос розпізнають, що він був якимось чином зв’язаний з поліцією або наркоторговцями. Я пояснюю це так: ти приплів сюди балаклаву, бо той полісмен, з яким ви були на Альнабрю, теж мав балаклаву. У твоїй вигаданій історії ти помістив убивцю до сусіднього офісу, бо звідти геть усе повиносили, він не був замкнений, і тому будь-хто міг туди зайти, а потім звідти потрапити до річки. Ти дав мені певні натяки, щоби я вибудував власне переконливе пояснення — чому ти не міг убити Густо. Пояснення, яке мій мозок неодмінно мав скомпонувати, і ти на це розраховував. Бо лише мозок людини завжди є схильним робити висновки, ґрунтуючись на емоціях. Завжди готовий знайти втішливі відповіді, яких так прагнуть наші серця.

Олег повільно кивнув.

— Але тепер ти маєш усі решту відповідей. Правильних відповідей.

— Маю. Окрім одної, — сказав Харрі. — Навіщо?

Олег не відповів. Харрі підняв свою праву руку, а лівою повільно поліз до кишені брюк і витягнув звідти зім’яту пачку цигарок та запальничку.

— Навіщо, Олеже?

— А як ти гадаєш?

— Спершу мені ненадовго здалося, що то через Ірен. Ревнощі. Або через те, що ти довідався, що Густо комусь її продав. Але якщо він був єдиним, хто знав, де вона, то ти б не убивав його доти, поки він тобі цього не сказав би. Тому я виснував, що ти вбив його через щось інше. Через щось таке ж сильне, як і любов до жінки. Бо ти ж за вдачею не вбивця.

— Та невже?

— Ти — чоловік з класичною мотивацією, яка штовхала людей, незлих людей, на жахливі вчинки, і одним з тих людей був я. Моє розслідування ходило кругами. І не давало жодного результату. Тому я повернувся туди, з чого ми почали. З кохання. Кохання найгіршого штибу.