Плеєр ніхто не спиняв, і яйцеподібний динамік наповнював залу останніми вигуками пілотів, очевидно не сприяючи мирному залагодженню конфлікту.

Згрібши «яйце» і плеєр зі стола, Діана кинулась праворуч — у напрямку коридора. На дорозі постала Оленка; жінка штовхнула дівча, припечатавши її до стінки. Дванадцятирічна дівчинка хвицнулась у відповідь, ввігнавши Діані під ребра кулачки.

Марина Ротко видала нечленороздільний звук, схожий на ревіння пораненого звіра, і кинулась на гостю. Діана, не озираючись, майнула вздовж коридора, вихопила з вбудованої в стіну шафи куртку, іншою рукою підхопила з підлоги сумку. Серцю стало тісно в грудях. З-поза спини долітали схлипи й охкання. Був момент, коли Марина майже схопила її за волосся. У коридорі, що вів до виходу з квартири, клубочилась пітьма, і Діані приверзлося, наче вона перенеслася до похмурих печер, показаних у «Спуску», де перетворилась на одну з героїнь, за якою женуться розлютовані, спраглі людської плоті монстри. Відчуття виявилось настільки сильним, що серце заледве не випурхнуло з грудей.

За секунду Діана вирвалась на сходову клітку і, так і не оглянувшись, задріботіла сходами вниз, здригаючись щоразу, коли, обтираючи стіни під’їзду, її наздоганяли сповнені розпачу й люті викрики Марини Ротко:

— ГЕТЬ! ЗАБИРАЙСЯ ГЕТЬ, КУРВО! БУДЬ ТИ ПРОКЛЯТА!! ЯК Я НЕНАВИДЖУ ВАС УСІХ!!!

Одягалась Діана вже на вулиці.

21 лютого 2013, 19:41 (UTC +2) Київ

У Діани трусилися руки весь час, поки вона йшла до метро. Після зустрічі з Мариною в горлі стояв огидний колючий клубок, наче хтось заштовхав туди жмут сухої шерсті, хоча Діана розуміла, що прикра розмова з удовою була немарною. Тепер вона точно знала, що на записі розмов у кабіні рейсу 1419 звучить голос Радислава Ротка.

Немов сновида, жінка крокувала незнайомими вуличками, наосліп пробираючись до станції метро «Позняки», коли в глибині її сумки завібрував мобільний телефон. Поки Діана виловила мобілку з-поміж купи непотрібних речей, дзвінок припинився. Діставши телефон, вона побачила повідомлення про пропущений виклик від Гени. Серце запекло, наче на нього плеснули кислоти, і зсунулося вниз по грудній клітці.

«Даня!»

Діана швидко набрала чоловіка.

— Що з ним? — прикриваючи мобілку рукою, скрикнула вона.

— Не горлай так, — пошепки сказав Гена, — розбудиш. Даня спить.

— Спить? — не зрозуміла Діана.

— Ага. Годину тому я дав йому ложку «Нурофена», ну, про всяк випадок, бо температура не піднімалась, ти нічого не подумай, а потім ми півгодини промивали ніс «Но-Солем».

— ПІВГОДИНИ?

— Йому так сподобалось, що ми вимили цілих півбаночки — сподіваюсь, з них хоч кілька крапель потрапило в ніс. Після того Даня гарно поїв, а потім відразу заснув.

— А температура? — сипала запитаннями Діана.

— Перед сном впала до 37,4°. Але думаю, то через «Нурофен».

— Добре, — вона якраз добрела до метро. — Я звільнилась, зараз їхатиму до тебе.

— Я через це й телефонував. Гадаю, що тобі немає сенсу заїжджати: Даню ти не забереш, хай краще виспиться, та й Артем до того часу, як приїдеш, напевно, уже спатиме, — Гена замовк, чекаючи заперечень, проте Діана мовчала. Чоловік продовжив: — Знаю, у тебе купа справ, я чув у новинах про смерть пілота, тому, якщо хочеш, можеш залишити хлопців ще на один день у мене.

«Він маніпулює, — Діана підозріло вигнула брову, — набирає собі бали, гівнюк!» Разом з тим вона усвідомлювала, що пропозиція Гени надзвичайно доречна.

— Завтра мій батько працює в другу зміну і перед роботою заведе Артема до дитсадка, я посиджу з Данею. Ти забереш Артема, повертаючись з роботи, а я, якщо з меншим усе буде о’кей, приведу його ввечері до тебе додому.

Діана спинилась перед сходами, що вели до підземного переходу, з дивним, неспокійно-морозним відчуттям зауваживши, що Геннадій уперше назвав квартиру, у якій вони спільно прожили шість років, «її домом». Лише її домом.

Вона мотнула головою, відганяючи плаксиві думки: зараз не час себе жаліти. Один вільний день, і вона покінчить із цією історією — забуде навіки про розслідування катастроф, АНТК ім. Аронова, Авер’янова, Пеллеріна і… Марселя Лакруа. Діана не могла відмовитись від такої пропозиції.

Вона могла опиратись, скільки завгодно, але груди затопило почуття вдячності.

— Як тобі така ідея? — озвався її чоловік.

— Гено… — м’яко сказала Діана.

— Га?

— Дякую тобі.

— Та будь ласка, аби тобі було добре. — Несподівано на денці його голосу забриніла надія: — Ти почитаєш те, що я написав?

Діана ще більше полагіднішала:

— Обов’язково, Гено, — на цей раз у голосі не вчувалося жодної фальшивої нотки. — Із задоволенням.

— І скажеш усе, що думаєш? — обережно докинув чоловік.

— Скажу, — вона всміхнулась. Гена не бачив дружини, але відчув це зі зміни тембру її голосу. — Тільки будь готовим до гіркої правди й нищівної критики.

— Ну, якщо все так погано, залишиш листки в корзинці з папером біля унітазу, щоб я використав їх за призначенням.

— Сподіваюсь, що до такого не дійде.

— Усяке може бути, — пробубнів Геннадій.

— До завтра.

— До зустрічі, Діано.

Діана дісталась додому майже о десятій вечора. Похапцем прийняла душ і, перед тим як лягати спати, перевірила пошту. На сервері її чекав мейл від Марселя. У листі не було нічого, жодного слова, якщо не враховувати прикріплені файли PNN_ATC_Tower_130213.mp3 і PNN_ATC_Tower.docx.

Від: «Marcel Lacroix» [email protected]

Дата: 21 fеévrier 2013 7:33 pm

Кому: «Діана Столяр» [email protected]

Тема: RE: Запис розмов у диспетчерській

Марсель ЛАКРУА,

старший слідчий

Bureau d’Enquêtes et d’Analyses pour la Sécurité de l’Aviation Civile

тел. +33 (1) 278 920 05

www.bea.aero

— — — — — — — — -

Вкладення: PNN_ATC_Tower_130213.mp3

PNN_ATC_Tower.docx

Діана зберегла обидва файли на диск і відкрила аудіозапис розмов у диспетчерській у програвачі Winamp. Запис охоплював останні п’ятнадцять хвилин перед зіткненням. Діана, впізнавши спокійний і впевнений голос Бруно Пішо, прослухала кілька найперших команд, після чого перемотала запис ближче до закінчення: змісту більшості інструкцій вона не розуміла.

Бруно багато мовчав, мало втручаючись у роботу пілотів, озиваючись лише тоді, коли в цьому виникала реальна потреба.

«1419, курс 340, знижуйтесь 400».

«1419, підтримуйте висоту. За моїми даними. опускаєтесь нижче від глісади».

«1419, вас зрозумів. Продовжуйте посадку».

У перервах між репліками було чути голос пілота рейсу 1419. Розмову із диспетчерською вів командир екіпажу — Радислав Ротко.

Лише раз наприкінці запису, за кілька секунд до зіткнення, голос молодого диспетчера змінився. Зрозумівши, що снігоочисник рухається активною смугою, Бруно Пішо несамовито загорлав у мікрофон: «Континенталь» 1419! Набирайте! Набирайте висоту». Ротко відповів щось невиразне, після чого — ще до того, як розірвати зв’язок із диспетчерською — віддав наказ другому пілоту про скасування посадки і переведення двигунів у злітний режим.

Діана не стала слухати надісланий Марселем аудіофайл удруге. Їй вистачило одного разу, щоб зрозуміти, що голос, інтонація й фрази, вимовлені і Бруно Пішо, і Радиславом Ротко нічим не відрізняються від записаних бортовим самописцем. Обидва записи — у місцях, де вони збігалися, — виглядали ідентичними.

Діана закрила Winamp. От і все. Її підозри не випарувались остаточно — щось трохи лишилося в осаду, але вона усвідомлювала, що більше не має зачіпок. Усе даремно. Діана зметикувала, що вона справді роздула з мухи слона: її сумніви та припущення не мали під собою підґрунтя. Запис із «чорної скриньки» справжній, ніхто його не змінював і не сфальсифіковував.

— От і все… — вголос повторила жінка, відчуваючи, як утома перетворює на кисіль кістки її ніг.