Справа передпокій переходив у другий коридор, що простягався перпендикулярно до першого, який впирався у вхідні двері. Зліва в цьому коридорі Діана побачила ще одні двері, зачинені, котрі вели до житлової кімнати, а справа знаходилися ванна й туалет. Картинка в телевізорі зблякла, передпокій занурився в півтемряву; Діана чекала, що господарка ввімкне світло, але Марина навіть не зиркнула в бік вмикача і подалася до сполучених в одне велике приміщення зали й кухні, куди впирався другий коридор.
Зазирнувши до перших двох кімнат, Діана зауважила, що там нічого немає. Ніяких меблів, килимів, фотографій чи картин на стінах. Лише в першій — найближчій до входу у квартиру — стояли, згромаджені одна на другу, півтора десятка картонних коробок різного розміру. Тільки тоді, здогадавшись, вона задерла голову і зрозуміла, чому Марина не вмикає світло: світильника в коридорі не було — на його місці стирчав жгут різнокольорових дротів.
— Ви переїжджаєте? — лякаючись відлуння, що розліталося у квартирі-пустці, поцікавилась Діана.
— Га? — Марина не відразу зрозуміла запитання, а тоді, не озираючись, ледь мотнула головою. — Ні. Ми думали переїжджати. Радислав мав забрати нас до Франції. А так… ми тільки вчора повернулись і ще не встигли… ну…
«От дурепа! — вдруге вилаяла себе Діана. — Увімкни нарешті мізки! Прокинься! Звісно, Радислав хотів перевезти їх до Франції…» Навряд чи розмова складеться, якщо вона кожною фразою нагадуватиме вдові про загиблого чоловіка.
Жінки спинились навпроти входу до другої кімнати. Точніше першою спинилась Діана, а Марина затрималась на крок далі і стала впівоберта, невдоволено зиркаючи на гостю. Діана проігнорувала недвозначний погляд господині, вп’явшись очима в картину перед нею. Кімната, як і попередня, була пустою, якщо не зважати на причеплений до стіни велетенський плазмовий телевізор «LG», DVD-програвач, приєднаний дротами до телевізора, й увімкнену в розетку настільну лампу, котра стояла на підлозі в дальньому куті та насичувала простір кволим розсіяним світлом. На подушці навпроти «плазми», підібгавши під себе ноги і прикипівши поглядом до телевізора, сиділа дванадцятирічна дівчинка.
Проте вразила Діану не дівчинка і не мертвотна блідість, що залила юне личко, а те, на що це личко дивилося. На екрані мелькали кадри з фільму «Спуск», чи не найбридкішого фільму жахів з усіх, що Діані довелося бачити. Хорори Діана не любила — більшість таких фільмів вона не сприймала, і лише поодинокі її лякали (останні не любила найдужче), — зате хорори обожнював Гена, смакуючи ними як мінімум раз чи два на тиждень. До народження Артема Геннадію зрідка вдавалось затягти Діану до кінотеатру на «жахливчик»; останнім, на що вони пішли разом, була перша частина «Сайлент Хіллу», проте після появи первістка Діана назавжди викреслила фільми жаху зі свого життя і заборонила чоловіку дивитись їх удома. Вражена беззмістовністю й кричущою алогічністю більшості хорор-фільмів, Діана ніколи не запам’ятовувала їхніх назв. Утім, один «жахливчик» усе ж відкарбувався в пам’яті. «Спуск». Цей фільм вони з чоловіком дивилися вдома, обом було страшно, а Діана ще на середині стрічки збагнула, що не витримає до кінця, однак Гена наполіг на тому, щоб додивитися. «Спуск» не просто налякав її. Від того, що чинилося в другій половині кінострічки, Діану почало нудити. У буквальному сенсі. Вона не досиділа до завершення і за десять хвилин до фінальних титрів утекла на кухню, розуміючи, що інакше почне блювати просто в ліжку.
Саме тому жінка легко впізнала фільм, на який із лячним заціпенінням витріщалась старша дочка Марини Ротко. Кіно наближалось до кульмінаційного моменту. Група дівчат — спелеологи-любителі — спустились не в ту печеру, куди планували, і загубились серед галерей, у яких протягом століть жили й еволюціонували людиноподібні потвори. У дівчат закінчився заряд акумулятора в останньому ліхтареві, і вони опинились у повній темряві на глибині кількох сотень метрів під землею. Щоб рухатися в потемках, вони користувались видошукачем невеликої відеокамери, перемкнувши її в режим нічного бачення. Прямокутник мерехтливого зеленкуватого світла розміром 4×6 см — оце й усе, що горе-спелеологи могли викроїти із суцільного мороку.
На той момент коли Діана застигла навпроти кімнати з телевізором, на спелеологів, що лишились живими, кинулась одна із підземних потвор. Певна річ, маючи настільки недолугі засоби огляду, помітити монстра завчасу не було можливості. За секунду до нападу камера вихопила з темряви зморшкувате ікласте обличчя з гіпертрофованими ніздрями, випуклими водянистими очима і перекошеним ротом, засотаним «нитками» в’язкої білої слини. А тоді почався треш: жіночі крики, гуркіт каміння, ревіння, хруст кісток і чавкання розірваної плоті. Діана відсахнулась, насилу стримавши зойк. Ліва рука смикнулась, щоб затулити рота (права все ще стискала вміст правої кишені пуховика). Ще більше за криваве місиво з фільму Діану перелякала реакція Марининої дочки, точніше — відсутність реакції. Коли жінка подолала крик, що пташкою рвався зі стравоходу, дванадцятирічна дівчинка навіть не здригнулася, продовжуючи отупіло телющитись на екран.
— Це фільм жахів? — кліпаючи, промовила гостя. Так, наче залежно від відповіді Марини, картинка на пласкому екрані могла змінитись на мультики про Дональда Дака.
Очі вдови забігали, вона мимовільно торкнулась пальцями губів, потім носа.
— Я… е… я не знаю, чи це правильно, — голос нарешті став забарвленим, у ньому проклюнулися хоч якісь емоції. — Але інакше не можу. Радислав… він… — Марина схлипнула, Діана легенько прикусила губу, бідкаючись, що вкотре, сама того не бажаючи, зачепила відкриту рану. — Він іноді дозволяв Оленці дивитись фільми жахів. Їй лише дванадцять, але вона обожнює хорори. Їй подобається, коли страшно. Я впиралась, але Радислав вважав, що страх — це просто сильне почуття, таке ж, як кохання чи голод, — жінка похапцем ковтнула повітря, наче боялась, що, лишивши легені відкритими, випустить усе, що накопичилось у ній протягом останніх днів, і це розірве її на шмаття. — Я не знаю, чи правильно роблю, — Марина наче просила вибачення, — просто ці кляті фільми — це єдине, що відволікає її від… від…
— Можете не пояснювати, — Діана намагалась, щоб її голос звучав якомога більш м’яко. — Я не звинувачую вас. Я лише… здивувалась.
Марина Ротко не чула її.
— Я дозволила Оленці їх дивитись, бо інакше… вона плаче. Плаче постійно відтоді, як нам повідомили про смерть Радислава. Тому я думаю, що краще хай так… Мені здається, фільми дають змогу їй змиритися з утратою.
— Усе правильно, — Діана ступила крок у напрямку кухні, ненав’язливо показуючи, що цю тему можна не обговорювати.
Марина шморгнула носом, розвернулася, й обидві жінки зайшли до просторої кімнати, розділеної на дві неоднакові за площею частини столом у формі барної стійки. Над столом на спеціальному металевому тримачі висіли різноманітні фужери й келихи. Справа була кухня. Зліва знаходилася зала, нині порожня, за винятком трьох високих стільців і білого шкіряного дивана. Стіни тієї частини, що слугувала кухнею, були стилізовані під необроблену цегляну кладку.
Біля дальньої кромки стола, що впиралась у стіну, стояла фотографія Радислава Ротка — усміхненого, у льотній уніформі; нижній кут рамки обв’язаний чорною стрічкою.
Діана обнишпорила очима порожню кухню, але не знайшла ані столових приборів, ані слідів приготування їжі.
Марина нечутно оминула Діану, підсунула один зі стільчиків до витягнутого стола, всілась на нього і лише тоді жестом запросила сісти гостю. Діана пересунула другий стілець і вмостилась навпроти вдови. Потому, намагаючись не привертати увагу господарки, непомітно виклала на мармурову стільницю те, що стискала в правій руці: крихітний «appl’івський» плеєр «iPod Shuffle» — квадрат сірого пластику завтовшки три міліметри з фірмовим білим кільцем на лицьовому боці — і невеликий динамік у формі яйця матово-синього кольору з уже під’єднаним кабелем. Яйцеподібну колонку Діані подарував батько років вісім-дев’ять тому, повернувшись з відрядження із Китаю. «Яйце» можна було під’єднувати до будь-якого програвача чи плеєра, після чого воно розсилало звукові хвилі рівномірно у всі напрями. Верхня половина яйцеподібної оболонки була відділеною від нижньої і піднятою на гумовій пружині, що забезпечувало збільшення сили і кращу якість звуку. Загалом «яйце» було непрактичною іграшкою, втім, вісім років тому мало хто в Києві міг похвалитися наявністю такої цяцьки, тож Діана носилася з ним і вдень, і вночі, тягала до університету, хизуючись перед одногрупниками. Останні кілька років китайський динамік припадав пилюкою в нижній шухляді Діаниного столу посеред купи інших непотрібних і давно забутих речей. Жінка згадала про нього, коли усвідомила, що мусить відвідати Марину Ротко, і зраділа, виявивши, що динамік працює. «Яйце» якнайкраще підходило для того, що вона хотіла зробити: Діана не тішила себе сподіваннями, що їй пощастить всунути у вухо Марини навушник, а тягти з дому колонку «SPS-622» було ще тим безглуздям.