— Заходь, Дем’яне! — росіянин гостинно розвів руками і вказав на диван неподалік шафки з дорогими алкогольними напоями. — Сідай. Розказуй, як пройшов день.

Дем’ян Шафін демонстративно проігнорував запрошення і присів на одне з крісел навколо стола переговорів. Його очі, схожі на два відполіровані уламки піщаника, ковзали гладенькою лакованою поверхнею, немов вишукуючи щось.

— Будеш односолодовий віскі[94]? — запропонував Григорій. Не дочекавшись відповіді, він налив золотистої рідини в низький келих, поставив його на стіл і штовхнув до Дем’яна. Після чого плеснув віскі в інший келих, для себе.

— Ти вже чув про Радислава Ротка? — безбарвним, абсолютно позбавленим емоцій голосом поцікавився Шафін.

Поставивши бокасту пляшку в шафу, Авер’янов прискіпливо подивився на Дем’яна. Він коротко вдихнув, на мікроскопічну мить його одутле обличчя спотворив вираз гніву, очі потемніли, та через секунду все минуло.

— Звісно, — Григорій вагався, розриваючись між бажанням розвалитись на дивані та зайняти своє крісло за робочим столом, звідки міг би краще бачити Дем’яна. Зрештою, диван переміг: перший віце-президент опустився і, задоволено чмихнувши, відкинувся на м’яку спинку. — Бачиш, як усе гарно складається.

Шафін не дивився на росіянина і не торкався поданого віскі.

— Ти до цього причетний?

Авер’янов покрутив келих у руках, насолоджуючись відблисками світла в золотистому напої, з прискіпливістю професіонала й досвідченого поціновувача роздивляючись маслянисту плівку, що лишалась на внутрішній поверхні скла. Він відпив віскі і сказав:

— Якщо ти думаєш, що я змотався до Парижа і притискав подушкою голову пілота, поки бідолаха не задихнувся, то помиляєшся, — Григорій реготнув, і Дем’ян несподівано збагнув, що келих, який росіянин любовно стискає в руці, далеко не перший за сьогоднішній вечір. Авер’янов устиг добряче набратися.

Дем’ян Шафін відірвав погляд від столу і нарешті відважився глянути на Авер’янова. У його бурштинових із синьо-сірою облямівкою очах спалахнула надія. Шафін був закінченим аферистом, кількість людей, яких він «кинув» на гроші протягом останніх двадцяти років, обраховувалась десятками, але до цього часу на його руках не було крові. Дем’ян провертав страшні речі, проте ще ні разу в житті не вдавався до вбивства і дуже хотів би, щоб його руки і надалі залишались незаплямованими кров’ю.

— Але я буду не проти, — криво й виклично посміхаючись, казав далі Авер’янов, — якщо протягом цього тижня ти «пожертвуєш» на нашу спільну справу дев’ятнадцять тисяч сімсот американських доларів. Це рівно половина. Якщо казати точно, то половина складає 19 734 долари, але тридцять чотири бакси я тобі дарую.

Погляд Шафіна зів’яв. Нижня губа зрадливо смикнулася. Він мовчав, розуміючи, що сперечатися, намагатись доводити, що вони зайшли задалеко, марно. «Сорок тисяч доларів за життя людини, — загальмовано подумав він. — Це багато? Чи мало?»

— Я не платитиму тобі нічого, — тихо промовив Шафін.

— Що? — Григорій Авер’янов продовжував щиритися, думаючи, що неправильно почув останню фразу Дем’яна.

— Я не платитиму тобі ні копійки, — повторив Дем’ян. Рука, що лежала на поверхні стола, стиснулася в кулак. — Гришо, зараз я дещо тобі розповім і дуже прошу утриматись від непродуманих коментарів.

Авер’янов кліпнув. Очі поволі, але неухильно, наливались кров’ю.

— Валяй.

— У мене є друзі-«есбешники».

— «Есбешники» — це…

— Співробітники Служби безпеки України, — пояснив Шафін. — Вони… — замовк, добираючи слова, — …скажімо так: вони вдячні мені за певні послуги, які я надавав, коли вів справи за межами України, і через це, коли виникає потреба, я маю право дещо просити навзаєм.

Григорій Авер’янов спохмурнів, над переніссям і бровами шкіра збрижилась, наче її тягнуло донизу невідомою силою. Шафін правив далі:

— Учора я попросив поставити на прослуховування мобільний телефон Діани Столяр.

Від гарного настрою не лишилось навіть сухого осаду: Авер’янов вишкірився. Звичне самовладання, послаблене дією міцного й пахучого односолодового віскі, покинуло його.

— Кого ще ти поставив на прослуховування? — зашипів він. — Мене? А може, Реву? — вишукана шахова партія перетворювалась на побоїще без правил, яке все більше виходило з-під контролю.

Дем’ян не змінився ні на обличчі, ні в голосі, почувши слова росіянина.

— Плюйка. Я попросив «есбешників» тиждень послухати Плюйка і Столяр, оскільки ти більше не контролюєш ситуацію. — (Слова Шафіна прозвучали відлунням власних думок Авер’янова, через що його перекосило ще дужче).

— Гнида, — хрипнув Григорій. — Що ти розповів тим телепням «есбешникам»? Ти ж мав їм якось пояснити! Ти сказав, що це стосується літака? — «А що, як він справді зловив на гачок і мене? Що, як…»

— Я просив не поспішати з коментарями. Ці, як ти висловився, телепні вже сьогодні виявили факти, які мене насторожили, Гришо, причому «насторожили» в цьому контексті — це дуже «слабко» сказано, — зненацька Шафін схопив келих із віскі, що стояв перед ним на столі, і відпив чималий ковток. Скривився, продовжив: — Учора ввечері Діана Столяр вирушила до Парижа. — (Очі Авер’янова поповзли на лоба; цього він не очікував). — Новина про смерть Радислава заскочила її на півдорозі — вона летіла з пересадкою через Лондон — їй залетефонував хтось із Франції, можливо, слідчий із ВЕА. Жінка не сіла на літак до Парижа, а сьогодні після обіду повернулась до Києва. За той час поки ти накачувався цим грьобаним пійлом, — Дем’ян кивнув на келих, з огидою відкопиливши губу, — вона домовилась про зустріч з Олексієм Рудиком.

— Він її хрещений, — бемкнув Авер’янов. Келих у руці затремтів.

— Мені начхати. Жінці потрібна була консультація щодо катастрофи «ААРОНа 44» в Парижі, про що вона сказала прямо. Вони з Рудиком зустрілись, але про що говорили, я не знаю. Ну, і насамкінець — щоб тобі життя медом не здавалося — вчора, поки Діана була в Лондоні, їй телефонував Анатолій Рева.

Авер’янов розтулив рота, не відчуваючи, як з кутика губи стікає цівка теплої слини. В очах замерехтіли різнокольорові вогні.

— Про що вони говорили? — нечленороздільно, випльовуючи нові краплини густої слини, пролепетав він.

— Не знаю. Так само я не знаю, про що вона бесідувала з абонентом із Франції, після дзвінка якого роздумала летіти до Парижа. Прослуховування почалось сьогодні зранку; про вчорашні дзвінки я знаю тільки те, що вони були.

Григорій Авер’янов напівлежачи вгрузав у диван і мав вигляд людини, яка безсило спостерігає за тим, як горить її будинок.

— Тому я не платитиму тобі, Гришо, — сказав Дем’ян Шафін, підводячись. — Нехай ці двадцять тисяч стануть оплатою за те, що я тобі щойно розказав.

Росіянин не ворушився. Лежав, наче паралізований. Дем’ян кинув на нього сухий, сповнений презирства погляд, розвернувся і вийшов з кабінету.

21 лютого 2013, 17:37 (UTC +2) Київ

Гуркітлива вібрація мобільного телефону спинила Діану в момент виходу з квартири. Вона витягла телефон із кишені пуховика і приклала до вуха, не зиркнувши на абонента.

— Алло!

— Привіт. Ти як? — поцікавився Гена.

— Я зайнята, — холодно відповіла вона, видивляючись, чи немає за порогом рудого котяри. Після її повернення з Лондона Грубодупенко не показувався. Образився чи що? — У тебе щось термінове?

— У Данила після садочка піднялась температура, — спокійно проказав чоловік.

— О-о-о, ні, — Діана закусила губу. «Блін! Ну, чому саме зараз?!» — Висока?

— 37,9°. Схоже, щось підхопив від тих байстрюків, — Гена змалечку не любив дитячі садочки.

— Біднятко. Як він узагалі? Шмарклі є?

Гена скептично хмикнув:

— На цю хвилину гицає на моєму ліжку і ніяк не вгамується. Не хвилюйся: хворим він не виглядає. Може, хіба трохи гундосить. Просто я подумав, що ти мусиш знати.