За такої дози смерть могла настати не відразу, а за день-півтора, залежно від швидкості поширення отрути в організмі та ослабленості організму Ротка після аварії. Навіть якщо пілот не сконає миттєво, врятувати його не зможе ніхто. Для рицину не існує протиотрути. Якщо людину отруїли, вона раніше чи пізніше помре, оскільки рицин спричиняє незворотні зміни в печінці, легенях і нирках.

На випадок непередбачених обставин Карий наготував ще один шприц, більший — 5-мілілітровий, у якому розчинив 16 мг рицину. Втім, він сподівався, що йому не доведеться ним скористатися. Наявність другого шприца сповнювала убивцю відчуттям хворобливого збудження від усвідомлення власної могутності. Він упивався думкою про те, що тримає в руках достатньо отрути, щоб спровадити на той світ весь персонал Європейського шпиталю ім. Жоржа Помпіду. Звісно, якщо порівну на всіх поділити…

Медсестра вийшла з палати Ротка, несучи в руках спорожнілий пакет з-під фізрозчину і якісь склянки. Також порожні.

«Міняла крапельницю, — подумки відзначив Карий. — Чудово, просто чудово». Тепер глюкоза із розчиненим у ній рицином змішається зі свіжим фізрозчином й ліками, й отрута потраплятиме в організм пілота поступово, рівномірно розповсюджуючись у тілі.

Він вислизнув зі схованки і швидко, не криючись, — втрачати більше не було чого — закрокував до палати пілота. Прочинив двері, озирнувся — у коридорі нікого. Зайшовши, Карий тихо причинив двері палати і підійшов до ліжка, на якому, заплющивши очі, витягнувся пілот. Без зволікань, які так полюбляють режисери голлівудських фільмів, убивця видобув із кишені шприц, уставив його в дозатор крапельниці і легенько натиснув на поршень. Карий, спостерігаючи за Ротком, хутко впорснув у систему весь розчин, після чого витягнув шприц, акуратно закрив голку пластмасовим ковпачком і безшумно висковзнув із палати.

Радислав Ротко лежав, не розплющуючи очей, не здогадуючись, що з кожною краплею фізрозчину у його тіло просочується одна із найстрашніших отрут, винайдених за всю історію людства.

У кінці коридора низькоросла темношкіра прибиральниця котила перед собою візок із миючими засобами, шваброю і відром з водою. Вона стояла спиною до Карого, але, почувши слабке «клац», із яким зачинилися двері, почала обертати голову. Карий рвонув уперед, махом пролетівши кілька метрів, що відділяли його від наступної палати, і заскочив досередини. Злобно скривившись, він роззирнувся.

На високому ліжку лежав зморщений старигань. Через рідке й розкошлане сиве волосся його голова нагадувала змочену дощем кульбабку. Старий чоловік повернув лице і запалими очима втупився в Карого. Попри очевидну слабкість, дідусь зберігав ясність розуму. Секунду чи дві вони роздивлялись один одного; Карий намагався визначити, чи здатен немічний дідуган дотягтись до кнопки виклику медсестри і здійняти тривогу. Переконавшись, що старий надто слабкий, щоб підводитись, убивця підскочив до ліжка, спершу відшукав очима, а тоді схопив рукою і відкинув геть кнопку екстреного виклику.

— Qui est-ce?[92] — проскрипів дідусь.

«Лайно», — подумав Карий.

Чи зможе старий описати порушника спокою, якщо до нього припреться поліція?

Справа біля ліжка стояла напівпорожня крапельниця. Карий вишкірився. Витяг із кишені другий шприц, зняв ковпачок з голки і випустив повітря. Залишати свідків він не міг.

Водночас, убивши старця, він ризикуватиме ще більше. Долоні під гумовими рукавичками спітніли. Губи пересохли так, наче Карий не пив рідини з учорашнього вечора.

Вицвілі очі дідуся поширшали. Він побачив шприц у руці незнайомого чоловіка.

— Qu’est-ce-que vous faitez?[93] — ледве виштовхуючи слова крізь тонкі посинілі губи, прошепотів він.

Поліція не прийде. Ніхто не запідозрить, що пілот помер не своєю смертю. А старий до вечора забуде все, що бачив.

Карий нічого не відповів і, ховаючи 5-мілілітровий шприц назад до кишені, обернувся до дідуся спиною. Визирнувши у коридор, переконавшись, що його ніхто не бачить, убивця перебіг до дверей чорного ходу і безшумно прослизнув на сходову клітку.

Забравши покинуту на сходах шкіряну куртку, Карий вискочив надвір і рвонув геть від будівлі Європейського шпиталю.

Крокуючи до станції метро «Lourmel», чоловік зацікавлено розглядав перехожих. Він не відчував жалю до вбитих ним невинних людей. Під час служби в спецпідрозділі МВС «Беркут» його привчили поділяти світ на невинних чи винуватих, добрих або злих, а на своїх та чужих. Чужі заважали успішному виконанню завдання, чужі завжди знаходилися з іншого боку барикад. Усе просто.

Карий зітхнув. Пірнувши в метро, він поїхав до станції «Gare du Nord» у 10-му окрузі на півночі Парижа, біля якої знаходиться Північний вокзал, один із семи залізничних вокзалів Парижа, найбільший за кількістю пасажирів у Європі. О 20:55 він сідав на потяг THA 9389 компанії «Thalys» до Брюсселя. Карий купив квиток через Інтернет на вигадане ім’я MARK BURAKOV. У Європі із цим легко: друкуєш електронний квиток, займаєш місце у вагоні, і десь на середині шляху провідник перевіряє твою роздруківку. Вважається, що роздруківка може бути лише в того, хто заплатив за квиток, тож за відсутності пасажирів, які претендують на те ж місце, провідники не вимагають документів. На випадок, якщо підтвердження все ж знадобиться, Карий заготував фальшиве водійське посвідчення на ім’я Марка Буракова, дані якого він вказав під час бронювання квитка. Завдяки цьому поліції — раптом вона таки візьметься длубатись у справі Радислава — буде важче відстежити його пересування.

Уранці 20 лютого Карий літаком повертався з Бельгії до України.

19 лютого 2013, 17:27 (UTC +0) Міжнародний аеропорт Лондон-Хітроу Термінал 5

Рейс BA 883 прибув до London-Heathrow точно за розкладом.

Діана ввімкнула мобільний телефон, коли «Airbus A320» компанії «British Airways» розвернувся і почав сповільнюватись перед терміналом. Височенна чотириповерхова будівля зі скла і металу поволі насувалась, затуляючи небо. Працівники аеропорту Хітроу підводили до літака розсувний рукав, готуючись «приклеїти» його до борту, коли «Airbus» остаточно зупиниться.

Налаштування роумінгу тривало хвилину. Коли українська sim-картка під’єдналась до британської мережі, Діана побачила одне повідомлення про новий мейл, що надійшов до її приватної скриньки, і шість пропущених дзвінків від Марселя Лакруа.

ШІСТЬ ДЗВІНКІВ!

Вона відчула, як у неї підкошуються коліна. Простір стікав, розпливався перед очима. Гомін і голоси велетенського термінала долинали, наче крізь товщу води. Відчуття скидалося на страшний сон, на якусь збочену, мефістофелівську форму дежавю. «Хоча ні, — подумала Діана, — це ніби переглядати старий фільм, точно знаючи, коли й де загинуть персонажі, і раптом самій опинитися на місці одного з героїв».

Вона швидко набрала Марселя. Француз відповів відразу.

— Я в Лондоні, — тремтячим голосом сказала Діана. — Щойно приземлилася, — їй хотілося говорити, відтягуючи той момент, коли озветься Марсель. — Що сталося?

— Це якийсь жах, — прохрипів чоловік.

Українка безсило опустилась у крісло зали очікування. Долоні похололи.

— Ротко?

Лакруа мовчав. Діана нетерпляче викрикнула, привертаючи до себе увагу пасажирів:

— Це Ротко?

— Так… — зрештою витиснув француз.

— О, Боже! Що з ним?

— Я телефонував тобі з лікарні. Коли я приїхав, почався страшний переполох. До пілота нікого не впускали, я довго не міг дізнатися, що діється, поки зрештою… — Марсель умовк.

— Зрештою що?

— Радиславу погіршало. Дві години тому його повезли до реанімації і…

— Він мертвий? — ледь не плачучи, запитала Діана.

— Так, Радислав Ротко помер, — підтвердив Марсель Лакруа. — Менше за годину тому. Лікарі нічого не змогли вдіяти.

— Fait chier! FUCK! Що з ним скоїлося? Через що настала смерть? — Діана зблідла і знавісніло кусала губу. Пасажири, що займали кілька довколишніх крісел в очікуванні свого рейсу, з острахом позирали на молоду жінку, яка відчайдушно лаялася і пополотніла так, що, здавалося, от-от втратить свідомість.