«Чорт забирай, вони ж не ідіоти!» — спохмурніла вона. Якщо Ротко говорить про те, як вони з Ріґґсоном питимуть каву в залі для відпочинку, то це означає, що із заходом усе добре; означає, що вони бачать, куди сідають; означає, що літак тримається глісади, впевнено прямує до визначеної точки торкання. А цього не може бути, цього просто не може бути…

Діана відчула ще більшу потребу поговорити з пілотом.

Подивившись на годинник, який невідомо як зберігся під час звірств Грубодупенка, вона почала готуватись до відльоту.

19 лютого 2013, 11:38 (UTC +1) Париж, Франція

Простоявши півгодини на холоді неподалік Porte de Sèvres, міських воріт у південно-західній частині 15-го округу Парижа, Карий нарешті придумав, як непомітно прошмигнути до приміщення HEGP — Європейського шпиталю ім. Жоржа Помпіду. Він згорнув скачану з Інтернету і роздруковану схему приміщення, де лежав Радислав Ротко, порвав її на дрібні шматки і викинув у найближчий смітник.

Сьогодні зранку пілота перевели з реанімації до звичайної палати, що певною мірою спрощувало завдання. Та, попри це, Карий розумів, що провернути справу, не наслідивши, не вдасться. Принаймні на одній зі шпитальних камер спостереження засвітиться його потилиця, а ще його може помітити чергова медсестра. Водночас іншого вибору не було. Карий не мав часу, щоб дбайливо підготуватись, вигадавши безвідмовний план. Найбільшою була проблема із дозуванням рицину[90]: убивця добряче намучився, доки дібрав таку дозу, яка точно вб’є Ротка, але яку поліція не зможе виявити в крові бідолахи. Карому не вдалося підшукати речовину, яка не залишає слідів в організмі: кучерявий блазень з Києва, котрий «замовив» пілота, жахливо поспішав. Карий міг скористатися ще кількома препаратами, що спричиняють серцевий напад, проте розумів, що вбивство в такий спосіб не є на 100 % гарантованим: Радислав Ротко порівняно молодий, та ще й лежить в одній із найкращих клінічних лікарень світу — він може вижити під час нападу. Він майже напевно виживе. Через це Карий мусив вдатись до простішого, а відтак, більш ризикованого методу.

У літаку дорогою з Києва до Парижа Карий замислювався над тим, чому погодився на такий ризик, і не знаходив відповіді. Причина — не в грошах, гроші йому не потрібні. Може, після смерті Антона він хоче, аби його впіймали? Карий криво посміхнувся. І що тоді? Наче за ґратами йому полегшає.

Чоловік прокрутив у голові маршрут до палати Ротка. Він зайде до центрального холу як відвідувач, на одній зі сходових клітин залишить верхній одяг і вижидатиме, доки жертва залишиться в палаті сама. Карий міг би роздобути лікарський халат, але розумів, що це лише приверне до нього зайву увагу, оскільки в медперсоналу HEGP халати специфічного кольору та крою, а тому дібрати аналогічний — знову ж таки, за ненаявності часу й поспіх — було нереальним. Насамкінець він покине будівлю через чорний хід, яким прибиральники виносять сміття. План був дірявий, наче сир, і примітивний, як одноклітинні організми, хоча Карий не здивується, якщо все спрацює. Зазвичай саме такі стрімкі й напівбожевільні задуми найлегше втілити в життя.

Але не зараз. Пізніше. Ближче до вечора.

Піднявши комір шкіряної куртки, Карий роззирнувся, шукаючи яку-небудь харчевню. Він змерз і зголоднів — як завжди перед вбивством.

19 лютого 2013, 13:54 (UTC +2) По дорозі до аеропорту Бориспіль, Київ

Спалахнуло зелене світло, і машина, рвонувши з місця, вискочила на Бориспільське шосе. Таксист розганяв автомобіль, зайнявши крайню ліву смугу. Діана переглядала сумку, перевіряючи, чи нічого не залишила вдома. Все на місці; основне — цього разу вона не забула випустити на вулицю Грубодупенка. Котяру чекають кілька холодних днів, та все ж це краще, ніж сидіти голодним у замкненій квартирі.

За вікном пропливали низькі лютневі хмари.

Задеренчав телефон. Таксист скоса зиркнув на пасажирку у дзеркальце заднього вигляду. Діана дістала мобілку і побачила, що телефонує Марсель. Перед тим як відповісти, завагалась, вирішуючи, чи варто розказувати французу про свої відкриття і неув’язки в розшифруванні розмов у кабіні рейсу 1419. Надумала не поспішати. Можливо, що вона щось нафантазувала і, виклавши підозри, виставить себе цілковитою дурепою. Ймовірно, Радислав Ротко легко пояснить усі протиріччя, вмить розвіявши її сумніви.

— Привіт, Марселю.

— Ти не уявляєш, що я тільки-но дізнався! — не привітавшись, випалив чоловік.

— Вау, — зіронізувала Діана, — я теж рада тебе чути.

Марсель Лакруа пропустив повз вуха її шпильку:

— Діано, дані із ЦФПД зникли не внаслідок пошкодження вогнем. У лабораторії ВЕА провели додаткові дослідження і виявили, що температура всередині «чорної скриньки» ледве перевищувала 350 градусів! Це надто мало, щоб знищити дані на картах пам’яті.

— Що? — і без того неспокійна перед польотом, Діана відчула, як пришвидшилось серцебиття.

— Самописець із цифровим фіксатором польотних даних знаходився не у вогні, а біля вогню. Наші специ стверджують, що 350 °С — це однозначно замало, щоб пошкодити плати, бо ЦФПД проектували з розрахунку на значно більші температури.

— Так, я це знаю, але ж тріщина…

— Ти не розумієш: той вогонь, у який через недбалість пожежників потрапив ЦФПД, не міг зіпсувати запис навіть з урахуванням тріщини в корпусі самописця.

— Хочеш сказати, що дані із ЦФПД можна відновити?

— Ні, — розметав її сподівання Марсель. — І отут починається найцікавіше, Діано… Весь самописець намагнічено.

— Що? — перепитала вона.

— Дані із ЦФПД знищено дією надзвичайно потужного магнітного поля.

— Ого… — прошепотіла українка. — Що це означає?

— Поки що лише те, що в певний момент часу після того, як скриньку з ЦФПД витягли з «ААРОНа 44», хтось з умислом чи через чергове недбальство залишив її поряд із надпотужним генератором магнітного поля.

— Наскільки потужним?

— Я, гм, я навіть не знаю, що тобі сказати. У лабораторіях ВЕА немає приладів, які могли б згенерувати таке поле. Щонайменше два-три тесли[91]. Це однозначно вплив ззовні. Сувенірний магніт на холодильнику створює магнітне поле приблизно 5 мілітесла.

Діана не знала, що таке тесла, та в ту хвилину її більше цікавило джерело магнітного поля:

— Ангар?

— Ангар ми вже обшукали. Там немає — і не могло бути — приладів чи механізмів, які є джерелом магнітного поля. Стіл, на якому стояли самописці, ледь-ледь намагнічений, але це, схоже, результат контакту з уже намагніченим ЦФПД.

— Ох, блін, — не стрималась Діана. Кожного дня все перевертається з ніг на голову. — Хто мав доступ до самописців, окрім слідчих і працівників ВЕА?

— Ніхто, — тихо проказав Марсель.

Перед очима Діани постала фотографія із розмитим силуетом на задньому плані:

— А що Пеллерін каже про чоловіка на фотографії?

— Я розмовляв із ним зранку. Пеллерін не знає, хто це такий.

— Як це?! — вибухнула Діана. — Що це за ідіотизм?! Начальник зміни не знає, хто тиняється територією ввіреного йому аеропорту за кілька годин після катастрофи?

— Точніше, він сказав, що не впізнає його… — доказав Марсель.

Упершись лобом у вікно таксі, Діана розсерджено дихала. Зненацька все єство здригнулося від недоброго відчуття. Руки пополотніли, а шлунок стиснувся, наче десь вглибині тіла утворився вакуум. Вона запізнюється… вона НЕ встигне.

Злякавшись, Діана зиркнула на годинник на передній панелі таксі. 14:08. До вильоту ще купа часу, а машина практично доїхала до аеропорту. І все ж… відчуття не зникало. Вона спізнюється, вона страшенно спізнюється.

Куди?

— У тебе все без змін? — долинув з трубки голос Марселя.

— Так. Мчу на таксі до аеропорту.