Діана намагалась погамувати нетерплячку, спричинену бажанням знайти відповіді на ці запитання: боялась осоромитись і знову залишитися ні з чим. Вона не була професійним психологом, не вивчала реакції екіпажів у критичних ситуаціях, а тому усвідомлювала, що на основі кількох нашвидкуруч переглянутих стенограм, записаних під час катастроф російських «Ту-154», не варто стверджувати про якусь «інакшість» запису катастрофи рейсу 1419. Та що там казати: цих стенограм не вистачало навіть для того, щоб сформулювати обґрунтовану підозру. І все ж сум’яття — нечітке, наче звук вібруючої струни, відчуття неспокою, що протинало тіло наскрізь, з ніг до голови, — не полишало її душу.
Позіхнувши, Діана глянула на годинник — майже північ — і дала спокій комп’ютеру. Застелила диван, роздяглась, вимкнула світло і лягла під ковдру.
Незважаючи на втому, вона довго не могла заснути. Десятки запитань і здогадок, наче скручені в клубок змії, перепліталися, звивались у її голові. Чи зауважать в АНТК відсутність звуку від зіткнення турбіни зі снігоочисником? Навряд. Та навіть якщо зауважать, сумнівно, що хтось афішуватиме цей факт. АНТК ім. Аронова не зацікавлений у розслідуванні катастрофи, керівництво концерну прагне одного: якомога швидше прибрати із заголовків французьких новин слова «ААРОН 44» і «катастрофа». І його можна зрозуміти.
Діана перекотилася на інший бік. Поклавши голову на холодний бік подушки, відчула, як палає її щока. Вона забагато думає про катастрофу і нічого не може із цим вдіяти: всі намагання спрямувати думки в інше русло марні.
Що їй робити тепер?.. Скласти руки, відступитись і пустити справу самопливом? Її відсторонили від розслідування. У неї більше немає можливості отримувати інформацію і тим більше впливати на розвиток подій. А хай би вона і могла впливати, що з того? У неї на руках лише невиразні здогадки і жодного конкретного факту.
Та основне — що вона хоче довести? Кому? У більшості тих, хто має стосунок до розслідування катастрофи «ААРОНа 44», сформовано чітке уявлення про перебіг подій, які передували зіткненню. Її ж ефемерні, відверто зі сфери ірраціонального припущення тільки заплутують справу, скеровуючи розслідування в… нікуди. Діана відчувала, що щось не гаразд із записом розмов у кабіні «ААРОНа 44», і водночас навіть не припускала, куди це відчуття приведе, навіть якщо її підозри виявляться обґрунтованими. Жінка почувалась астронавтом, який безпорадно борсається в невагомості, не маючи сил дотягтись і зачепитись за опору.
Засинаючи, вона пригадала осінь 2006-го, коли тільки-но познайомилася з Геною. У той час вона майже не спілкувалася з батьком, а коли все ж випадала нагода порозмовляти, робила все наперекір, демонстративно нехтуючи його порадами. Родіон Столяр незлюбив Геннадія, однак не став тиснути на дочку, забороняючи зустрічатися з тим балакучим бевзем. Діана відчувала таткову неприязнь до її бойфренда і навмисно, на зло батьку, цілими днями зависала з Геною. Кожного другого дня вона поверталась додому за північ — о першій, іноді о пів на другу — з волоссям сторчака (наче його щойно розпушили феном) і почервонілими від шаленого катання на мопеді щоками й очними яблуками. Майже завжди її батько не спав. Тієї осені Родіон Столяр повертався з роботи пізно і після вечері годинами розмовляв по телефону, віддаючи накази, вислуховуючи звіти і запекло критикуючи підлеглих: йшло тестування його нового літака — «сорокчетвірки». Часом доходило до репету і грубої лайки. Родіон кричав про те, що «в запорізькому «Прогресі» одні мутанти, бо у всіх до останнього руки ростуть із задниці», що «лайнер не можна випускати неготовим…» і що він «краще застрелиться, ніж дозволить зменшити кількість випробувальних польотів». Це не було чимсь надзвичайним. Батько Діани завше багато кричав, коли заходило про літаки. Його літаки. Хоча… тієї осені опівнічні суперечки по телефону були як ніколи тривалими й запеклими.
Мабуть, тоді й почалися проблеми із серцем, — подумала Діана, — хоча ніхто, крім самого Родіона Столяра, про них не здогадувався.
Ну, ось, знову — сон відступив…
Вона лягла на спину, заклавши руки під голову, і тихо зітхнула. Згадані в напівзабутті батькові репліки відлунювали в мозку.
(…у запорізькому «Прогресі» одні мутанти…)
(…у всіх до останнього руки із задниці…)
(…літак не можна випускати неготовим!)
— «Прогрес» — це ж те бюро, де спроектовано двигуни «44-го»? — сама в себе запитала Діана.
Вона намагалась зібрати воєдино все, що дізналась про катастрофу батькового літака, починаючи з прибуття до Парижа, проте думки вислизали, неначе граючись з нею в хованки, а при кожній спробі зосередитись у голові, замість літака, поставав образ батька, із запаленими очима, недобре перекривленим обличчям і притиснутим до вуха засмальцьованим від неперервних розмов мобільним телефоном, який тупцює посеред просторої вітальні в одній піжамі і домашніх капцях.
Що зробив би твій батько, Діано?..
Здавалося, останні слова хтось прошепотів над її вухом.
Діана рвучко відкинула ковдру, встала з ліжка, пересіла за стіл і ввімкнула комп’ютер. Дочекавшись, коли запрацює Інтернет, зайшла на сайт expedia.com і після кількох хвилин пошуку визначилась із маршрутом з Києва до Парижа. На завтра прямих перельотів не лишалося, а тому Діана вибрала пропозицію «British Airways» із пересадкою в лондонському аеропорту Хітроу. Літак рейсу BA 883 відправлявся з Києва завтра, 19 лютого, о 15:55 і прибував до британської столиці о 17:25 за місцевим часом. Літак наступного рейсу, BA 326, вирушав з Лондона до Парижа о 20:40 і прибував до аеропорту ім. Шарля де Голля о 22:40 за французьким часом. Вказавши на сторінці оплати контактні дані та номер кредитної картки, Діана придбала електронний квиток.
Вона подумала про те, що знову змушена залишати малюків на Гену, про те, що їй, напевно, доведеться повернути в магазин туфлі від Антоніо Б’яджі (добре, що не встигла їх заносити), оскільки інакше вона не матиме за що жити й харчуватись у Франції. Та все це не мало ні найменшого значення. Бо так би зробив її батько.
Потому Діана зателефонувала Марселю:
— Завтра ввечері я прилітаю до Парижа.
Вона очікувала розпитувань, побоювалась, що Лакруа неправильно її зрозуміє.
Дарма. Француз відразу здогадався про справжню мету приїзду.
— Хочеш поговорити з пілотом? — по голосу відчувалося, що Марсель спав, але разом із тим він анітрохи не сердився, що його розбудили.
— Так.
— О’кей, — серйозно проказав чоловік. — Без проблем. Я все влаштую.
— Дякую, Марселю.
— Ет, дрібниці! Скинь мені повідомлення з номером рейсу — я зустріну тебе.
Вирішивши летіти до Франції, Діана заспокоїлась і проспала ніч без сновидінь.
Відразу після шостої ранку — як завжди — її розбудив Данило. Карапуз причалапав зі спальні, став біля дивана, на якому відпочивала мама, і, лепечучи «Ана, авай, авай!» (Діано, вставай, вставай!), взявся длубатися пальцем у маминому вусі.
За хвилину після пробудження неспокій і сум’яття повернулися. Діана не могла позбутися відчуття, що із записом розмов рейсу 1419 щось дуже, дуже негаразд. Увесь час, поки годувала хлопчаків, доки збирала і вдягала їх перед походом до дитячого садка (Артем упирався та капризував, придумуючи які завгодно відмовки, аби не йти; їй вдалося переконати сина, тільки пообіцявши, що після дитсадка його забере до себе Гена і дозволить погратися в танчики), Діана думала про відсутність гуркоту від зіткнення турбіни зі снігоочисником. Це не припущення і не гіпотеза — це очевидний факт, який поки що нічого не пояснює, лише переобтяжує й ускладнює справу, але який водночас занадто реальний, щоб його можна було відкинути чи проігнорувати. Вона пригадувала обгорілий фіксатор польотних даних, незнайомця, що блукав летовищем через кілька годин після аварії (про якого забула нагадати Марселю), дивну поведінку Авер’янова, несподіване і таке поквапливе відсторонення її від розслідування — й учорашня невпевненість помалу зникала. Щось відбувається; можливо, не зовсім пов’язане з катастрофою, але таке, що точно стосується літака її батька.