«А більше й не треба…»

Вона зберегла змінений файл, зайшла на пошту і надіслала його Марселю. Копію не видаляла, залишивши її на робочому столі.

Перемкнувшись на вікно текстового редактора Word з відкритим файлом 1419.docx, Діана підвела курсор до червоного прямокутника з хрестиком в правому верхньому куті, але так і не клацнула по ньому лівою кнопкою миші. Щось втримало її від того, щоб закрити вікно.

Вона перечитала розшифрування розмови, зосереджуючи увагу на часі початку реплік пілотів. Час було вказано із надзвичайною, ба навіть дещо надмірною, точністю — до сотої долі секунди. Радислав Ротко віддав наказ про відхід на друге коло о 22:04:13.98. Діана припустила, що відразу після слів «Go around!», не чекаючи закінчення фрази, один із пілотів — чи Ротко, чи Ріґґсон — перевів важелі тяги двигунів на «повний газ». Турбіну реактивного двигуна не можна миттєво розкрутити до максимальної швидкості. Діана добре запам’ятала це з часу навчання в Національному авіаційному університеті. Річ у тім, що процес надходження палива не є стрибкоподібним: після команди з кабіни проходить півтори-дві секунди до того, як напір авіаційного гасу досягає максимального значення. Після цього турбіна і вентилятор починають набирати обертів, тяга зростає, і через дві-три секунди двигуни переходять у злітний режим. Діана зиркнула на розшифрування. Двигуни літака почали розганятись о 22:04:16.81, через 2,83 секунди після того, як командир екіпажу розпорядився про скасування посадки. Вона прикинула, що вигук «Go around!» зайняв півсекунди, а потім ще півсекунди пішло на перестановку важелів тяги в крайнє переднє положення, й у результаті отримала, що двигуни літака відізвались на команду з кабіни приблизно через 1,83 секунди — цілком у межах норми. Все збігається, проте далі в кабіні дещо сталося, і Діана не могла збагнути, що саме. Як на зло, у цій частині запису було найбільше «пробілів». Метью Ріґґсон, другий пілот, щось вигукнув, хоча на записі Діана розрізнила тільки «…не йде!».

Що не йде?

— Що не так, Метью?.. — прошепотіла жінка, наче молодий бельгієць міг її почути і відповісти. Чи хоча б підказати.

Відразу по тому Радислав Ротко кинув Ріґґсону коротке «Що?». Командир екіпажу не зрозумів другого пілота Ріґґсона, який хотів щось проказати, можливо, вказати на проблему, натомість просто запанікував. З наступної репліки Діана спромоглась розчути лише «…Господи, не…», хоча з тону було зрозуміло, що Метью Ріґґсон утратив над собою контроль.

Діана роздрукувала розшифрування розмов і перебралась на диван. Підібгала під себе ноги, всівшись у позі лотоса, і зателефонувала Марселю.

— Не спиш? — поцікавилась вона, тільки-но француз обізвався.

— Ні. Раз по раз прослуховую запис розмов у кабіні пілотів. А ти?

— Я теж. Перечитую текстове розшифрування.

— Я отримав твій файл, — помовчавши, сказав Марсель. — Дякую.

— Хотілося б сказати «будь ласка», але розумію, що дякувати насправді нема за що. Там була лише лайка, ніякої конструктивної інформації.

— Усе одно спасибі.

— Що ти думаєш про розшифрування? — запитала Діана.

Марсель Лакруа подумав перш ніж відповісти:

— 50 на 50 — Жерар Пеллерін частково мав рацію, хоча певною мірою підтверджено і твою версію. З одного боку, через снігопад Радислав занадто пізно побачив снігоочисник. Він помітив «Øveraasen» о 22:04:09.17, тобто за 10 секунд до зіткнення, коли від літака до снігоочисника залишалося, як я підрахував, 650—700 метрів. Якби Ротко зреагував миттєво, «ААРОН 44» мав би якісь шанси набрати достатню висоту і перелетіти «Øveraasen». Але Ротко не зреагував. Він віддав команду про скасування посадки і відхід на друге коло о 22:04:13.98, тобто через чотири секунди після того, як побачив перешкоду. Чотири секунди, Діано. Ніхто його не звинувачує, йшов сильний сніг, пориви вітру підкидали літак, до зіткнення лишалось менше ніж шість секунд, а цього замало, щоб безпечно піти на друге коло, для будь-якого лайнера.

Сконцентрувавшись на питанні про час переходу двигунів у злітний режим, Діана не зауважила, що наказ Радислава про скасування посадки і момент, коли він помітив перешкоду, розділяло майже чотири секунди.

— Справді… Я цього не помітила, — жінка подумки порахувала до чотирьох. Один… два… три… чотири. Чотири секунди — це довго. Це просто купа часу! — Чому Радислав не зреагував відразу? Чому стільки вагався?

— Думаю, він не осягав снігоочисника. Бачив його, але не усвідомлював його наявності..

— Як таке може бути? — здивувалась Діана.

Марсель взявся пояснювати:

— Світ, яким його бачить наша свідомість, — це не зовсім те, що бачать наші очі. У людському оці є різні типи світлочутливих клітин, які незалежно між собою сприймають інформацію про колір, форму та переміщення об’єктів у полі видимості. Зібрана інформація у вигляді електричних імпульсів по зоровому нерву надходить до мозку. Так ось, якщо ці імпульси перехопити до того, як вони дістануться мозку, і спробувати їх обробити, то отримана картинка буде мати вигляд сукупності розмитих різнокольорових плям, які хаотично рухаються, напливаючи одна на одну. І це саме те, що ми реально бачимо. Яким же чином ми розрізняємо обличчя, впізнаємо предмети? Яким чином у людській свідомості вибудовується чітка й недвозначна картина навколишнього світу? — поставив запитання француз і тут-таки на нього відповів: — Уся справа в моделях. У мозок людини закладено певні алгоритми; за отриманими імпульсами мозок створює модель, яку й показує свідомості. Формування моделі припадає на час дитинства, а вдосконалення алгоритмів їхньої побудови триває протягом життя. Фактично, наш мозок навчився вгадувати, розпізнавати, що бачать очі, і передає свідомості досконало намальовані картинки. Завдяки цьому ми бачимо, читаємо, розрізняємо. Іноді моделі нас ошукують. Існує гіпотеза, нібито індіанці з Карибських островів, де вперше висадився Колумб, певний час не бачили кораблів, які наближалися до берега, бо не усвідомлювали, на що дивляться. Мозку аборигенів не було з чим порівнювати, асоціювати щойно зафіксовані візуальні образи, у них не було моделей кораблів, тому свідомість їх проігнорувала. Я думаю, щось подібне сталося з Радиславом: він дивився на «Øveraasen», його очі сприймали машину, але мозок відмовлявся усвідомлювати побачене.

— Звідки ти знаєш це все?

— Я ж старший слідчий, — мляво реготнувши, прогудів здоровань.

Діана і собі посміхнулась, згадавши, як підсвічуються очі Марселя, коли він сміється.

— Ти чула сигнал у кабіні? — несподівано запитав француз.

Вона тримала в руках аркуш зі стенограмою, де невідомому сигналу, який пролунав у кабіні, виділили окремий рядок.

— Так.

— Я виніс його окремим рядком у текстовій розшифровці.

— Бачу.

— Здогадуєшся, що він означає?

— Ні. Ти ж знаєш, я насправді не спеціаліст з «ААРОНа 44»… А ти?

— Уявлення не маю. Через те я й виділив сигнал. Спрацювала сигналізація — це означає, що щось трапилося, і я мушу знати, що саме. У «Франс Континенталь» немає авіатренажерів, а ганяти єдиний «ААРОН 44», щоб визначити, що там у ньому бемкнуло, недоцільно. Тому разом із записом я надішлю до АНТК офіційний запит стосовно сигналу. А загалом мушу визнати, що ми не просунулись ні на крок.

— Усе одно мене не полишає дивне відчуття, ну… наче ми щось прогледіли в записі.

— Якщо щиро, то мене теж. Я навіть…

Діана не почула, що хотів казати Марсель, бо зі спальні долинув заливистий плач Данила.

— Марселю, вибач, мушу йти, — сказала вона, підхоплюючись з дивана.

Схоже, француз розчув у телефоні дитяче рюмсання.

— Я все розумію, — сказав він. — Бувай! Телефонуй, якщо раптом щось.

Відкидаючи телефон на канапу, Діана ще пам’ятала, що повинна нагадати Марселю про незнайомця, випадково знятого фотографом на летовищі, запитати, що сказав про нього Пеллерін. Та через секунду, влетівши в спальню, забула про все: на перший план виступили важливіші проблеми — заспокоїти Даню, доки малюк не розбудив старшого брата.