Пригадую ті безпросвітні дні, місяці, роки. Я вже казала, що до школи мала приходити в бездоганній одежі. У нас дома не було електричної праски, а тільки механічна, яку нагрівали, вкидаючи досередини тліючі жарини з печі. Температуру такого «дива техніки» регулювати було неможливо. Я бігала прасувати свої речі до хресної матері її електропраскою — але часто після цього зранку знаходила шкільну форму під вішалкою, зім’яту настільки, що так самі з собою ні плаття, ні фартушок зробити ніколи б не змогли, навіть якби й упали випадково на підлогу. Вчилася ночами, хронічно не висиплялася, — а головне, жила в постійному страху, що в будь-яку хвилину мої рідні можуть устругнути мені щось таке, що збиратися вранці до школи вже не буде жодного сенсу. При цьому всьому я нестерпно, несамовито прагнула маминої любові. Мені здавалося, що коли старанно виконуватиму усю роботу, дбатиму про малих та ще й буду добре вчитися, то ненька рано чи пізно обов’язково похвалить мене, погладить по голівці, поцілує, як це робила колись мені циганка Нуна.

Марні сподівання! Цього не сталося жодного разу!

IX

Коли я перейшла у восьмий клас, мої сільські ровесниці вже вважали себе справжніми дівками, ходили на вечірні сеанси в кіно, у компанії таких же підлітків з’являлися в перший вечір на весіллях та підпирали плечима стіни кожної неділі на танцях у клубі. А в розмовах зі мною відверто глузували, уїдливо запитували: чому нікуди вечорами не ходжу, доки буду «боса»? Деякі з них навіть мали дорослих залицяльників, а Марійка взагалі хизувалася, що вже не одного влюбила. Як я почувалася в ті дні? Принаймні аж ніяк не краще від однієї малолітньої дописувачки сучасного жіночого журналу, котра гірко нарікає: «Хлопця у мене нема. Щастя теж. Старію. Даринка, 13 років».

Але ось по сусідству почали готуватися до весілля. Виходила заміж перша красуня у всьому нашому кутку в селі — й запрошувала мене до себе дружкою: правда, якоюсь п’ятою чи шостою, але ж усе одно не останньою — одинадцятою чи дванадцятою, як тоді водилося. Мама не пустила. Коли ж я стала проситися і вдруге, і втретє, і вдесяте, то не лише дістала кулаком межи плечі, а ще й по кілька разів на день чула вслід: «Так ся дружка надружчила, аж ся ср…ка облущила!». Тепер мама каже, що я тоді ходила дуже сумна, й цими словами вона просто хотіла мене розсмішити. Нічого собі втіха! Правда, на перший вечір весілля мама таки дозволила мені піти, але з Андрієм і Лілею. Їх же твердо наповіла, аби пильнували, хто з парубків буде до мене підходити, і вдома їй усе розповіли. А також ще щось, очевидно, найважливіше, нашепотіла обом на вухо.

Тож брат і сестра з обох боків міцно трималися мені за руки, і коли хтось із хлопців просив мене до танцю, то в один голос верещали, що вдома все розкажуть мамі — і я буду бита, як квасне яблуко. Та раптом малі кудись щезли. Я полегшено зітхнула: мабуть, побігли до весільного столу у «великій» хаті, накритого для молодої та її дружок. Якщо так, то вони затримаються там надовго: стіл аж угинається від смаколиків, сама бачила! На ньому ж красується й барвисте весільне гільце, встромлене у два високі калачі, а на ліжку на вишитій подушці сидить лялька у пишному білому платті й маленькому вельоні — її поставлять на капот машини, коли молоді поїдуть розписуватися й робити весільне фото. Брат і сестра матимуть чим посмакувати, мають на що й подивитися!

Але згадка про моїх підопічних та конвоїрів в одній іпостасі вмить вилітає мені з голови, коли до танцю несподівано запрошує Олег — дорослий парубок, при краватці, у білій кримпленовій сорочці й дорогих лакованих туфлях. Андрій Волконський?! Та ні, звісно ж. Але перший танець для дівчинки, що дорослішає, все одно значить не менше, ніж перший бал для Наташі Ростової, а може, й ще більше. Олег танцює легко, веде мене, як сонячний промінь. Я спиною відчуваю здивовано-заздрісні погляди старших дівчат, боюся підвести очі на свого партнера, боюся спіткнутись, не потрапити в такт. І враз… на білосніжній Олеговій сорочці розпливається огидна коричнева пляма! Брудна вода — й на моєму платті, але що значить зіпсована нещасна сіренька сукеночка! Олег, одягнений як з картинки дорослий хлопець, ахкає — й хапає за комір мого брата, що вже кинувся тікати. В руках у Андрія — велике літрове горня, з якого тече рідке болото. Олег дає братові одного ляпаса, другого й чупасом виводить із палатки. Усі присутні шоковані. А товста Марійка шепоче мені нібито на вухо, але так, щоб усі чули: «Тебе хлопець кинув у танці! Ти ніколи заміж не вийдеш! При всіх у танці кинув! Яка ганьба!». Звідкілясь береться Ліля й починає вголос вигороджувати Андрія переді мною: бо, мовляв, мама сказала, що коли хтось зі старших хлопців візьме мене до танцю, їм треба облити нашу пару водою, щоби парубок не надумав проводити мене з весілля додому. Чистої води Андрій з Лілею, голуб’ята невинні, не знайшли, то й зачерпнули старим горням, що висіло на паркані, з помийного цебра, в якому мокла ганчірка, тієї каламуті, що нею змили підлогу на площадці для танцю.

Почувши вдома про мою ганьбу, мама реготала до сліз:

— А помогло! Таки помогло! Водою навіть псів, що гризуться насмерть, розливають! Аякже, справжня дівка — дорослий парубок у танець має її запрошувати! А зась, шмаркачко!

У селі після тої пригоди на весіллі мені дали прізвисько Діточа Мама. І хоча я нібито отримала татів дозвіл вряди-годи ходити — але тільки з братом і сестрою! — на вечірні сеанси кіно й на танці до клубу — та, чесно кажучи, мене туди зовсім не тягнуло, адже ледь не кожного разу на мене чекала якась неприємність: то сестра посеред фільму починала позіхати й на весь голос вимагати, щоб ми йшли додому спати; то брат уже вдома вибріхував про мене таке, що мама й серед ночі хапалася за лозину. Втім, молодші через рік-два таки увійшли в смак вечірнього кіно і танців для дорослих. Раз пішли навіть без мене. Мама спочатку й не зауважила їхньої «вилазки», та коли таки побачила, що я в ліжку, а Лілі з Андрієм нема в хаті, хоч уже мало не північ, — ухопила ґумовий шланг, стягла мене, сонну, з ліжка й за те, що не припильнувала менших, так урепіжила по спині, що шкіра трісла вздовж усього багрово-синього сліду від удару. Після цього в мені щось надламалося. Танцювати можу тільки у парі з жінкою. Коли ж запрошує хтось із чоловіків, на мене ніби нападає правець: моментально ціпенію й не можу навіть із місця зрушити.

X

Напередодні Святого вечора везу батькам у село сушених білих грибів, меду й піханої[54] пшениці на кутю. А ще — торбину ліків. У мами хвороба Паркінсона. Права рука постійно тремтить, нею вона нічого не може робити, хоч таки через силу робить! Правда, тепер уже татовим обов’язком стало доїння корів, і щоразу, приступаючи з відром до худоби, він виспівує: «Камнєзам, камнєзам, превелике званіє: мужики доять корів, баби — на сабранії». Каже, що чув, як колись так співала молодь, коли в нас колгоспи зав’язувалися.

Пробую вкотре переконати батьків, точніше — маму, що їм навіть однієї корови, не те що двох, тримати не варто. Марні мої слова!

— У селі багато таких ледачих, як ти! — відбиває атаку мама. — На нашому кутку лиш у трьох ґаздів є худоба. А ми за літо сіна настарали — хто його має їсти?

— Навесні знов почнете думати про сіно, бо є корови. Восени не схочете продавати корів, бо наробили сіна. Ой мамо, мамо! Таж у вас кури сир їдять, молоко вже замість води п’ють!

— А куди дівати? На базар пертися з тим уже не годні, бо старі. І чужим гнилим марнотратникам також не віддамо задурно, бо то наша тяжка праця!

— Але ж сусідський хлопчик казав, що згоден возити молоко на базар!

— Ага, згоден! Йому треба платити за проїзд, і він ще й гривню від кожної літри хоче собі мати! Нє-є-є! Не буде він із нашої праці користати, не буде!

— За проїзд і ви би мусіли платити, якби були годні возити молоко на базар, — кажу я. — А за роботу дитина вимагає грошей справедливо: таж не буде з вашим молоком задарма на базарі півдня стояти!