Тим часом животик у вчительки ріс, а Вітя частенько дозволяв собі перепускати чарочку-другу, та до загсу Світлану Яківну не вів, — зате часто приходив до школи й демонстративно цілував нашу підстаркувату «завучку» в губи, та ще й реготав, що без нього вона помре не просто дівкою, а й узагалі нецілованою. Урюк відбивалася від п’яненького авіатехніка, як від ведмедя, викликала у свій кабінет Світлану Яківну й репетувала, що треба терміново щось робити і з Вітьком, і з животом, бо вона цього 6л…дства у стінах школи не потерпить. Врешті-решт кудись натхненно скаржилася, якісь листи комусь писала — і Вітьок та Світлана таки одружилися. А потім виявилося, що то не авіатехнік, а наша вчителька сама цього шлюбу не хотіла: бо вже встигла переконатися, що Віктор — не той чоловік, з яким можна почуватися щасливою. Розлучилося подружжя за ініціативою Світлани Яківни ще до народження дитяти. Зате Урюк нарешті заспокоїлася: її зусиллями мораль «молодих будівників комунізму» була порятована — аж двома печатками в паспорті нашої вчительки російської мови й літератури. Забігаючи наперед, скажу, що одруження й розлучення Світлани Яківни офіційно вирішилися вже тоді, коли й мої шкільні проблеми «розсмокталися». На час апогею моїх цькувань із боку однокласників учительці було не до мене. І лише одного разу, коли я заховалася в гардеробі від своїх переслідувачів, Світлана Яківна випадково почула моє схлипування, підійшла, присіла поруч і сказала:

— Не зважай на них. Вони зараз їдять свій білий хліб, а ти — чорний. Але в житті доводиться їсти то один, то другий. Настане й твоя біла смуга і твій зоряний час! А вони ще давитимуться цвілими сухарями!

Світлана Яківна як у воду дивилася. Коли, вже майже сорокарічною, у Києві біля вокзалу я побачила бомжа Вовочку-Генсека, а ще раніше — зацофану, передчасно постарілу й стероризовану долею Вірку-Шкірку, яка в нашому класі була носієм «найвищої справедливості», тому вчителі в один голос прокували їй щонайменше посаду прокурора, — то згадала про чорний і білий хліб із розмови зі Світланою Яківною. Жаль тільки, що не знаю, де зараз ця хороша людина і дуже талановитий педагог, не відаю, яким хлібом частує її доля на старості літ.

А тоді, в моєму далеко не райдужному дитинстві, вперше на «точку» я повела свого «принца» Вовочку. Він, нещасний, ніяк не міг простити, що колись наївно повірив виховательці дитсадка, ніби я — казкова Попелюшка, а може, ще й досі шкодував свою корону. Добряче діставши від мене книжкою по голові в перший же день мого перебування в новій школі, «зоряний хлопчик» затаїв на мене образу. То й не дивно, що він пристав на підмовляння менш заможних хлопців: мовляв, вони робитимуть мені дрібні збитки, а за це Генсек має розплачуватися з ними шоколадками. Але підлі хлопчиська зрадливо «здавали» Вовочку, як тільки-но з моїх уст лунало вбивче слово «точка». Може, їм було все-таки ніяково битися з дівчинкою, а може, вони у такий дріб’язковий спосіб мстилися «багатенькому Буратіно», за те що він мав тих шоколадок завжди удосталь, а вони — лише на Новий рік.

Та коли вчителька математики, якій прозивалися Шім-Вішім, бо вона дуже шепелявила (й через це прізвисько я її чомусь дуже жаліла), захоплено сказала про мене Світлані Яківні: «Ця дівчинка дуже мудра! Не просто розумна — мудра!» — заздрісний «відмінник» Вовочка вліпив мені відповідне прізвисько. Уже на наступній перерві він разом з іншими хлопчиськами виспівував: «Мудра — наїлася пудри, закусила горіхом і стала психом!». Мене дражнили гуртом і вроздріб, а це означало, що битися з усіма не випадало, а краще — із самим призвідцем. Зрештою, прізвисько Мудра не таке вже й страшне — багато моїх однокласників мали куди гірші клички. Самого Вовочку, як я вже згадувала, дражнили «Генсеком» — натякаючи не то на найвищий в СРСР пост, що на нього, за сприятливих умов, міг колись претендувати онук першого секретаря райкому, не то, власне, на чільну посаду Аннищука-найстаршого в компартійній ієрархії районного масштабу. Але позаяк мама за мою допитливість часто називала мене в очі й позаочі психічною, то фраза «стала психом» вразила мене в саме серце.

Коли ж знаменну фразу: «Пішли на точку!», — перед усім класом я кинула в обличчя Вовочці, хлопець побілів, як стіна, але таки поплентався услід за мною. Бідний Вовочка! Він же не сіпав мене за коси, не ставив мені підніжок, навіть не вдарив жодного разу. Цілком імовірно, хлопчина й не розумів, що словом можна зробити болячіше, аніж кулаком. Із «точки» Вовочка прийшов весь обваляний у пилюці, як сира котлета в муці чи сухарях. Клас відверто кепкувати з нього все-таки не посмів, але всі переморгувалися й пересміювалися у Вовочки за плечима. Переможеному мною Генсекові була вкрай потрібна сатисфакція, й він намовив свого приятеля Ігоря викликати мене на двобій. Ігорко вже третій рік відвідував секцію боксу, був міцним, добре тренованим і належно вгодованим хлопцем. Його навіть дражнили «Упітанний — не значіт васпітанний». Якщо навіть не брати до уваги мою «слабку» стать, ми з Ігорем були ще й у різних вагових категоріях. Що саме обіцяв і чим розплачувався Вовочка з майбутнім боксером, я не знаю, але наступної перерви на мою адресу з уст Ігоря пролунало: «Пішли на точку!». Чи усвідомлювала я, що сили трагічно нерівні? Аякже! Але відмовитися не могла, бо й так у класі вдоволено заґелґотіли десь зо два десятки моїх явних і потаємних воріженьків.

З Ігорем ми не так билися, як борюкалися. Якоїсь миті мені навіть здалося, що він мене або жаліє, або з не відомої мені причини просто змушений зі мною битися, тому для нього важливий не результат нашого поєдинку, а сам процес. Але хитрий Боксер лише присипляв мою пильність. Вибравши вдалий момент, він щосили вгатив мене кулаком у сонячне сплетіння. Пригадую тільки, як мені враз різко потемніло в очах — а далі провал у пам’яті. Коли ж прийшла до тями там же, на «точці», Ігоря поряд уже не було, не чулося галасу й зі шкільного подвір’я, — а отже, велика, півгодинна перерва вже закінчилася, а ми ж починали наш поєдинок майже відразу після дзвінка з уроку.

Ні вдихнути, ні видихнути без нестерпного болю я не могла, тому ввійшла до класу, зігнута удвоє. Аліна Веніамінівна знехтувала моїм самопочуттям, не помітити яке було просто неможливо, і стала грубо вичитувати за запізнення. Не дослухавши її нотацій, я звалилася, мов сніп, посеред класу на підлогу. Отямилася тільки в медпункті, коли мені під ніс тицьнули вату з нашатирем. Медсестра довго допитувалася, що сталося, але я лише трималася руками за живіт і вперто мовчала. Це неабияк розізлило літню жінку, яку школярі вже не раз підставляли своїми вигаданими болячками, і вона почала мене шпетити, що я не вивчила уроку й тому прикидаюся хворою. Довелося, переборюючи біль, устати й піти до класу.

Те, чого я боялася, сталося: уже продзвенів дзвінок з уроку, а в когось із дівчат знову кудись «щезла» якась улюблена дрібничка — й, закономірно, мій портфель був підданий ревізії класним керівником, — а там же лежали десять карбованців, які тато вранці дав мені на нові туфлі! Побачивши, що я з’явилася й навіть — який сором! — виявила обшук свого майна, Аліна Веніамінівна тицьнула мені під ніс гроші: «У кого вкрала?». Я ледве прошепотіла, що тато дав на нове взуття. Взявши до уваги мою смертельну блідість, учителька таки змінила злість на милість і співчутливо запитала:

— Що з тобою?

— Живіт, — промимрила я.

— Апендикс?

— Ні…

— Вона у своєму селі місяцями їсть голу картоплю або квасолю, навіть без м’яса! — хихикнув Вовочка.

— І гнилу капусту! — зашкірився Ігор-Боксер. — І п’є з криниці сиру воду! Пронос гарантований!

Та класний керівник цитьнула на хлопців, а мені помахала пальцем перед самим носом:

— Я ж казала, що так буде! Я тебе чесно попереджала: ця школа не для тебе!

Коли ж учителька вийшла, Ігор вирішив доконати мене остаточно: жестами почав демонструвати, як ми з ним билися, а він використав прекрасний прийомчик — «хук» називається! — й легко послав мене в нокаут. Вовочка ж тим часом малював на дошці єхидну карикатуру на мене, а його підлабузники мавпували все, що показував рухами Боксер, і реготали на всі горлянки. Витримати ці знущання було понад мої сили…