Тато повернувся зі школи такий лютий, що ним аж трясло. З розмаху жбурнув мої документи на стіл:

— Більше ті вар’яти Ольдзю вчити не будуть! Знайдемо іншу школу!

Але влаштувати мене на навчання в Районному Центрі виявилося не так-то просто. Які лишень пороги не оббивав тато — всюди вимагали міської прописки. Пал-Палич навіть почав пробивати питання про отримання моїм батьком квартири в місті, але мама зчинила тяжкий лемент, що на пльонтрі жити не хоче й петрушку на базарі купувати не буде. Врешті-решт татів Генерал комусь зателефонував, із кимось довго сперечався, когось уклінно просив — і мої документи в міську школу таки прийняли.

VII

Я увійшла в не знайомий мені клас у супроводі худющої і прищуватої, а тому намазаної по всьому обличчі тональним кремом на добрий палець, учительки англійської мови — й зупинилася посеред класу, тримаючи перед собою спітнілими від хвилювання руками важкий портфель. Дві хвилини тому Амеба (так її прозивали в школі) забрала мене з кабінету директора, невдоволено буркнувши, що ще й таке щастя, як я, до всіх інших клопотів, звалилося їй, як сніг на голову. Поки ми йшли порожнім коридором (якраз тривав урок), Аліна Веніамінівна (а так її насправді звали) разів зо п’ять устигла мені повторити, що я однозначно з її вихованцями не вживуся, бо сільських вони не люблять, і що мені краще мовчати як на перервах, так і на уроках, — бо ж говорити по-людськи я, звісно, не вмію, тому після кожної моєї кострубатої фрази лунатиме гомеричний регіт. Що таке гомеричний регіт, я, мала дитина, тоді й уяви не мала, але приблизно знала значення слова «іронічний» — і здогадувалася, що це щось із тієї ж парафії. Отож моя маленька душа заздалегідь скотилася холодною мокрою кулькою в ліву п’яту.

Як тільки ми переступили поріг, учні встали, а класний керівник — звісно, хто ж іще міг супроводжувати нову ученицю з такими важливими напучуваннями? — назвала моє ім’я та прізвище, тицьнула пальцем на парту, за якою сиділа худенька зацькована дівчинка із двома кісками, що стирчали в різні боки, й гордо вийшла, демонстративно грюкнувши дверима. Тривав урок російської літератури. Учні, як не дивно, аж ніяк не зреагували на мою появу. Всі були захоплені тим, про що розповідала молоденька вчителька, у якої вже округлився животик — вона була вагітна. Моя сусідка теж навіть не глянула в мій бік, тільки вхопила лінійку й олівець і провела на парті вертикальну лінію, за яку, напевно, із цієї самої миті я не мала права й потикатися. Але переходити будь-який кордон я взагалі не збиралася.

Через якусь мить розповідь Світлани Яківни настільки захопила мене, що я зовсім забула, що перебуваю в чужому класі. Аж раптом на вчительському столі задзвонив маленький будильничок, і вчителька мало не на півслові урвала свою розповідь, сказавши: «Майо врємя істєкло», попрощалася і вийшла з класу. Як тільки двері за Світланою Яківною зачинилися, татарська навала кинулася до моєї парти. Мої нові однокласники нічого мені особисто не говорили. Вони просто стікалися до моєї парти з усіх сторін, як струмки, і надто прискіпливо та ще й демонстративно розглядали мене упритул, зневажливо, аж якось бридливо, торкаючись самими кінчиками пальців то мого плеча, то руки, то коси.

— Вона із Країни Сонячних Зайчиків: дивіться, яка веснянкувата!

— І носить взуття «прощавай, молодість!».

— У неї комірець нерівно пришитий!

— А ще в неї дуже старі бантики!

— Гляньте, вона під плаття одягла шаровари!

— О, зараз вона заплаче!

— І побіжить до директора!

— Вона, напевно, переплутала нашу школу з ПТУ!

— Ні, з фірмано-батіжним училищем!

Уїдливі репліки сипалися на мою голову густим градом. Було би краще, якби я бодай не повністю розуміла їхнє значення!.. Та я вже прочитала і книжку Всеволода Нестайка «Подорож у Країну Сонячних Зайчиків», і ще кілька днів тому добряче наплакалася, коли мама принесла з магазину сукняні черевички на блискавці (а сьогодні силоміць примусила взути на ноги) — взуття, в якому переважно ходили старі діди-п…рдуни й бабці-дрибці, а в селі такі черевики хоч і не називали «прощавай, молодість!», та йменували ще принизливіше — «г…мноступи». І комірець до шкільної форми я пришивала сама, й колготок у мене не було (вони тоді взагалі лишень що з’явилися й відразу ж стали шаленим дефіцитом, який можна було дістати хіба що по великому блату), — а що вересневі ранки вже стали прохолодні, то мама присилувала мене вдягти під шкільну форму байкові шаровари з «начосом». І бантики мої були не лише старенькі (я їх носила вже котрий рік, адже куплені вони були ще цьоцею Дозею у Львові), а й узагалі ніколи не прасовані — я їх тільки скручувала в рурочку[53] наніч, аби хоч трохи розгладити. Татарська орда зусібіч викрикала на мою адресу жовчні кпини, глузливий регіт кресав мою свідомість, як удари шаблюк, доторки чужих пальців спричиняли ефект випущених на мене із гармат бойових ядер… Відступати було нікуди, тож я вихопила з портфеля найтовстіший підручник і щосили луснула ним по голові першого-ліпшого хлопчиська, котрий сушив зуби за півкроку від моєї парти. Аж коли вдарила, раптом упізнала, що це був не хто інший, як Вовочка — мій принц із колишнього новорічного свята!

Вовочка зойкнув, схопився за голову і присів. Та мій удар чомусь приголомшив не так його самого, як усіх інших: Володя Аннищук був онуком першого секретаря райкому, тому до цього хлопця не те що учні, а й учителі ставилися, як до священної індійської корови. Він ніколи не отримував двійок, навіть якщо біля дошки не годен був сказати ані слова — в такому разі йому просто не клали оцінок; вважався круглим відмінником від першого класу, а фото Вовочки на стенді «Кращі учні школи» було приклеєне в першому ряду якраз посередині.

— Вона вдарила Вовочку! — заверещала котрась із дівчаток (пізніше я довідалася — староста класу Вірка-Шкірка) на такій високій ноті, наче я свою випадкову жертву вже закатрупила насмерть.

А вродлива євреєчка Ліліана Гольденблох, на прізвисько Блоха, — чорна, як циганочка, й дрібно кучерява найперша модниця в класі (яку наші любі однокласники зрідка, але дуже дошкульно дражнили: «Палукровка: атєц — єврей, а мать — жидовка!») — несамовито заволала: «Лікаря! У Вовочки, напевно, струс мозку, як і в моєї бабусі, що її машина збила!». Хтось із хлопців помчав за Аліною Веніамінівною, хтось — у медпункт, хтось — до самого директора. А вже за якусь хвильку в учительській дорослі дяді й тьоті навперебій пояснювали мені, яка ж я «ай-я-яй!», та, розмахуючи руками, як вітряки, утовкмачували в мою бідну голову, що в їхній школі такого ще ніколи не було й бути не могло, бо це взірцевий заклад, у якому діти не б’ються, що я — «дике село», «сільпо» і «дєрьовня», що таких треба хапати за шкірку й відсилати в колонію для малолітніх злочинців і що ще один такий мій вибрик — і мене прямо з класу забере міліція!..

Проте міліція не приїхала ні другого, ні третього дня, хоча про мій «подвиг» дізналася вся школа. Та більшість учителів, як не дивно, взагалі не брали участі у цькуванні моєї нещасної персони, а деякі взагалі дивувалися моїй красивій мові, багатій лексиці, добрій пам’яті й таким знанням, яких не мали навіть їхні міські підопічні. Коли ж на уроці математики я розв’язала, як-то кажуть, за одним рипом, аж одинадцять задач — учителька індивідуально підсувала мені одну за одною, причому все важчу і важчу, — клас теж трохи присмирнів, адже відтоді саме в мене доводилося списувати чимало домашніх завдань, які були не під силу нікому з ровесників.

Утім, зовнішнє перемир’я з однокласниками було несправжнє і дуже хитке. У моєму новому класі вчилися діти високопоставлених батьків. Цих благополучних нащадків десь аж у самій глибині їхніх дрібненьких душ обурювали як мої знання, так і вміння постояти за себе, якщо треба, то й кулаками. Дівчата переважно діяли «тихою сапою»: наприклад, у моєму портфелі невідомо яким дивом з’являлися випрасуваний на кант і напарфумлений дорогими духами чийсь носовичок або рукавичка, — а тоді котрась зі сльозами заявляла, що у неї з кишеньки в курточці украли її улюблені «платочєк» або «пєрчаткі». Як і слід було чекати, Аліна Веніамінівна починала шукати «крадену річ» насамперед у портфелі моєї сусідки Катрусі, яку однокласники, хоч вона була дівчинка доволі розумна, вже остаточно зацькували тільки з тої причини, що її мама була двірничкою й замітала вулиці; а одразу ж за тим — у моїй сумці. Як і мені, Катрусі, ясна річ, найпрестижніший у місті навчальний заклад аж ніяк не не «світив», — але будинок, де вона жила, стояв якраз поруч, і за таких обставин не прийняти дівчинку до найближчої школи за часів Совдепії не ризикнув би жоден директор.