— То, може, виграв у лотерею?

— А ти щось вигравала коли-небудь?

— Виграла би, але шість номерів не зійшлося! Ха-ха-ха!

— А машинка, кажеш, була нова-новісінька?

— Начальник міліції нею навіть не встиг натішитися: лише другий день, як купив! Синочок увечері попросив дати поїздити, покататися. Наш Роман Панунцьо, той, що старого мента возив, ну, що шофером у нього був, з отим начальницьким синочком і ще якимись парубками тією новенькою машинкою й каталися. Казала Христина Бальончикова, що всю ніч так по асфальті ганяли, аж вона з хати вибігала дивитися: думала, вже війна почалася. А вдосвіта їхав Левко молоковозом із сирзаводу на ферму, щоб перший удій якнайшвидше забрати, чує: попереду щось гегехнуло, аж відлуння озвалося, наче грім прогримів, — але які громи восени, та ще й після снігу? А з туману по дорозі колесо котиться. Дивиться: посеред гостинця червона автівка догори колесами. Під’їхав ближче, а то вже не машина — тільки млинець із залізяччя, в якому сплющені мертві люди. Роззирнувся туди-сюди: з придорожньої канави хтось вилазить. То нашого Панунця аж туди викинуло!

— То Ромко живий?

— Та який там живий! Тільки й сказав Левкові, що дуже різко загальмував, бо Наречена у фаті перед самим капотом наче з-під землі виросла, а новенька автівка перевернулася разів десять і з усього маху приклеїлася до асфальту, немов спльовок! Обійшов Панунцьо ту купу металобрухту, гірко зітхнув, що тюрми йому тепер не минути: в машині чотири трупи! — й сів на сходинку Левкового молоковоза. Той до нього: «Вставай, мені їхати треба!» — а Панунцьо вже й не дихає.

Хурделили зими й цвіли черемхові гаї. Минало у студзагонах кожне літо, а часто-густо й велика частина осені також витрачалася на каторжну безплатну працю в колгоспах. Було весело й гірко, скрутно матеріально і привільно, морально без батьківського контролю. Не все, що я вважала у свої юні літа ідеалом, насправді надалі ставало взірцем, не всі, кого я вважала пропащими людьми, ними виявилися насправді, й не всі афішовано чесні та порядні сповідували високі істини, коли життя починало вимагати від них твердості й непоступливості.

Ще дуже не скоро я зрозуміла, що мама таки любила мене, як могла й уміла, щиро бажала мені того щастя, яке було щастям у її розумінні, і терпла серцем, коли мені загрожувала справжня небезпека. На початку дев’яностих я поринула у стихію боротьби за Україну, часто виступала по радіо й на обласному телебаченні, носила жовто-блакитний дефіцитний значок на лацкані піджака — ще тоді, коли дехто з моїх колег при найменшій розмові про суверенну Україну присідав навпочіпки, як заєць у житі, й мовчав, як риба. А в той день, коли я купила два шматки шовку й принесла їх до знайомої, яка підробляла дрібним ремонтом одягу, щоб мені зшила з них синьо-жовтий прапор, по радіо якраз передали, що у Москві всю владу в руки взяло якесь страшне ГКЧП, — і перелякана молодиця навідріз відмовилася надавати мені таку послугу.

Увечері в гуртожитку мене чекала коротка телеграма з дому: «Приїжджай. Біда». Батько недавно ледве видерся з обіймів костомахи після інфаркту, тому, глянувши на коротке повідомлення, я злякалася, що лихо саме з татом. Коли прибігла на вокзал, з нього вже не йшов у потрібному мені напрямку ні поїзд, ні автобус, тому добиралася додому на перекладних: випадковим транспортом від одного населеного пункту до іншого — всю ніч. Коли ж удосвіта із завмираючим від переживань серцем увійшла в літню кухню, мої батьки, як мені спочатку здалося, лущили у решеті квасолю. Насправді в ньому лежали не стручки, а скручені в рурочки грошові купюри, які тато й мама витягли з якихось сховків скрученими в трубочки, обмотані целофаном і перев’язані Гумками, й тепер укотре перелічували, журячись, що мало.

— Танки йдуть на Київ! — побачивши мене, заплакала мама. — Комуняки заворушилися! Оголосили в державі на шість місяців воєнне становище! Навіть наші місцеві обіцяють твоїм «рухівцям», що аж їм язики виваляться до пупа, коли прилюдно посеред села вішати будуть. Завтра-післязавтра можна чекати арештів, а там пересадять і перестріляють усіх, хто за Україну. Оце всі гроші, що в нас є. Бери і якнайшвидше втікай з дитиною за границю. Бо пропадеш! Усі ж твої виступи чули, усі знають, що ти — проти Совдепії, тож, як припече, всі й присвідчать, як ти виступала, що ти говорила!

Мені стало шкода моїх старесеньких до спазмів у горлі.

— Нікуди я не збираюся тікати! Забудьте про таке! Викиньте з голови! Нема чого впадати в паніку. Це кодло всьому народові нічого не зможе зробити!

Тато у відповідь на мої слова приречено махнув рукою й увімкнув телевізор. На екрані вкотре крутили повтор: за столом сиділи гекачепісти й виголошували свої декларації.

— Дивіться, тату, вони самі бояться! Гляньте на їхні обличчя, на пальці Янаєва — вони ж у нього тремтять, аж підскакують! Такі, як ці, ніколи нікого не переможуть, мамо!

— Чому ж тоді всоте по телевізору крутять і крутять їхні виступи? Чому на екрані не з’являється Горбачов?

— Влада в їхніх руках, дитино, тобі треба тікати з Союзу. Інакше — Сибір, тюрма! А нам уже все одно: ми своє відгарували. Не нажилися, а наробилися, як каторжні! Тікай, бо та хвалена перебудова ось-ось закінчиться стріляниною, — вслід за мамою просить тато.

— Хіба що самі постріляються! — кажу аж занадто впевнено, щоб заспокоїти батьків.

Наскільки я тоді була близька до істини, в момент розмови з батьками навіть не підозрювала.

А далі? Ейфорія і радість від проголошення незалежності з плином часу змінилися болем і кривдою, пропали всі гроші на ощадних книжках і в «панчохах», настали неймовірні економічні труднощі, коли по цілих півроку в Україні не платили ні зарплатню, ні пенсію, ні стипендію. Коли за згодою рідних матерів і з причини безвиході та непролазних злиднів у середині дев’яностих років у абортаріях було знищено цілу верству народу! Проте навіть у найважчі хвилини мене ніколи не охоплював відчай. Бог завжди був поруч. Я відчувала, що Він не покидав напризволяще нікого, хіба тих, що самі відштовхували Його руку допомоги. Присутність небесної опіки давала мені силу вижити в нелюдських умовах існування, не впасти духом, не зневіритися, не проміняти місію свого таланту й призначення на сите заробітчанство.

Який шмат життя минув, а здається — бути не може! Так усе швидко минуло! Думаєш: тільки вчора — а воно ого-го коли! Що було зі мною насправді? Пригортала й цілувала мене малою, скривдженою всіма дитиною циганка Нуна? Пригощав морозивом на новорічній ялинці маленький «принц» Вовочка? Цвів посеред зими на пагорбі кущ, а його квіти називалися бутук-і-дудак? І магнолія в міському парку рясно квітувала? Таж стоїть ще напівживе, зовсім дупласте, вже давно не квітуче магнолієве дерево на тому місці, де закоханий однокласник намагався зірвати для мене найкращу квітку!

Чи й нині на кожному кроці оберігає мене напівпрозорий ангел, притискаючи вказівний палець собі до вуст? Яким шостим чуттям в коридорі письменницького санаторію біля старого дзеркала я вперше відчула, як саме творяться справжні вірші?

Буяло-палало-цвіло-осипалося!.. Може, тільки в моїй уяві або у снах? Бо що ж таки було насправді? Лише те, що вибірково залишила у своїх комірках примхлива пам’ять? Чи те, що намережила уява?

Але щось-таки було такого, до чого можна й досі торкнутися, пересвідчитися в його існуванні. Щось набагато важливіше, аніж вифантазуване і вимріяне, — бо стержневе й наріжне. Щось таке, що продовжує нас навіть після нас. І саме тому на цій землі кожен із тих, що вже були, є зараз, будуть колись, — вічний. Вічний у вимірах ніде і всюди, ніколи й завжди, уві сні й наяву.