— Чого ви до мене причепилися? — верещить Проня Прокопівна. — Пильнуйте свої речі, й нічого пропадати не буде. Ось моє, наприклад, усе на місці! Якби щось і щезло, я до нікого би не чіплялася: мало хто міг узяти ключі з прохідної і відімкнути кімнату, коли ми на парах!

— Я йду до Гепардівни! — заявляє Анеля. — Подивимося, чи сьогодні хтось, крім тебе, нашими ключами користувався!

Гепардівна — це наш гуртожитський комендант, Галина Гільярдівна. Її студенти бояться більше, ніж міліції. Не жінка, а танкова дивізія. Вміє вичитувати й порушникам дисципліни, й п’яним відвідувачам, які напролом лізуть через прохідну, й батькам, котрі приїжджають шукати винних, коли в доньки починає рости живіт. Я сама одного разу таких розлючених тата й маму в гуртожитку бачила. На весь вестибюль репетували, що в цій «общазі» — страшна розпуста. Їхня срібна й золота донечка — бідна жертва відсутності дисципліни й порядку, тож нехай комендант тепер добре кумекає, якщо не хоче в тюрмі сидіти, як змусити спокусника одружитися з їхньою вагітною доцею. Гільярдівна шикнула на подружжя, як на бешкетних дітей, і винесла зі свого кабінету велику циганську голку й моток чорних ниток.

— Я вам допоможу довести справу до весілля, якщо всилите нитку в голку! — заявила зганьбленим на честі батькам.

Дивитися на таке диво збіглися всі, хто на той час був у холі. Гільярдівна крутила голку в пучках, і ні батько, ні матінка, хоч як старалися, й за півгодини нитку в голку не всилили.

— То що? — переможно запитала тоді Гепардівна. — Тільки гуртожитські порядки й лише хлопець винен? Отож-бо! С…чка не схоче — кобель не скоче! Й не говоріть мені, що то не так, бо аж слухати смішно!

Тих молодят наша комендантка якось таки поєднала: з величезним скрипом, але розписалися. Хлопці розповідали, що з її кабінету горе-женишок разів п’ятнадцять приходив мокрий, наче годину стояв під дощем. І батьків того юнака до себе Гепардівна викликала, й іншу дівчину, з якою доморощений дон-жуан уже «закрутив» нову любов, так випсячила, що та забрала з гуртожитку свої манатки й пішла жити на приватну квартиру.

А ще, коли у вересні студенти почали ходити в гуртожиток газоном навпростець, а не заасфальтованою доріжкою, Гепардівна звеліла столярові зробити величезну стрілку на ніжці, з допомогою якої й закопали дороговказ у землю вздовж протоптаної стежки. На стрілці красувався яскравий напис: «Дорога козлів та іншої рогатої худоби». Ясна річ, вважатися рогатою худобою нікому не хотілося, і стежка почала заростати травою. Але з Танькою-Кулеметницею й Гепардівна в сутичку вступати не захотіла: де ж, безпартійна комендантка — і з кандидатом у члени КПРС! Надто нерівні сили.

З дядьком Данилом по телефону я поспілкувалася. Дійшли до думки, що якщо мої батьки не заперечать, я таки буду переводитися на навчання у Львів. Тільки радості від цього в мене було мало. Навіть із голосу зрозуміло, що дядько дуже хворий. Почну переводитися, а він, не дай, Боже, помре — тоді взагалі залишуся без вищої освіти: звідси мене відчислять, а у Львові — не зарахують. Але буду вдома з батьками радитися, куди дінуся.

На жаль, виїхати у п’ятницю з Обласного Центру мені не вдалося. Студенти ринули з усіх трьох інститутів такими людськими ріками, що впхатися в жоден міський автобус, щоби вчасно добратися на вокзал, мені не пощастило. Приміський потяг показав мені хвіст, хоча проїзний документ у касі мені ще встигли виписати. «Тю-тю, пішов ваш поїзд на Воркутю!» — засміялася касирка, коли я прийшла здавати квиток, і повернула тільки половину його вартості.

Вранці ні світ ні зоря я прибігла з гуртожитку на автобусну зупинку й цілих півгодини, аж почало розвиднюватися, чекала на перший автобус. Цього разу встигла! З вокзалу в мій Районний Центр о восьмій годині відправився напівпорожній приміський дизель. За колір вагонів його в народі називали «Червоною рутою». Добре їхати в суботу! Щоразу в п’ятницю ввечері, коли добираюся з інституту додому, й у неділю після обіду, коли повертаюся назад, як мінімум половину дороги доводиться вистоювати в немилосердній тисняві: з кінцевих зупинок поїзди курсують гранично переповненими. Бо ж їдуть не лише студенти, а й робітники заводів і фабрик. Та й сільські мешканці возять у місто продавати молоко й сметану або їздять за покупками цим же потягом. Навіть після половини дороги сидячих місць обмаль. Минулого тижня взагалі стояла в тамбурі, куди хтось втелющив ще й свій велосипед, до якого мене спочатку так притиснули, що всі ноги забруднила шміром, яким був щедро намащений ланцюг чийогось новісінького двоколісного друга. Ледве вдома відмилася: машинне масло ні господарське мило, ні єдиний тоді пральний порошок «Лотос» не розчиняли!

Коли вже пасажирів поменшало, принаймні, в тамбурі й проході між кріслами у вагоні, на якійсь станції вертлявий дядечко, що пильно глипав на велосипед ще з вагону, де сидів на крайньому сидінні, а в тамбурі, коли почав готуватися до виходу, навіть любовно провів по блискучій рамі (я ще подумала: господар, стереже свій скарб, щоб хтось не поцупив!), зійшов на платформу і попросив хлопців-петеушників подати йому велосипед, що ті слухняно й зробили. Аж коли поїзд набрав швидкості, у тамбур влетів молодик у спортивному костюмі й червоній кепочці і почав кричати на присутніх, чому не сповістили, що хтось його велосипед краде? Бідні петеушники стояли ні живі ні мертві, але ніхто з присутніх їх не видав. Такою ж мірою, як ці наївні підлітки, мимовільними співучасниками злочину стали ми всі.

А було б добре, якби я сьогодні ненароком змогла зустрітися з Вовоччиною бабусею або дідусем! Хоч би свою адресу Вовочці передала! Все інше — справа техніки: могли б з переговорного пункту телефонувати одне одному, заздалегідь домовившись про день і годину. А може, таки наважитися зайти до свого однокласника додому? Ні, не годиться: ніяково, непристойно.

До Володимира Романовича теж давно треба забігти. А ще Урюк колись просила, щоб я її в школі відвідала. Тільки як? У робочі дні — навчання в інституті, в суботу мене вдома щоразу чекає купа роботи на городі, а в неділю школа не працює.

Коли приміський потяг доповз до Районного Центру, в мене вже душа затерпла: що скаже мама, за те що згаяла день, не приїхала ще вчора. З вокзалу на автобусну зупинку бігла дворами навпростець: ага, в нашому містечку дочекаєшся міського автобуса, надійся! І раптом назустріч — Урюк в усьому чорному: й «газова» хустина, і кофта, й спідниця, і навіть панчохи — спочатку й не впізнала. Та й наша заступник директора була в такому стані, що й мене навряд чи помітила б, якби я на неї спрожогу не налетіла.

— О! — тільки й мовила. — Ольга Понятовська власною персоною! Нарешті зустрілися! Чому, новоспечена студенточко, до школи не заходиш? Я ж перша тобі напророчила, що ти навіть без Золотої медалі вступиш!

— Пробачте, я ненароком вас штовхнула: біжу на автобус!

— Чекай-чекай-чекай! Нікуди ти вже не біжиш, бо коли ми з тобою ще зустрінемося? Сідаймо на лавочку! Розповідай, як ти і що ти?

Мені треба квапитися, бо наступний транспорт у Село аж о п’ятнадцятій десять, а швидше від цього автобуса я пішки додому не доберуся, — але від Урюк відчепитися неможливо.

— Задоволена? Щаслива? Живеш у гуртожитку?

Мушу розповідати і про викладачів, і про нових друзів, і про Гепардівну та її порядки в гуртожитку.

— Перепрошую, а чому ви в чорному? — нарешті зважуюся запитати про те, чого не помітити неможливо.

— Брат помер! — щасливо посміхається Урюк.

Від її посмішки у мене по плечах повзуть мурашки: коли хтось із близьких відходить на той світ, родичі так не сміються!

— Чого злякалася? Що я сміюся? Він не жив, а існував. Недоумок із народження — ти хоч уявляєш, що це таке? Змарнував життя і татові, й мамі, й мені! Двадцять шість років протягнув на світі!

— Що з ним було? — запитую ледве чутно.

— Остання стадія психічного розладу! Не людина, а повний ідіот, який не може навіть себе нагодувати, випити горня води, самостійно сходити в туалет.