Коли секретарем райкому став Вовоччин дідусь (наш Генсек тоді ще пішки попід столом ходив), то не тільки наказав на тій клумбі викласти рослинністю портрет уже не вождя, а російського класика (і відтоді на ту живу картину вже ніхто не зазіхав), а й віддав свого єдиного внука спершу в найближчий до їхнього будинку дитячий садок (звичайнісінький, не елітний), а потім — у найближчу школу. Нею виявилася школа українська. Підлабузники поквапилися в алярмовому порядку перетворити її в «завєдєніє с общєґасударствєнним язиком» — але секретар райкому, почувши цю новину, так на них визвірився, що надалі про цю «ініціативу» й думати забули. Більше того, не тільки оті навуходоносори, а й уся районна та міська номенклатура стала думати-гадати, чи не перевести й своїх нащадків до нашої школи. До неї почали набирати найталановитіших педагогів, і вчитися в ній стало великою честю. Й хоча алярмово змінити повністю кадри не вдалося, та про багатьох наших учителів я й сьогодні можу говорити однозначно з гордістю за те, що саме вони колись мене навчали.

Уже тоді, коли я стала студенткою, Вовоччин дід несподівано кинувся на вокзалі під потяг і від не сумісних із життям ран помер у лікарні через кілька днів після тієї страшної події. Говорили-балакали, що він написав якогось дуже крамольного листа в ЦК партії, висловлюючи свою категоричну незгоду — з чим? чому? — ніхто до пуття не знав. У відповідь на цей лист чи то із самої Москви, чи лише з Києва терміново прибула якась страшна перевірка — й зловісне колесо радянської інквізиції закрутилося так потужно, що секретареві райкому не зосталося жодного іншого вибору, окрім самогубства… Звісно, можна було просто накинути собі зашморг на шию — вдома, потихеньку, щоб ніхто з невтаємничених і не здогадався про саме таку страшну кончину. Але Микола Аннищук чомусь прагнув розголосу! Його дружина, Улита Сергіївна, перенесла страшну втрату стійко і достойно, хоч, як розповідали, три доби просиділа на свіжій могилі й вила там уночі, як підстрелений звір. Нелегко, ой нелегко було їй із піднятим підборіддям та зумисно розпрямленими плечима повільно, й через це дуже гідно, щодня йти центральною вулицею Містечка до крамниці, на пошту чи на роботу в «Держстрах», коли звідусіль цікаві городяни ледь не пальцями показували, шепочучись: «Це вона, ота сама! Вдовиця першого!».

Діти впливових батьків у нашій школі в ті роки не особливо вирізнялися на фоні всіх інших, хіба що матері давали їм на обід бутерброди з московською твердокопченою, тоді як ми у шкільній їдальні купували булочки з ковбасою вареною. Та ще саме «діти партії», а не «діти народу», привносили у шкільний побут доволі крамольні «русскоязичні» пісеньки. Проте дирекція їхній відверто фривольний зміст чомусь завжди пропускала повз вуха; а от коли Іван Буркай у дев’ятому класі після перегляду кінофільму «Білий плах з чорною ознакою» якось на перерві вголос заспівав: «Я до тої Катерини не піду ніколи, бо до неї хлопці ходять, як діти до школи», — його батьків одразу ж викликали до директора, пришивши синові аморальну поведінку в стінах навчального закладу, й наказали негайно переводити його в іншу школу.

Коли ми «приносили» зі школи додому небезпечну усну народну «творчість», наші батьки цитькали на нас і благали ніде й ніколи більше рота не розтуляти, бо доспіваємося до баланди. Ми розуміли їх із півслова й замовкали. Але ж Вовочка-Генсек, наприклад, горлав на все шкільне подвір’я: «Масква — Калуґа — Лос-Анжелос аб’єдінілісь в адін калхоз! Калхозний стораж Іван Кузьміч за дєло міра прапіл „Масквіч“!». А Ліліана Гольденблох ще у п’ятому чи в шостому класі, отримавши двійку або трійку, ображено бубоніла собі під ніс — але так, що чули всі: «Нє хадітє, дєті, в школу — пбйтє, дєті, кока-колу!». Напевно, вважала, що кока-кола — це щось спиртне, а до того ж ще й дуже міцне. Зрештою, й усі інші школярі тоді теж так гадали, бо з газованих напоїв у містечку продавали тільки ситро. Але згодом «частушкі» та «крилаті вислови», як-от: «Сєрп і молат, молат-сєрп — ета наш савєтскій Герб! Хочеш — сєй, а хочеш — куй, всьо равно палучіш х… й!», «Батьківщина — рідна мати: що вкрадеш, те й будеш мати!», «Служу Радянському Союзу за воду, сіль і кукурудзу!», «Валентина Терешкова впала з печі на Хрущова», — стали носити не тільки політичний підтекст. У старших класах на перервах уже лунали відверто еротичні фрази: «Єслі каждаму давать, паламаєтса кравать! — Наплєвать на кравать: на палу можна спать!», «Ти нє любіш — і нє нада, без любві смаґу пражить: абєзьяна тоже сможет целаватса і любіть!», «Зачєм любіть, зачєм страдать, коль вся любовь ідьот в кравать?», «Всьо памято, всьо в краві, — чьо харошева в любві?», «Наше дєло — нє ражать: сунул, плюнул — і бєжать!».

Утім, на перервах час від часу озвучувався не лише порнографічний бруд. Ще в сьомому класі Вовочка приперся до школи з гітарою — типовим інструментом загниваючої буржуазної культури, як верещала на нього аж зелена від обурення Урюк. Похиливши голову, Генсек рушив зі своєю посоромленою гітарою до дверей, а за ним із класу чомусь вибігла і я. Йшли уроки. На шкільному подвір’ї не було ані душі. Ми, не змовляючись, удвох попленталися на «точку». Вовочка несподівано сказав, що приніс до школи батьків інструмент саме заради мене. Сів на бетонну плиту й забренькав усім відому пісеньку з доволі нехитрим змістом, але при тому змінивши імена її головних персонажів, що одразу ж надало їй цілком нового звучання:

Чому, коли я пишу ці рядки, мені на очі набігають сльози? Тому, що це уперше в моєму збідованому дитячому житті мені так щиро, хоч і завуальовано, освідчувався в коханні прекрасний казковий лицар? Омріяний кожною дівчиною принц на білому коні!.. Нема вже принців, залишилися тільки коні, та й то біля кожного — якась кобилка крутиться. Чи тому, що давно вже «виросла большой», але омріяне й жадане так і не збулося? Що літа минули, як батогом по воді траснув, настільки ж стрімко, як і співалося у пісні мого «принца» Вовочки? Що талановитий художник і скрипаль, колишній благополучний, чистенький і культурний хлопчик нині, через багато літ, їсть свій чорний запліснявілий хліб — бомжує на Київському вокзалі? Туга несусвітенна!!!

Людина легко звикає, коли обставини її життя складаються так, що від біди, нужди і зла прямуєш до благополуччя й добра. Тяжко, якщо навпаки. Але ще прикріше, коли зависаєш між небом і землею: ні туди — ані сюди.

Усі свої дитинство і юність я перебувала саме в такому «підвішеному» стані. У школі мусила поводитися як зразкова учениця, чистенька, вимита, випрасувана. Мала бути щодня готова відповідати коло дошки на кожному уроці, старалася розмовляти чистою, без найменшого натяку на діалект, літературною мовою. А ще я не мала права запізнюватися! А це означало, що прокидатися треба було о п’ятій ранку, щоби встигнути на перший автобус до Райцентру. У негоду й болото я мусила встигнути, поки нікого з учнів у школі ще нема, перевзутися з ґумових чобіт, заляпаних грязюкою ще в селі, на вибоїстих ґрунтових дорогах, ледь не до самих колін. Зате не могла, попри всі бажання, брати участі у шкільних вечорах: де б я тоді ночувала, якби не встигла на останній рейс додому? Вдома ж, у селі, я мусила повсякчас ставати маминою правою рукою. Менші брат і сестра й надалі залишалися на моїй відповідальності, та ще й — зі всіма своїми домашніми завданнями і шкільними негараздами; уся посильна робота в господарстві — теж. Як тільки я брала в руки книжку, громом з небес лунав мамин голос: «Будеш читати коло корови на пасовиську!». Якщо сідала щось креслити, малювати чи писати, мама безжалісно виривала з рук шкільне причандалля: «У неділю тим будеш бавитися! Хмариться, пішли скидати сіно!». А як лише десь ненароком замість звичного діалектного вживала слово літературне — мама, а вслід за нею — Андрій і Ліля знущально перекривляли мене, й далі обзивали панею, глузували й насміхалися. А до того ж брат і сестра мало не щоднини безсоромно рилися у моєму портфелі. Одного разу витягли зошит, у якому я вела свій щоденник, прочитали мої гіркі роздуми про власну незавидну долю — і втрьох із мамою надовго зробили мене потайним ворогом рідної сім’ї. За ті мої наївні нотатки, в яких не знайшлося ні про кого з рідних жодного слова осуду — тільки жаль та скарги на своє тяжке життя, мама озлобилася проти мене ще дужче.