— Вари й свої, ті, що познімав! У тебе ж були дерев’яні, ще й майже новісінькі!

Брат пропускає мою іронію повз вуха, зневажливо крутить у руках коробки з ліками, які я привезла для тата, хмурніє на обличчі й кличе мене надвір переговорити.

— Такі гроші на вітер сієш! Що старе — то не молоде, — заявляє без усякого встиду. — Вже йому ніякі ліки не допоможуть!

— Але ж допомагали цілих двадцять років! — мало не кричу я.

— Як така багачка, то купуй, — але знай: я тобі нічого давати на лікування старих не буду, в мене грошей нема!

— На ліки нема, а на дерев’яні варені вікна знайшов би! Ти би краще з мамою й татом поговорив, аби своє господарство хоч трохи скасували, бодай одну корову продали, бо вже з ніг падають.

— Як годні робити, най роблять! Я й так узяв у них бичка, щоб менше мучилися. Хочу завтра зарізати, бо мені вже через тиждень треба в Чехію їхати, — а тут ще мама за тим бичком плаче, бо вбила собі в голову, ніби я його годувати брав, а не таким малим різати на м’ясо!

— А нащо ти їм признавався, що збираєшся бичка різати?

— А що з ним маю робити? Заріжу — з’їмо, що й не помітимо. У мене сім’я велика: ми з жінкою, дві доньки, два зяті та ще й четверо внуків! А ти, багачко, хоч при мені старим не привози торбами куповані харчі, одяг і ліки: бо виходить, що я — поганий, а ти — файна! Але ж син набагато більше від доньок значить! Це все, що на батьківськім обійсті, — моє, зарубай собі на носі!

— А я думаю, що татову хату треба віддати Лілі. Ні ти, ні я не пропадемо — вже якось стоїмо на ногах, а вона з двома дітьми живе в маленькій кімнатці в гуртожитку.

— То най поїде за границю й там заробить собі на хату!

— Спадщина завжди належала найменшому з дітей!

— Поговори мені! Це якщо в сім’ї лише доньки. А якщо є син, то якраз йому вся батьківщина припадає!

До хати брат уже не вертається, зате мама починає сваритися, що це я його прогнала.

— Зараз прибіжить ваш Андрійко, не переживайте! Як лишень піду, прибіжить випитувати, що я вам говорила. Скажете, що я від вас нічого не хочу. Тільки подумайте про Лілю! Живіть до ста років, але хай ваше господарство колись таки зостанеться їй!

— О, ви ще будете битися й різатися за наші маєтки, за хату, за стодолу!..

— Мамо, я в цей бік і не гляну!

— Файно, файно! А я гадала, ви будете тут усі разом збиратися, нас будете споминати!..

— Мамо, не творіть ілюзій і краще думайте про життя, а не про смерть. Як худобу продасте, то потягнете ще кілька років щонайменше — навіть зі своєю хворобою!

— Ага, потягнемо! Та ми такі слабі, що від вітру валимося, — але гаруємо, бо хто має робити? Повмираємо тут самі, ніхто й знати не буде!

— Усі повмираємо. Смерть не вибирає, де старий, де молодий, де недужий, а де здоровий. Людина вмирає не тому, що стара або хвора, а тому, що її час прийшов.

— Ади, видиш, Порошиха, твоя ровесниця, що з тобою до школи ходила й вам одного тижня операцію робили, уже не встає! Метастази пішли у легені, хребет, навіть у шию й голову.

Мене обсипає жаром: у моєї мами таки камінне серце! Але зупинити її важко:

— Чому нічого не кажеш? Чого надулася? Чуєш: Порошиха вмирає від раку! А її тоді, як і тебе, оперували!

— Мамо, — кажу із тремтінням у голосі. — Нас оперували в різних лікарнях. У нас були різні хвороби. У Порошихи — рак шийки матки. А в мене — доброякісна киста нирки.

— Від усього вмирають! — робить безапеляційний висновок мама.

— Та ти, Ядзуню, таки вже зовсім здуріла! — не витримує нарешті тато. — Хоч трохи притримай свій поганий язик за зубами! О-о-о, як ти любиш людську кров пити, печінки їсти! Нагризешся, аж запінишся, лиш котрась із доньок на поріг, — а далі нарікаєш, що до тебе ні старша, ні молодша лиця не явить!

Треба збиратися додому, бо он уже Андрійко знов чимчикує сюди від свого особняка. Слово поза словом, але сварки напередодні Різдва мені не треба.

Прощаюся з батьками і йду до гостинця по свіжому сніжку. Давно вже нема ні кучугур, ні заметів, ото тільки притрусило, як у млині мукою. Свіжо, гарно. Тільки настрій зіпсований остаточно. І навіщо було мамі говорити казна-що? Хоча це ж не вперше… Напередодні моєї операції вона раптом сповістила по мобільнику, що Андрій з невісткою їдуть до мене прощатися. І ось я стою на балконі в лікарні, слухаю мамину новину, а сльози течуть по щоках аж у пазуху: мене моя мама ховає живцем! Посилає брата прощатися зі мною! Я зателефонувала Чоловікові, а той зв’язався з Андрієм і таки завернув його з півдороги до Обласного Центру. Потім брат довго дувся, що за виїзд на заробітки в Чехію мій Чоловік назвав його «українським біженцем» і радив найближчим часом навіть не повертатися та — що найважливіше — на очі йому із синами не потрапляти, якщо не хоче стати двогорбим верблюдом…

До автобусної зупинки йти далеченько. А ось — свіжорозрите місце. Алярмово підводили до чиєїсь новобудови газ, то й розкопали дорогу серед зими. На цьому самому місці колись блищала величезна калабаня. Тут я мало не вбила Стару Каргу татовим мотоциклом.

А все почалося з того, що замість конфіскованої під сільську баню присадибної ділянки нашій бабі нарізали землі на краю села, де через окіп уже починалося безкрайнє колгоспне поле. Грунт виявився родючий: чистий чорнозем, масний і блискучий, як смалець. Одна біда: урожай треба було відразу ж після того, як його зберуть, везти додому, бо на голому наділі ніде було дівати: ні тобі повітки, ні стайні, ані хижі! Восени колгоспний транспорт ставав для селян недоступний: голова добре пильнував, щоби трактористи, шофери й конюхи не заробили якусь ліву копійчину. Тож тато нарешті здійснив свою ще юнацьку мрію: купив мотоцикл із коляскою. Як він називався, вже добре не пам’ятаю. Чомусь на думку одразу спало слово «МТС», але ж це абревіатура машинно-тракторної станції — навряд чи вона поділилась би ще із чимось чи кимось своєю назвою. Ні, здається, наш мотоцикл називався «Дніпро», бо тато, виїжджаючи ним із подвір’я, любив цитувати вголос Гоголя: «Чуден Днепр при тихой погоде!». Коляскою тато звозив із бабиного городу і моркву, й кормові буряки, і картоплю, й качани кукурудзи. Бензин тоді був дуже й дуже дешевий, ним задарма ділився із власником приватного транспорту ледь не кожен колгоспний шофер чи перший-ліпший водій на трасі.

Кормові буряки на бабиному городі особливо родили. На відміну від цукрових, їхні коренеплоди, які в нашому селі чомусь називали буряками пастерними, ледве трималися землі, росли практично зверху, майже над ґрунтом, тож вимикати їх можна було без особливих зусиль. А от підняти я могла далеко не кожен буряк: серед них траплялися навіть такі, як піврічне немовля! А ще чудово родили гарбузи. Пригадую одного велетня, який, коли його зумисно повезли важити на колгоспній вазі, потягнув на майже п’ятдесят один кілограм. Той гарбуз у тата відразу ж забрали: сказали, на виставку. Але загалом — хто його знає!.. Голова сільради, парторг, зоотехнік і завфермою так само щомісяця запевняли телятниць, що нібито везуть на виставку найкращого бичка чи свинку, а насправді складали акт про загибель тварини, різали її й ділилися м’ясом.

Мотоцикл став незамінною в нашім господарстві річчю, але була одна проблема: тато повертався з роботи здебільшого тоді, коли надворі вже темніло, і мама постійно нарікала, що збір урожаю мусять завжди відкладати на суботу, — а тут, як на зло, кожної суботи ллють дощі! Щоб уникнути її докорів, тато навчив керувати мотоциклом мене. Лише щоразу наголошував, щоб я їхала на найменшій швидкості й тільки глухими сільськими дорогами, бо як міліція побачить — буде лихо. Я сумлінно дотримувалася татових пересторог. Приходила зі школи, сідала на «залізного коня» і мчала на наш далекий город, де вже від самого ранку порядкували мама й хресна. Врожай перекочовував у коляску, і я везла його додому, а звідти знову — гайда на город, по нову порцію буряків чи картоплі!

Того дня я чомусь їхала мотоциклом разом із мамою. Мама дуже боялася, тому щосили трималася за мене. Якраз настали сонячні дні після затяжних дощів. На шляху перед нами яскраво виблискували величезні калабані, й треба було весь час маневрувати, щоб ненароком не гехнути колесом в одну із них. Коли ми потихеньку доїхали мало не до гостинця, я побачила попереду Стару Каргу, що дефілювала в новеньких перламутрових ґумових чобітках вузькою, вже підсохлою стежкою поміж ямою із брудною водою на дорозі й порослим травою окіпчиком. Особливо блискучі, аж райдужні від переливів барв перламутрові чоботи в той час лише стали криком моди. Вони були значно дорожчі від звичайних ґумаків, і в школі ними хизувалася тільки Ірина Володимирівна. На вчительці сяяла теж перламутрова курточка кремового кольору, а на голові стирчала висока світло-оранжева супермодняцька перука. Увесь цей барвистий і фасонистий несмак чомусь мене раптом страшенно розізлив, і я вирішила налякати нашу сільську «стилягу», а якщо вдасться, то й добряче обхляпати грязюкою. Та коли спрямувала мотоцикл праворуч, колесо під коляскою ковзнуло аж по стінці калабані. Карга з диким неприродним криком відскочила у порослий травою окіп, але послизнулася — й зі всього розгону сіла просто у воду, щоправда, значно чистішу (бо відстояну), ніж у калюжах на дорозі, болото в яких місили кожен трактор і кожна машина, що проїжджали тут по кілька разів на день. Пам’ятаю, як тільки блиснули вчительчині ноги — та ще, прости Господи, сліпучо засвітилися діряві труси з рясними зборками мало не коло самих колін.