І враз я почула дзявкіт. Маленький кудлатий сірий песик біг до мене навіть не стежкою, а неторканою кригою, вкритою таким твердим, бо злежалим за всю зиму, снігом, що не залишалося на ньому й слідів. Здалеку, від самої дороги, якийсь дядько кричав мені: «Тримайся, тримайся, я хутко! Тримайся міцно, к…рва мама твоя була! І чого ти, холєра ясна, туди попхалася?». На санях у дядька лежали ґембльовані дошки на підлогу. Він постелив їх на кригу й по тих дошках підповз до цямрини. Розповідав, що я вже трималася з останніх сил, аж губи й пальці посиніли, а очі зробилися скляними, як у ляльки. Так я тонула перший раз.

Вдруге це сталося, коли вчилася у класі сьомому, а може, й восьмому. Заспала, й тому страшенно запізнювалася на автобус до Райцентру. Бігти дорогою до зупинки вже не вистачало часу, скоротити шлях можна було тільки через примерзле поле, але для цього я мусила перейти потічок, який ставав річкою лише після дощів, а коли сходили сніги, й хлопці-старшокласники пливли, лежачи на крижинах, — навіть справжньою рікою. Під час останньої повені вода змила кладку, й тато перекинув з одного берега на другий пасинок — бетонний двометровий стовп, який у ті часи завжди прикріплювали до дерев’яних електричних опор унизу й закопували десь на метр, щоб дерев’яні стовпи не гнили в землі. У суху погоду по тому пасинку на протилежний бік потічка можна було навіть перебігти із підскоком. Не користувалася ним тільки наша сусідка Муличка, бо казала, що у неї в голові паморочиться, варто їй лише глянути з мостика вниз, і вона боїться впасти у воду. Висота від кладки до дна потічка сягала близько двох метрів — у цьому місці непримітна річка за багато літ видовбала доволі глибоке русло. Того ранку, коли я чимдуж бігла на автобусну зупинку, бетонний пасинок вкрився тоненьким льодком: звечора моросів дощ, а до ранку вся волога, що втрималася на стовпі, замерзла. Моя нога ковзнула і я з усього маху всадилася в річку. Очевидно, ще й добряче вдарилася головою, бо здавалося, що гребу, щоб випливти з глибочезної ями, а виринути на поверхню ніяк не можу. Коли ж таки видряпалася на берег і, вся у багнюці, причалапала додому, мама почала вичитувати за болоньєву курточку, яку я, падаючи, розірвала чи й уже при березі розрізала тонким льодком. Дуже боліла подряпана щока, голова, забиті коліно й лікоть, я старалася пояснити, що мало не втопилася, але мама не йняла віри й лише звично кепкувала:

— Втопилася? У нас у потоці? Та в ньому води — старій жабі по коліна! Під ноги треба дивитися, розтелепо! Будеш тепер у дрантивій куртці до школи ходити! Про нову й не заїкайся — грошей нема, й так он скільки пускаємо з вітром на твої щоденні поїздки до міста і назад! Марнотратнице ти наша вроджена, на тебе не настарчишся ні одягу, ні взуття, ні зошитів! Та й упала ти, сарако, щоб не йти на уроки, — що, я не ворожка, не вгадала? Певно, щось не вивчила, й тепер робиш із мене дурну! Нічого, нічого! За ту кару марш на город гній розкидати: якраз підмерзло, до ніг не липне! Перевдягайся у старе — і гайда! Увечері повернеться тато — й будемо розбиратися, чи мож’ із кладки ненавмисно впасти, чи ні. Як тато скаже, що не мож’, — дістанеш і від нього, й від мене!

Утретє я тонула студенткою. Не знаю, з якої доцільності, але нас у найхолоднішу пору року почали водити в басейн. Та ще й чомусь фізкультуру ставили завжди першою парою, тож ми ніколи не встигали належно висушити волосся під електросушками. До них завжди вишиковувалася черга, задні квапили тих, що вже запхали голову під ковпак, аби лиш трохи підсушували волосся — бо інші взагалі нічого не встигнуть! З напівмокрими головами ми щоразу бігли у філологічний інститутський корпус на другу і третю пари. Слава Богу, ніхто серйозно не захворів, хоча «шмаркали» цілий місяць усі поголовно.

У басейні нам дали квадратні грубі дошки, за які ми мали триматися, щоб не булькнути на дно, й Вінні-Пух (так ми прозивалися молодому викладачеві фізкультури), стоячи на краю басейну у кримпленових, палаючо-червоних із темно-вишневими вставками, плавках, показував, які рухи треба робити руками, щоб навчитися плавати. Кримпленові чоловічі купальні плавки тоді були страшенним дефіцитом. Винахідливі «народні умільці» стали їх шити з відходів швейної фабрики, й на базарі десь півроку їхні вироби можна було придбати за цілком доступну ціну. Проте в якийсь момент «доблесна радянська міліція» таки накрила підпільний цех, «народні умільці» сіли за ґрати, а молоді представники сильної статі залишилися без жодної надії придбати більш-менш пристойний ширпотреб для плавання замість сімейних трусів, яких у магазинах хоч і лежало навалом, та для пляжу чи басейну вони зовсім не годилися.

Наша група складалася із самих дівчат. Плавати не вмів ніхто. Або ж плавав, як сокира без топорища. Ми соромилися фізрука, соромилися одна перед одною своїх форм, які аж ніяк не сховаєш під купальником, а в воді трималися за дошки обома руками і, всупереч командам Вінні-Пуха вивільнити хоч одну, панічно боялися це зробити. Власне, запустили нас спочатку в басейн для дітей. Води в ньому було лише до пояса. Але це якщо стояти — якщо ж лягти, то вода моментально вкривала «з ручками й ніжками». Насилу, з тяжкою бідою, триматися на поверхні ми сяк-так навчилися. Не давалася ця наука лише двом чи трьом студенткам, а серед них найгірші справи були в Анелі Шутки. Дівчина виросла справжньою писаною красунею: густе волосся, тонкі риси обличчя, прекрасний бюст. Але нижче починався «симптом галіфе» — надто круті й великі стегна з розкішним-прерозкішним целюлітом (хоча такого слова тоді ще ніхто не знав), і коротенькі товсті литки, які закінчувалися мало не квадратовими ступнями. Анеля ніколи не носила ні куцої спіднички, ні штанів — у такому одязі вона ставала просто потворою, й добре це усвідомлювала. Щодо целюліту, то він у часи моєї юності йменувався гастрономічними термінами «сало» й «жир» — і вже тоді вважався неабиякою ганьбою для красивої дівчини. Анеля навіть пробувала розтопити той «жир» на гарячому припічку, але тільки обпекла собі одне стегно до кривавої плями, яка через кілька днів перетворилася в дуже непривабливі «черв’ячки» шрамів. Вчилася Анеля від випадку до випадку, навіть під час сесії лише в останню ніч перед іспитом. Стипендія її не хвилювала, бо у грошах, як на ті часи, купалася: батько працював головою колгоспу, а мама — головним бухгалтером на цегельному заводі. Зате численні кавалери для Анелі ставали ковтком свіжого повітря, хлібом насущним і панацеєю від усіх неприємностей у навчанні. Анеля їх міняла, як рукавички чи сережки, що їх мала три пари: з голубою бірюзою, в яких вранці бігла в інститут на пари, там всиляла у вуха ті, що з діамантами, а коли поверталася в гуртожиток, то у вухах нашої першої модниці уже сяяли підвіски з лілово-фіолетовими аметистами. Втім, у дорогоцінному й напівдорогоцінному камінні ми розбиралися погано, але про всяк випадок попереджували Анелю, що колись бодай одну пару вона таки або загубить, або її в неї вкрадуть. Ні загубила, ні вкрали. Наша однокурсниця належала до тих дівчат, що вкинь їх і в Ніагарський водоспад, то все одно виринуть. Ще й із золотою рибкою в зубах.

Ось тільки плавання в басейні Анелі не давалося взагалі — й, мабуть, не лише через вагу. Дівчина з першого ж дня занять не могла відвести очей від вогненних Вінні-Пухових трусів, а через її палаючий, як ті плавки, погляд на цю текстильну річ уже й ми стали помічати на тканині певні рельєфи та по-дурному хихотіти, а то й пальцями показувати. Наткнувшись на таку реакцію, атлетично збудований фізрук перестав роздягатися й дефілював відтоді по краю басейну в темно-синьому спортивному костюмі. Походжав він туди-сюди зі скакалкою в руці, якою діставалося кожній із нас за ледарство, коли за п’ятнадцять хвилин до кінця пари ми вибиралися з води на сушу. Час від часу фізрук обзивав нас козами й систематично обіцяв потопити у великому басейні всіх, хто за десять занять так і не навчиться плавати. Тож коли настало одинадцяте заняття, і ми з жахом побачили, яка глибина в басейні для змагань, — Анеля не віддала свою дошку, й фізрук зіштовхнув дівчину в басейн разом з нею. Дошка сяк-так тримала Анелю на поверхні, але пропливти тридцять метрів треба було самостійно. Поки дівчата одна за одною здавали норматив, Анеля відтиснула мене в кут басейну і стала з розпачем у голосі вимагати, щоб я негайно вчила її плавати, бо інакше вона втоне — і це буде на моїй совісті.