Місько — дуже скромний хлопчик, завжди із книжкою в руці та ще й з окулярами на носі. Типовий «ботанік», як сказали б тепер. Тоді ми його цим прізвиськом не дражнили, бо таке слово в дитячому обігу не побутувало. Вуйна Маланка, Міськова мама, любила свого синочка так, як ніхто дітей не любив. Коли малий у першому класі захворів на кір, вона настільки переживала, що дитина може померти, що вицілувала йому все тіло до синців. Любив Міська й дідусь, який пас дуже смирну корівчину Лису, а Міська брав із собою, щоб не залишати малого вдома самого. Це й було справжньою причиною. А вигаданою — Місько нібито теж пастух, бо пасе теля. Воно зовсім маленьке, навіть скубсти траву ще не може, таких телят ніхто на пасовище не виганяє. Я кажу Міськові, що це не він теля пасе, а теля — його. У відповідь хлопчина пропонує мені помилуватися, які в його телятка гарні очі й великі густі вії. Довжелезні вії й у самого Міська. Він навіть зовні більше скидається на дівчинку, та й поведінка його аж ніяк не хлоп’яча: тихий, добрий, сором’язливий.

Чому саме Місько згодом став предметом моєї першої закоханості у восьмому класі? Автоматично зреалізувався комплекс «старшої сестри»? Але ж чому надалі мені все життя зустрічалися тільки слабкі, безвідповідальні, безтолкові, безхарактерні чоловіки? Тому, що вони інтуїтивно відчували, що я корова, я і бик, я і баба, і мужик? Їх не цікавило нічого: ні дім, ні гроші, ні діти, ні найнагальніші проблеми — я ж з усім цим успішно справлялася без їхньої найменшої допомоги. А може, сильна жінка не те що безхребетного «пластилінника», а навіть сильного чоловіка робить слабким, — а нікчемний коло неї взагалі капітулює і стає щонайбільше предметом сімейного інтер’єру? Чому ж ні в юності, ні в зрілі роки мені про це ніхто ніколи нічого не казав? Тому, що в СРСР не було не тільки сексу, але й статей: була тільки «єдина спільність — радянський народ»? Але ж мої ровесниці жили в тих самих умовах і деякі в житті влаштувалися дуже добре. Стоп-стоп, із цього моменту детальніше. Кому саме із них у житті пофортунило? Найкрасивішим? Найталановитішим? Найзаможнішим? Найрозумнішим? Найпрацьовитішим? К…рвам і стервам? Не може бути! І я про те ж. І я про те ж.

Утім, пасовище ставало місцем не тільки різноманітних корид мало не кожного Божого дня. Прилегла до аеродрому територія була ще й місцем залицянь аеродромної обслуги до сільських дівчат, а також — навпаки, дівчат до солдатів, хоч це відверто й не афішувалося. Під час нічних польотів на аеродромі солдати тікали у «самоволку» до сільського клубу, знаходили там своїх обранок і після танців чи кінофільму або проводили додому, або ж вели на свіжі покоси, а то й у копиці, — а вранці ґаздині скрушно билися руками об поли, що ніби й бурі звечора не було й навіть не гриміло, а все старанно укладене в стоги, вивершене та зверху ще й прикрите цератами від дощу сіно чомусь розсунено і розсмикано мало не по цілому городі. Деколи такі флірти виявлялися дуже короткими, деколи закінчувалися весіллям, а інколи — неприємностями та справжнім лихом.

Побачивши, що з донями коїться щось не те, розлючені матері вдавалися до допитів із побоями, а тоді брали замашні ломаки в руки та й вирушали до аеродромного начальства, вимагаючи, щоб солдатики негайно женилися, якщо вже «їхніх дітей невинних попсували», бо наступного разу прийдуть тати й власноручно поскручують голови женихам макоцвітним, як курчатам. Полковник лютував, бігав по кабінеті, курив, плювався і репетував, не шкодуючи гидкої лайки: «Як зйо…увалися, так хай розйо…уються!», — адже він особисто тут ні при чому. Та коли заявлялися в супроводі молодиць ще й похнюплені чоловіки — і при них жінки ставали дуже сміливими, зчиняючи несусвітній лемент, — зламаний їхнім нахабством командир погоджувався вишикувати усіх своїх «жеребців», але хай приведуть доньку, щоби «свого» впізнала. На плацу «жеребці», окрім самого винного, незважаючи на команду «Смірна-а-а!», реготали, як божевільні, полковник погрожував кривдникові трьома роками дисбату, хоч насправді не мав влади зробити йому бодай щось, — і якщо к…рваря, як його називали зганьблені на честі батьки сільської красуні, вдавалося залякати трибуналом і перспективою надалі служити штрафником, то солдат женився; а якщо ні, то вся катавасія кипіла й булькала мало не на ціле Село ще довго, але здебільшого безрезультатно.

Я була зовсім маленька, десь від сили трирічна, але добре пам’ятаю, як одного пізнього вечора прибігла сполошена сусідка й попросила позичити медичного градусника. Коли ж віддала його, то срібна позначка на термометрі застигла вище сорока. У нашій хаті всі дорослі перелякано перешіптувалися, баба вперто наполягала, що Оксану треба якнайшвидше везти в лікарню, навіть двічі до сусідів серед ночі ходила й поверталася від них ще більше стурбована й зажурена. Але мені вдалося тільки вловити з хатніх розмов, що якісь жінки два дні тому сусідчиній дівці вдома те робили, і якщо вона вмре, їм тюрма світить. Оксану ховали місяців через три, вона висохла, як тріска, й лежала в труні жовта, вистраждана, вимучена й дуже постаріла, сама на себе не подібна, здавалося, старша за віком від власної матері. Але не пам’ятаю, щоб за Оксанину смерть когось судили. Зате моя мама, перелякана такими страшними й несподіваними наслідками утробного дітовбивства, народжувала нас стільки, скільки Бог давав. Правда, вже після того, як з’явився Андрій, щоразу в перші місяці маминої вагітності в хаті починалися такі сварки з татом, що він мало не тікав із дому. Та, зрештою, я збиралася розповісти зовсім не про це, а як ми на аеродромі пасли худобу.

Коли в суботу або ж неділю пастушили дорослі дівки, то вже з обіду тільки й чекали, коли сонце опиниться над заходом і старі діди й баби поженуть свої «хвости» з паші, а на полі залишаться лише їхня худоба, яку дівчата починали підганяти все ближче й ближче до злітної смуги. Аеродромна обслуга прекрасно розуміла такі провокаційні дії й негайно підхоплювала гру. Солдати з’являлися цілою зграєю і починали вдавано лаяти дівчат, щоб ті негайно гнали свою живність геть, бо розмалюють нам корів так, «што і мать радная нє узнаєт», або взагалі конфіскують нашу худобу на м’ясо. Корів на аеродромі зрідка дійсно розписували — але, думається, лише за вказівкою начальства, бо спочатку невеличке стадо силоміць забирали і гнали аж кудись углиб військової частини, а потім виганяли звідти корів, биків і телят із великими написами на боках і на лобах, нанесеними дьогтем чи смолою. Що за написи? Здебільшого ті слова, що на три букви чи на п’ять. Зрозуміло, що не «мір», не «май» і не «пєсня». Вдома пастушки під акомпанемент маминого чи бабусиного лементу мусіли до півночі, озброївшись мокрими солом’яними віхтями, шурувати ту писанину піском і господарським милом, але вона все одно не відмивалася й добре виднілася на худобі навіть через тиждень або й два по тому.

Як тільки словесна перепалка між солдатами з аеродрому й сільськими красунями досягала точки кипіння, далі повинна була свою сольну партію під голим небом виконати я. Саме для реалізації отого плану дівчата й задобрювали мене заздалегідь: учили вишивати, плести, обдаровували поношеним, вже потрісканим і пощербленим намистом, частували цукерками.

— Йди, ну йди! — виштовхували мене з-поміж себе. — Чого ти боїшся?

Я лише мала вийти з дівочого гурту, демонстративно повернутися до солдатів спиною, різко зігнутися вниз і раптом задерти вгору свою спідничину. Подумаєш, яскраве видовище — худюща дитяча дупка! Але чомусь цей акт завжди розцінювався як нечувана образа для всієї сильної половини людства. Солдати враз кидалися до нас, а ми з дівчатами чимдуж утікали: вибігали на битий шлях і щодуху мчали до села. Проте дорослі дівки швидко обганяли мене, тому на довгій дистанції я опинялася між ними й вояками, котрі, як стадо диких коней-тарпанів у преріях Америки, гупотіли кованими чобітьми вже мало не за моєю спиною. А позаду всіх, задерши хвости й ревучи та мукаючи на всі лади, бігли корови й бики, телиці й телята, вівці й кози, адже в сутінках зостатися на пасовищі без людей худоба панічно боялася.