Що було б, якби солдати мене впіймали? Та, звісно ж, нічогісінько! У мене ще й помацати не було чого, зате в дівчат пазухи аж тріщали й розхитувалися на бігу, як бабина перина, перекинута через мотузку, щоб на сонці не так сушилася, як вигрівалася. Втім, дівочим пазухам було все одно ще дуже далеко до «багатства» нашої сусідки Наталки Мулички. В її саду щоліта достигали великі, довгенькі, як глечики, вагою десь до двісті чи й двісті п’ятдесят грамів, надзвичайно смачні груші-бери. Наталка відчувала, що я слинку ковтаю, поглядаючи на них із-за паркана, тож коли приходила до нас, завжди приносила мені тих груш скуштувати. Але ж! Приносила у пазусі, а тому я їх гидувала їсти — й вимріяні фрукти тут же діставалися Андрієві з Лілею. Та Господи! — я ж не про груші, а про масовий крос із пасовища!
Наша гучна кавалькада залітала у крайню вулицю, на якій усі пси з переляку відразу зачинали гавкати й вити. Кури, що досі мирно дрімали під білими хатами, з гучним кудкудаканням летіли на свої сідала в курники, а коти несамовито репетували й видиралися на дерева. Баби й молодиці вибігали зі своїх хат і дворів на вулицю — і звідусіль лунав різноголосий лемент:
— А най се шляк трафить! Ти лиш подивися, що діється!
— Ті солдати вже начисто подуріли! Женуться за нашими дітьми, як скажені!
— А як у котроїсь дівчини серце трісне, хто буде відповідати?
Побачивши розлючене жіноцтво із замашними кілками в руках, браві вояки зупинялися, дружно розверталися й понуро пленталися назад. А назустріч їм уже мчав зелено-коричневий «бобик» — і командир ще здалеку батожив своїх підопічних добірною лайкою вздовж і впоперек.
А ще я з дорослими дівками ходила в ліс по гриби й малину. Інколи ми пробиралися й по ожину на хатнище колись першої вродливиці на все село, смаглявки Ейзички, — бо ця ягода більше ніде в наших околицях не росла. Ейзичку німці чи то втопили у криниці, чи вона сама туди вскочила під час облави, а всіх її родичів-євреїв, цілу багатодітну сім’ю, перестріляли на власному подвір’ї.
Ліс я люблю з дитинства в усі пори року. Коли була малою, він зі мною грався, інколи — жартував, як це може робити хіба що людина. Коли підросла, своїми жартами доводив і до сліз. Добре, коли ліс має гарний настрій. Гірше, якщо його хтось образив, якщо з вини лихої людини урвалося лісове терпіння. Тоді ліс уже не питає, хто винен, а хто ні, хто согрішив, а хто й стеблинки не порунтав. Тоді не чекай суничних галявин, грибних плес, калинового раю чи аж червоних від ягід кущів малини. Тоді ліс міняє своє обличчя — і вже його годі впізнати. І зміна лісового настрою стається в таку мить, коли цього не чекаєш, коли й припустити не можеш, що він уже не друг, а ворог. Ходиш-ходиш по лісі, де вже, здається, мало не всі дерева тобі знайомі — і раптом опиняєшся в такому місці, якого в цьому лісі просто не повинно бути! Або й удруге, і втретє бачиш один і той самий ліщиновий кущ, поміж гіллям якого прикметно червоніють ягоди шипшини, й починаєш усвідомлювати: все, заблукала! Із цього моменту будеш ходити по колу, обов’язково за лівою рукою, й не знайдеш жодної знайомої місцини, не вийдеш на жодну лісову стежку, не кажучи вже про дорогу! Це ліс пробує тебе налякати. Лише розплачся — будеш блукати ще довше!
Що ж робити? Можна подумки полічити до тисячі, можна перечислити дні тижня, місяці року, можна спробувати пригадати, в який день тижня цього року був Святий вечір напередодні Різдва. Допомагає? Ще й як! Якось у сьомому класі я проблукала в лісі цілий день, й поки не взяла себе в руки, ходила все ширшими й ширшими колами, а все одно через годину-дві-чотири-півдня натикалася на ті ж самі дві дуплаві липи. Коли ж почала лічити до тисячі — таки вийшла на дорогу за вісімнадцять кілометрів від нашого села. Вже смеркалося, а рябий весняний ліс білів пролісками під деревами й білими стовбурами голих беріз. Тут я ще ніколи не була, зате про цю чи не найкрасивішу частину лісу знала з розповідей дідуся. Давним-давно, років сто тому, власник лісу, виявляється, одружився з якоюсь москалькою, а вона плакала за бєрьозавімі рощамі. Щоб утішити молоду дружину, багач продав добрий шмат поля й купив три тисячі саджанців беріз! Нема вже ні закоханого багача, ні його обранки, а березовий ліс між Черемховом та Голосковом і нині чарує око. На трасі тоді мене підібрала якась вантажна машина, якою я дібралася до Районного Центру, а вже звідти мусила подолати пішки ще майже десять кілометрів до свого села. Коли ввійшла в нашу вулицю, побачила, що вже в усіх хатах темно, лише в нас горить світло в усіх кімнатах. Що було зі мною далі, історія скромно замовчує.
У ліс малою дитиною мене брали, коли тато з мамою роверами їхали по жолуді для свиней. Жолуді я збирала дуже вправно, тож помічниця з мене була просто незамінна. Правда, через ці лісові свинячі ласощі одного разу мама мало собі не заробила інфаркт. Ввечері насипала свиням жолудів повне корито, вони з’їли все, а тоді безпробудно заснули аж на дві доби. Мама їх і ногою під ребра копала, і патиком лупцювали, й крижаною водою із криниці поливала — усе марно: лежать нерухомо, ледве що не мертві, лиш боки ледь-ледь здіймаються — таки дихають! Привели колгоспного ветеринара. Він подивився на наших «здохликів» і сказав, що свиням таке сталося від жолудів: як харч вони не такі вже й безпечні, як мама собі думала. Але від жолудів кабани стрімко набирали вагу, тлустішали з кожним днем, тому батьки й далі підгодовували їх цим продуктом, лише тепер утроє чи й учетверо зменшили денну порцію. У ліс ми завжди брали аж чотири великі мішки й три відра, щоб спочатку збирати жолуді у відра, а тоді зсипати докупи блискучі, з шорсткими шапочками плоди, їх того року вродило так, що під дубами було встелено, хоч згрібай пригорщами.
Зате ж і зима люта видалася — шиби в нашому класі настільки позамерзали, що сонячне світло через вікна не проникало зовсім, і Марія Степанівна навіть удень вмикала електрику й лампочка під стелею горіла від першого до останнього уроку. Ми страшенно мерзли в руки й ноги. Звісно, в таких умовах ніхто не відмовився б від горнятка гарячого пахучого чаю. Учні навіть просили вчительку варити його, а ми готові хоч із завтрашньої днини приносити цукор, шипшину, калину, сухий липовий і ромашковий цвіт. Але вчителька лише зітхала, ховала очі й казала, що не має права цього робити.
Проте й холоднюща зима швидко минула. А може, мені тепер лише так здається з відстані років? У повітрі запахло талим снігом і мокрим ґрунтом, синички почали співати зовсім інші пісні. Якщо добре вслухатися, то можна було почути в їхньому цвіріньчанні цілий куплет: «Перевіз, перевіз! Кидай сани, бери віз!». Тож хоча цілу зиму до школи ми ходили через став по кризі, щоб суттєво скоротити дорогу, тепер цією стежкою зважувалися користуватися хіба що найбільші відчайдухи. А може, вже ніхто й не ходив. Але стежка ще добре виднілася на сірому снігу, й ми з однокласницею Любою поперлися навпростець. Як і Марійка, Люба теж була дівчинка товстенька, але ні одна, ні друга проблем собі з того не робили, бо ляльки Барбі тоді ще в продажу не було і на її стандарти тіла школярки не рівнялися. Любу, щоправда, у класі дражнили: «Люба-груба вилізла на дуба, дуб тріщить — Люба пищить!», «Ой Люба, Люба, що ти їла, що ти пила, що ти така груба?». Через ці дражнилки вона, бувало, гірко плакала, — зате спокійна, до краю флегматична Марійка усім, хто насміхався з її повноти, розважливо відповідала: «Груба — люба, тонка — бридка!». Тепер я собі думаю, що саме в цьому прислів’ї відбився український жіночий стандарт багатьох попередніх століть, коли виконувати тяжку фізичну роботу могла лише міцна здоров’ям жінка, й парубки старалися запопасти наречену тілисту, а не «суху тичку». При своїй вродженій комплекції ляльки Барбі мені би тоді нічого втішного й не «світило».
Чи розуміли ми небезпеку тоненького льоду? Напевно, якщо Люба радила мені йти попереду, бо я легша. Нікого, хто б нас зупинив від нерозважного кроку, поруч не було. Ми дійшли до самої середини ставу, де ледь виднілися бетоновані цямрини криниці, з якої став живився водою. В теплу пору року цямрин не було видно зовсім, але взимку вони чомусь завжди чорніли над білою кригою сантиметрів на п’ять — десять. Провалилася я у воду раптово: булькнула з головою, але відразу ж виринула й ухопилася за цямрину. Люба ж, побачивши, що сталося, чимдуж побігла до рятівного берега. Моя цигейкова шубка, яка мене спершу й урятувала, бо в ній я вигулькнула зі ставу, як поплавок, повільно набирала води, тіло задубіло. Я збагнула, що триматися за цямриння довго не зможу, тим паче що ногами дна не діставала — внизу було метрів півтора води. У небезпеці я переважно німію й ціпенію, тож і зараз теж не кричала. Та й до кого волати рятунку? Навколо ж, як і в пустелі, — ані душі, лише безлюдні білі, ще по-зимовому засніжені левади!