Та поки ці мрії здійсняться або й не здійсняться, реальне життя диктує свої вимоги й закони. За той зелений банан тата викликають у КДБ, щоб написав пояснення, звідки його дитина має капіталістичні фрукти. Напевно, в КДБ припускають, що банани нашій сім’ї періодично надсилають таємно, по каналізації, звідкись зі США або Парагваю. А може, й із самого Гондурасу! Всяке ж могло бути!

— Кадебісти всіх країн, будьте пильні!

— Завжди напоготові!

А тим часом у школі — своє розслідування. Понад тиждень учителька вияснює, звідки Василь у двадцятиградусний мороз роздобув грудку чорнозему. Як з’ясувалося, з-під обцаса[39] черевика! Можна лиш уявити, як я допекла нещасного і яким мстивим виявилося дитяче серце!

До речі, хто збирається працювати в школі, той повинен заздалегідь усвідомити страшну істину, яку Данте побачив написаною на воротах пекла: «Lasciate ogni speranza, voi ch’entrate!» — «Облиште всяку надію, хто входить сюди!». Діти жорстокі. Нещадні у стосунках між собою — і ще безжальніші, коли об’єднуються проти когось із дорослих чи проти «білої ворони» в їхній же малолітній зграї. Повнолітні, дорослі злочинці, навіть обкурені чи п’яні, здатні помилувати вагітну жінку або каліку. Дітлахи, відчувши беззахисність жертви, будуть знущатися з неї аж до смерті. Сьогодні побачила, як троє хлопчиськів, учнів другого, щонайбільше — третього класу, мордували якогось горопашного сільського дідуся. Вони підкинули йому в кульок петарди й реготали, як навіжені. Сумка розірвалася, з неї посипалися продукти, дідусь визбирував по землі своє добро, а за той час малі негідники встигли підкинути петарди в кишені старого, й одяг задимів ізсередини. Коли я вхопила за комір заводіяку тої жорстокої розваги, він почав люто відбиватися від мене, заверещав, що скаже татові, що я його била, — а двоє інших миттю дременули, покинувши свого верховоду напризволяще. Я попросила дідуся йти за нами й силоміць потягла хулігана до найближчої школи (і не помилилася у своїх припущеннях), до кабінету директора. З’ясувалося, що для агресивного шмаркача це було ще страшніше, ніж якби я його таки сама віддубасила. Слізно запевняв, що більше ніколи не буде, виривався з моїх рук до самого порога директорського кабінету, а коли класний керівник по телефону викликала батьків, обм’як і заревів якимось грудним тваринячим ревом. Непокаране зло буяє, а покаране — найчастіше засихає на пні. Бідний дідусь уже сто разів готовий був простити зухвальця, але розумів, що через нього я буду оббрехана тим малим «відморозком» перед батьками, тому стійко дочекався їхнього приходу. Розірвана в багатьох місцях сумка, пропалені кишені благенької заношеної куртки стали найкращим доказом провини. Батько навіженого чада вийняв із портмоне кілька сотень, насильно упхав дідусеві в руку, а своєму вилупкові сказав: «Це гроші на твої ковзани, що їх мав принести святий Миколай! Тепер на свято під подушкою знайдеш тільки замашну лозину з колючками!».

Чи були дітлахи в часи мого дитинства добрішими й милосерднішими? Можливо. Тільки пам’ять чомусь підказує протилежне. Ось ми вже вивчили всі букви й на перерві пишемо на дошці свої імена. «Марусі», «Ганнусі», «Насті», «Галі» — так у називному відмінку вони звучать на нашій говірці, й саме так себе йменують мої однокласниці усно й письмово. Тільки я пишу «Оля». Хтось виправляє букву «я» на «і». Я витираю скалічене слово і знову пишу «Оля». Так мене звали у Львові, так і звучить краще!

— Я не Олі, я — Оля!

— Такого імені нема! — заперечує грубенька Марійка. — Коли ти виростеш, то будеш не Оля, а Олена!

— Олена заголена! — єхидно дражниться Парта.

А Петро Цьомко, що його зі ще двома молодшими братами покинула мама й утекла із села з якимось заїжджим шоферюгою, зловісно додає:

— Олена — к…рва солена!

Петрову маму звати Оленою, й ця фраза, напевно, звучить у їхній хаті доволі часто з уст і його тата, і дідуся, й бабусі. Але при чім тут я? Тим більше, що мене звати Оля, Ольдзя, Ольга, — а не Олена!

— Петре, г…мно тепле? — штовхаю свого кривдника у груди.

— Ах ти ще й битися хочеш?!

Ми падаємо коло дошки на білу від крейдяного пилу підлогу й товчемо одне одним, як шалені. Вчителька викликає до школи наших батьків. Мене привселюдно лупцює мама, Петра — тато. Але це ще не означає, що пакт про ненапад підписано. Ми будемо битися одне з одним мало не на кожній перерві, будемо взаємно чорно ненавидітися аж до самої весни — власне, до бджіл, але про це трохи пізніше.

Ніякої їдальні в нашій школі не існувало. Навіть сухі булочки по три копійки школярам не продавали. Їдальню відкрили пізніше, та й то в основному корпусі — у двоповерховій дерев’яній охронці, де за Австро-Угорщини й Польщі проходили вишкіл майбутні офіцери. Всі інші шкільні корпуси розмістилися у трьох хатах, правда, дещо більших від звичайних. Наш клас учився в чотирикімнатній сільській хаті — колишньому помешканні священика. По одній кімнаті в ній було виділено як квартири для вчителів, ще дві — під класи. Зими стояли дуже сніжні, холодні, й Марія Степанівна запропонувала нам приносити з дому горнятка й цукор, а вона у своїй кімнаті заварюватиме всім чай. Було так приємно на великій перерві гуртом чаювати, ділитися з іншими своїми запасами липового цвіту або сухих ягід шипшини! Та ідилія тривала недовго. Село довідалося про вчительчину турботу й оцінило її по-різному: хтось відгукувався схвально, хтось казав, що вчительці добре живеться: у класі уроки проводить, а за стіною обід для своєї сім’ї варить. А хтось узяв та й написав анонімку куди треба. Комісія звалилася на наші голови, коли ми тільки-тільки розпочали гарячу трапезу. Дві жінки-перевіряючі відразу ж узялися наводити лад. Цукор із наших газетних згортків вони демонстративно висипали у сміттєве відро. Туди ж полетіли цвіт липи і плоди шипшини, навіть чиєсь варення у маленькому слоїчку з-під майонезу й згорток із хлібом. Газета при цьому розгорнулася — й «товариш перевіряюча» побачила вимазаний смальцем портрет Леніна. Крику було такого, що шкільні ворони з жахом полетіли на другий кінець села. Вчительку тимчасово відсторонили від роботи, її поведінку мали розглядати у райвно. Повертаючись із того зборища, стероризована несправедливими звинуваченнями й доведена до відчаю можливою втратою роботи Марія Степанівна втрапила під колеса машини.

Стара Карга, яку прислали замість нашої покаліченої вчительки, з дітлахами не церемонилася. Била всіх, навіть найслухняніших. Якщо не долонею позавуш, то указкою по пальцях, по спині, а то й по голові. Дехто з учнів скаржився на неї батькам, але отримував запотиличника ще й удома. Авторитет учителя в ті часи був абсолютним: раз б’є учителька, то значить, дідько рогатий чимось заслужив — і треба ще й рідним підключитися до такого ж виховання. Мене Карга чомусь зненавиділа із першого дня. За що — уяви не маю. Якщо з вух інших дівчаток вона виривала сережки, то в мене вуха навіть не були проколені. Якщо на інших школярів горланила, що мами вдома їхніми зошитами сметану накривають, то мої зошити були чистенькі. Й на сторінках підручників я не малювала не те що чортиків, а й навіть білочок чи зайчиків. Малюнки в мене були хіба що на промокатках. Не мала я й гривки на лобі, бо моя мама нізащо б не дозволила мені її підстригти, а коси мені заплітала так туго, що здавалося, ніби й мої брови від цього назавжди здивовано піднялися.

Стару Каргу дратувало, що до уроків я готувалася старанно, тому впіймати мене на незнанні їй не вдавалося жодного разу. Вона любила, як учні коло дошки плакали. Що-що, а принижувати Стара Карга вміла майстерно. Й вичитувати мораль — теж. І привселюдно висміювати.

— Таких дітей не існує, щоб завжди усе знали! — авторитетно повчала вона молоденьку вчительку, яка працювала в паралельному 1-«Б».

Моє ж опитування коло дошки Карга перетворювала у справжній допит. Могла поставити шістнадцять-вісімнадцять запитань — і це першокласниці! — й аж тоді, скрививши губи, посадити на місце взагалі без оцінки: