Минули літа. І якось мою, вже сімдесятирічну, маму мені самій і довелося везти в лікарню із серцевим нападом. Зацитькувати її й умовляти погодитися на стандартні медичні процедури було ще важче, ніж малу дитину.

— Не хочу крапельницю! — впиралася мама.

— Але чому?

— Бо ти на моє життя важиш, ти хочеш моєї смерті!

— Мамо, від крапельниці не вмирають — навпаки, від неї стає легше.

— А я чула: як у вену повітря потрапить — одразу смерть!

— Подивіться уважно: у крапельниці нема ніяких бульбашок повітря! Та й медсестра досвідчена, не вперше крапельницю ставить. Давайте руку!

— Не дам!

— Мамо, у медсестри багато інших пацієнтів, вона з вами панькатися не має часу!

— То най собі йде до інших!

— Але ж лікар призначив вам крапельницю! І я купила дорогі ліки, які іншим способом ввести неможливо.

— То став крапельницю собі, як ти така мудра!

Коли ж призначили ультразвукове діагностування, що робили в іншому корпусі, мама вчепилася в мене обома руками:

— Сама не піду! І з медсестрою теж не піду, бо вона мене там залишить, а я назад не втраплю!

— Я відведу вас! Переставлю свою першу пару на потім (я вже тоді викладала в університеті). Ви підете в кабінет УЗД, а я зачекаю під дверима.

— Ні, не під дверима, а всередині! Як мені від того УЗД стане погано, будеш мене рятувати!

Та черга рухалася дуже мляво. Я розуміла, що мені давно пора бігти в університет, і ледве впросила маму відпустити мене. Коли ж після пари стрімголов повернулася назад, моя мама металася коридором, як поневолена рись:

— Де ти ходиш, заразо? Я вже думала, що тебе нині не буде! У мене все погано! Апарат показав, що все дуже зле, — а тобі й байдуже!

Я кинулася до лікаря. Він заспокоїв: звісно, оптимального стану здоров’я нема, але результати УЗД не засвідчують і крайньої біди.

Втім, на другий чи третій день проблеми прийшли вже з іншого боку:

— Тут до всіх цілий день ходять і ходять, а ти хвостом мелькнула вранці — й аж тепер, уже далеко пополудні, приперлася! Що, не розумієш, як мені, старій, самій тут гірко?! Ніхто доброго слова не скаже! А лікарі!.. Вони на мене навіть не дивляться! Кажуть, що тут такі ліки призначають, щоб старі якнайшвидше вмирали. Ая-я![44] Мені вже зробилося набагато гірше, ніж удома!.. Забирай мене звідси! Я в цій лікарні не витримаю! Тут і здоровий би заслаб!

— Мамо, треба пройти весь курс лікування! — умовляю я. — Ще сім днів. Я ж кожен день навідую вас по два-три рази! А сидіти коло вас увесь час не можу: та ж я на роботі, хто мене відпустить? До інших пацієнтів узагалі лише раз на добу або й на дві родичі приходять — я ж бачила!

Мама дується, ображається, демонстративно витирає сльози:

— Файна донечка!

— Яка вже є! Додому не поїдете, поки не підлікуєтеся. Дивіться, ще скільки ліків не використано, скільки заштриків треба зробити!

— Навіщо? Аби я вмерла?! Вези мене додому, я тобі кажу! Уже вези, чуєш!!!

Та найстрашніше почалося тоді, коли мама стала сама собі діагнози вигадувати:

— Ні, це в мене не серце! Це щось із головою!

— Голова болить, бо у вас високий тиск, а тиск пов’язаний із серцем, — кажу я.

— Лікар сказав, що тиск — нирковий.

— Він мав на увазі нижній тиск. Щоб його зменшити, вам прописали сечогінне.

— А тепер я бігаю до туалету так самісінько, як тато: через кожні чверть години! — бідкається мама. — Долікували до ручки! Я так і знала, що тут мене угроблять! Я тебе попереджала!.. Від тих крапельниць я тут заробила ще й аденому простати!

— Та що ви таке кажете, мамо? — я вже й не знаю, чи мені сміятися, чи плакати. — Нема у вас ніякої аденоми простати!

— Ой, брешеш! Я знаю, що є. Мене не обдуриш! Що, неправда? Є в мене аденома простати, є! Тепер захочуть оперувати! Тобі, звісно ж, мене не шкода, ти погодишся — і все, мені фертик!

— Аденоми простати в жінок не буває, — терпляче пояснюю я мамі.

— Чому це не буває? У тата може бути, а в мене — ні?

— Мамо! Тато — чоловік, а ви — жінка. Якщо нема простати, то й не може бути тої пухлини, яка називається аденомою!

— Брешеш, як сива кобила! Я спитаю лікаря.

— Лікар буде мати з чого реготати!

— О, тут зі слабих ще й сміються! — ображається мама. — Як татка свого — то ти до професора возила, а як мене — то вмирай собі, мамо, від аденоми простати!

— Мамо, яким органом відрізняється чоловік від жінки?

— Ну, — зам’ялася на хвильку мама, — чоловік має… кукурудз!

— А простата відповідає за те, щоб той «кукурудз» уставав! У вас є чому встати?

— Безстиднице, ти з мамою про таке говориш!

— Я лиш пояснюю, чому у вас не може бути аденоми простати.

Через кілька днів лікар вичитує мені, що більше терпіти щоденних маминих повчань і докорів не може, й виписує її з лікарні. Прошу, щоб хоч курс заштриків пройшла у стаціонарі. Та лікар невблаганний: каже, щоб кололи маму вдома, бо в нього вже голова пухне від цієї хворої, а таких пацієнток у нього не одна й не дві — добра половина кардіологічного відділу. Забираю маму з лікарні. По дорозі додому маю співане й читане: і знущалися з неї медсестри й лікарі у тому шпиталі, і я належно не піклувалася, і про все Андрійкові розповість, як лише той приїде із Чехії… Ще б пак! Тільки чомусь навіть сповістити Андрія, що потрапила в лікарню, мама мені не дозволила: навіщо хвилювати любого синочка?

Після лікування жовтільниці в інфекційній лікарні я витяглася вгору, хоча стала худа-худюща, аж світилася. У третьому класі за першу парту вчителька посадила меншу від мене на зріст дівчинку, а я опинилася за другою. І все було би гаразд, але мама заповзялася щодня дорікати, що я, значить, стала гірше вчитися, якщо мене пересадили. Я ж училася, як навіжена, бо і вдень, і вночі мріяла про мамину похвалу, — та марно. Вдома на столі щовечора старалася розгорнути зошити на тих сторінках, де красувалися розкішні «п’ятірки» — у той час найвищі оцінки, та мама їх не помічала упритул. А може, їй було не до мене, бо знову завагітніла, і в нашій хаті почалися нові сварки, дорікання та плачі. До маминої хронічної істерики долучилася з докорами батькові ще й бабуся. Тато щодня вислуховував довгі нотації про те, що він й не пияк, а зовсім не вважає. Я з цих тирад нічогісінько не розуміла: до чого тут пияцтво?

Дядьки в сільському буфеті, я сама не раз чула, припрошували один одного причаститися «самогойдалкою» такими-от словами:

— Ти що, мене не поважаєш? Ага, поважаєш? Тоді випий!

Отож мені тепер почало здаватися, що мама й бабуся силоміць примушують тата пити горілку, раз кажуть, що він «не вважає», — хоч і жодного разу при таких балачках пляшки на нашому столі або в їхніх руках не бачила. Я дуже переживала, що через маму з бабусею мій тато зіп’ється, як Семенів старший брат Стьопочка, якого по-вуличному дражнили Цьопочкою. Отой Стьопочка, ідучи додому із сільської забігайлівки, що називалася «Ластівкою», але яку сільське жіноцтво перехрестило на «Сімейні сльози», любив посидіти в нас на окопі, підперши голову руками та хитаючись, як стеблина на вітрі, й розпачливо мугикати: «Шумєл камиш, дєрєв’я ґнулісь і ночька тьомная била…». Чому пиякам так подобається саме ця пісня? Таж вона про любов, а не про пиятику! Мабуть, тому, що їм теж «комиші» шумлять у голові, а самі вони хитаються на всі боки, наче під вітром «дєрєв’я». Але Цьопочки я панічно боялася, бо на власні очі бачила, як він із п’яного одуру зловив невеличкого півника-«американчика» у Дідички під хвірткою та відірвав йому голову, а тоді кинув і закривавлену голівку, і пташине тільце, що билося в агонії, у наш сад у кропиву. Взагалі у мене з дитинства ставлення до алкоголіків було препаскудне. Та й нині вважаю, що п’яниця — це вже найнижчий ступінь деградації. Ще живе тіло, але вже без душі, тому від нього можна чекати чого завгодно.

Зранку я поспішала до школи, після обіду пасла корову, а ввечері допізна робила уроки. Брат і сестра страшенно мені заважали, тому я змушувала їх гратися у «перший клас», у якому, закономірно, ставала вчителькою. Поволі обоє менших вивчили букви й навчилися лічити, користуючись рожевими й голубенькими паличками, які зберігалися у прозорому футлярчику ще відтоді, коли я сама була першачком. Але осінь — не настільки час навчання, як пора збирання врожаю. Сільські родини нещадно використовували дитячу працю. Та й як було не використовувати вдома, якщо школярів офіційно зривали із занять і везли вантажними бортовими машинами на колгоспні лани збирати картоплю й чистити цукрові буряки. Погода ставала холодна, йшли проливні дощі. Буряки, які бригадир заборонив копати у вересні, вважаючи, що за жовтень вони ще підростуть і наберуть більшої цукристості, робилися тяжким прокльоном для тих, хто їх вирощував. Цей овоч на колгоспних ланах здебільшого розпочинали копати аж тоді, коли добряче підмерзало. Холодний вітер продував одяг наскрізь, у дірявих чоботах хлюпало болото, в руки заходили зашпори. Але все село — від малих до старих — цокотіло зубами на простогоні, біля величезних бурякових кагатів. Мама на роботу в колгосп не ходила, тому на бабусю звалилася подвійна норма трудоднів. А одного вечора голова колгоспу й директор школи прителющилися до нас пізно ввечері й почали вимагати від тата, щоби той підписав позику на літаки. Це означало, що він мав перестати отримувати зарплату мало не цілий рік. Щось там, якісь копійки, звісно, від зарплатні ще залишалися, але для нашої багатодітної сім’ї це було все одно, що псові муха. Коли ж тато вперся, що нічого підписувати не буде, «влада» вирішила взяти сім’ю «на ізмор»: ми позіхали на весь рот, дрімали сидячи, а «гості» вперто бурмотіли, що не дадуть дітей покласти в ліжко, поки тато не підпише все, що треба, дорікали йому, що через нього малі плачуть, давно спати хочуть. Потім голова колгоспу став присікуватися до батька з однією й тією ж фразою: «Ти проти радянської влади? Ти проти радянської влади? Ти проти радянської влади?». Директор школи зняв із гачка біля дверей татову брезентову робочу куртку й почав обшукувати кишені, знайшов квитки в кіно — й зробив із цього кінець світу: «Ви подивіться: та це ж страшне явище! Він собі в кіно з жінкою ходить, а державі допомогти якоюсь копійкою не хоче! Страшне явище!». Але тато понуро твердив, що завтра ж зголошується на роботу в шахтах на Донбасі — й нехай уже там із нього деруть ту прокляту позику: у шахтарів зарплата більша, то щось і на прожиття залишиться. Така несподівана, але дуже обнадійлива для влади обіцянка подіяла на наших мучителів. Вже через кілька днів татові й мамі вручили у сільраді паспорти, що тоді було нечуваною річчю. Збагнувши, що влип по самі помідори, батько признався про все Пал-Паличу. Той стурбовано запитав, чи підписував тато якусь заяву, а коли почув, що ні, порадив добре сховати паспорти і нікого й нічого не боятися. До нас знову зачастили «гості»: то директор школи Страшне Явище, то голова, якого в селі, за те що вганяв за жіночими спідницями, дражнили Бугаєм, то колгоспний парторг, якого люди позаочі пошепки звали Вєрним Лєнінцем. Умовляли, погрожували, кричали, тупотіли ногами — але добитися, щоб тато поклав на стіл заяву, так і не змогли. Із комсомольського віку батько вже вийшов, у партії не був узагалі, а більш дійових методів впливу на нього, ніж оці — на щастя, відсутні, — так і не знайшлося, тож представники сільської влади мусили тільки облизатися й утертися рукавами.