Сиджу коло бабусі тихенько, як мишка, й лише тоді, коли гості наливають і закушують, пошепки питаюся, що таке цьонк. Бабуся теж пошепки відповідає, що «цьонк» — це по-польськи «танк», і додає, що в «совітів» танки спершу були фанерні, а німці мали залізні, тому вилами хрестаті німецькі танки пробити було неможливо.

Ближче до півночі жінки починають співати такі співанки, на які на тверезу голову не зважилися б нізащо: про колгоспне життя-буття, про страх, котрий уже в печінках сидить, про арешти, про те, що хочеш жити — мусиш красти, а впіймають — краще не казати, що буде! Одна з пісень особливо запала мені в пам’ять. Кожен її непарний рядок (перший, третій, п’ятий і т. д.) бабина ланка виспівувала печально і протяжно аж тричі, щоразу поглиблюючи експресію змісту, — й від цього нібито жартівлива пісня звучала дуже і дуже трагічно:

Коли бабуся з дідом перебралися до нас, то вже не співали всіх тих пісень, а лиш колядували й щедрували на Святий вечір, на Різдво, на Маланку, — та й то мама сварилася, щоб гасили світло й лягали спати, бо ще лиха година наднесе чужих колядників, а гостити їх нема жодної потреби. А на Новий рік бабуся наробила із соломи «павуків» — дивовижно красиві геометричні фігури, які почепила до сволока. Одного «павука» я навіть віднесла до школи. На жаль, ним прикрасили ту саму ялинку, яка й згоріла на сцені.

Буря наробила чимало біди й у колгоспному господарстві. Якимось дивом перекинула здоровенну, вже розпочату скирту за селом, із якої возили пашу на ферму, й рознесла сіно щонайменше метрів на триста навколо. Голова колгоспу вирішив рятувати фураж і послав бригадирів, щоби збирали жінок наново скиртувати розкидане сіно. Ті, що виробили свою норму трудоднів, виходити на роботу на саме Різдво — бо якраз у цей день буря втишилася — навідріз відмовилися. Бабуся ж мусила йти, бо торік одна з небагатьох у Селі за себе й за маму не виробила всіх трудоднів. Вона одягла все, що було теплішого: посірілу від негоди куфайку, шерстяну биту хустку, — але зі взуванки мала тільки Гумові чоботи, бо кирзові мама привласнила й віддавати не захотіла. Те скиртування нашій бабі обійшлося дуже дорого. Вона не то відморозила ноги, не то перестудила кров — і на литках у неї поробилися величезні виразки, з яких постійно текла сукровиця. Хвору треба було негайно везти в лікарню, але мама тільки дорікала бабусі проблемами, що наче звалилися з неба, та, як завжди, робила істерику з найменшої дрібниці:

— А що ти вдягнеш, аби в ту лікарню лягати? Мої мантелеси?[47] А я в чому піду дитину родити? Та й светра нового не маєш, та й рейтузи твої діряві, як сито! Потерпи, само загоїться! Як тебе пес покусав — півроку гнило, а потім таки затяглося. Та й то, знаєш, ти дуже мудра: будеш собі в лікарні, як пані, вилежуватися, а я тут із цілим сорочим виводком маю пропадати? Хоч їсти цим дідькам навариш, хоч обпереш їх — і то якась поміч! Обійдешся без лікарні — не велика «грабині»![48]

Та мокрі вавки гоїтися ніяк не хотіли. Бабу почали нестерпно боліти ноги, а потім відмовили зовсім, й останні п’ять років свого життя вона вже була повністю прикута до ліжка. Коли ж таки остаточно злягла, то на додачу до всього підхопив запалення легенів, від якого за тиждень і «згорів», наш дідусь. Він страшенно кашляв, температурив, марив про якусь гранату, про психічну атаку й голих німців на тому березі, — але мама навіть фельдшера жодного разу до нього не викликала. На всі татові умовляння рятувати старого з її уст лунало одне:

— Багато ті дохтори розуміють! Як має жити, то жити буде! І не мороч мені голову! Не буду я вести лікаря в білену ще тамтого року хату! Та й через тих дітисьок порядку нема в жоднім куті, та й постіль брудна, та й одяг на дідові, як на жебракові! Хочеш, аби все село говорило, що я не ґаздиня?

Боже, чому я все це пам’ятаю в таких мікроскопічних деталях? Таж я вже думала, що за багато літ усе з голови вивітрилося — зосталися лиш окремі події, та й ті притлумлені, стерті часом, бліді й невиразні! А почала писати — виринуло все: смішне і страшне, веселе й сумне, добре й погане, — та ще й виринуло таким свіжим, наче відбувалося не пізніше, ніж учора-позавчора. Що це за така память у мене? Навіщо мені цей тягар? Щоб я не могла й нині жити спокійно? Щоб мене щоразу пік жагучий сором за чужі вчинки? Таж я у дитинстві свою маму любила набагато більше, ніж тата, бо його любити було легко, а маму — важко, надривно важко!

Та й зараз, коли їду в село до батьків, моє серце щоразу заздалегідь недобре стискається від того, що маминих криків на весь куток гарантовано не минути:

— Який дідько мені має допомагати?! Навіщо я вас народжувала? Пощо тебе вчила? Якби була не пустила в ту науку, мала би нині помічницю в хаті й жила би, як пані! Тепер маю професора! А скажи, нащо мені професор? Людоньки добрі, нащо?! Людські діти — як діти, а ти була дідьком — дідьком і лишилася! Я би так, як ти робиш зі мною, безстиднице, своїй мамі вчинити не могла, я свою маму любила! Щоб лишитися коло старих батьків, нікуди й не вступала, хоч десять класів закінчила! Я також нині могла би бути професором!

Ця тирада триває в хаті, неминуче продовжується на сінокосі, де ми гребемо сіно, не закінчується й на городі, коли підв’язуємо помідори. Ціле село знає, що я приїхала в гості! Мовчу. Не признаюся, що добре пам’ятаю, як спаралізовану бабусю — свою матір! — моя мама била, як дорікала кожною ложкою каші, як щоденно поїдом їла, за те що утримує своїм коштом.

— Візьму тебе в тачку та й відвезу під сільраду! — кричала. — Ти на колгосп робила, найкраща робітниця була — най тебе колгосп на старість й утримує! Ади, вже й город у тебе забрали за твої великі заслуги, й колгоспну баню на твоїх грядках біля самої хати розчепірили! Бігме, відвезу під сільраду: добивайся пенсії!

Я — мала, тому не можу захистити безпомічну стареньку, але все одно накидаюся на маму, щосили шарпаю її за спідницю:

— Лишіть бабусю, лишіть! Вже краще бийте мене! Бийте, я не тікаю!

Дістаю свою порцію стусанів, і мама, гримнувши дверима, вискакує на подвір’я. Плачемо з бабусею обидві. Старенька скаржиться, що колись на свою одиначку дмухала, пилиночці не дозволяла на неї впасти, єдиній з усього Села дала середню освіту, яка тоді, починаючи з восьмого класу, була платною. Десятирічна школа — в чужому селі, тож мусіла й кутка в добрих господарів шукати, щоб Ядзунька мала де ночувати; вибирала помешкання, щоб до школи донечці близенько, харчі їй носила снігами й болотами в бесагах, за навчання державі платила, — а в колгоспі ж бабуся не заробляла й копійки: за трудодні восени давали гнилу капусту, кукурудзу в качанах, зіпріле зерно, а не гроші! Та й за ті дві копійки — а саме така була вартість трудодня! — деколи доводилося працювати цілий тиждень. Між мною і бабусею виникає тепла симпатія — скривджені завжди знаходять спільну мову. Я запитую, чому в мене нема дідуся й бабусі з батькового боку, де вони.