— Татового батька вбили в перший день війни під Радеховом, де новобранці совітам аеродром будували, — каже бабуся. — Налетіли німецькі літаки — і, як потому казали ті з нашого села, що тоді дивом уціліли, мало не цілий полк там поклали! Бабі прийшла похоронка, що її чоловік на фронті пропав безвісти.

— І ніхто не бачив його загибелі? Може, лишився живий…

— Та ні! Микола був такий, що й із того світу, якби міг, вернувся би до жінки й сина! Врятувалися під час нальоту німецьких літаків лише троє з нашого села, та чомусь після війни про той страшний день і про те, що сталося із твоїм дідом, розповісти його синові не схотіли. Може, й вони в чомусь вони були винні, хто знає… Як сирота, твій тато тільки пенсію отримував по вбитому.

— А де поділася бабуся?

— Вмерла.

— Чому ж я не пам’ятаю її похорону?

— Тебе ще й на світі не було.

— А до того часу, як умерла?

— Ой, ліпше не питай! — зітхає моя баба. — Ти ще мала, щоб таке знати. Виростеш — тато сам тобі все розкаже.

— Я хочу, щоб ви мені розповіли. Уже. Нині, — наполягаю я.

— У тюрмі твоя бабуся сиділа! В Сибіру! Більше нічого не питай — не скажу, бо ти ще десь язиком ляпнеш.

— Вона щось украла?! — питаю я, вражена такою несподіваною звісткою.

— Ні, ні! — заперечливо хитає баба головою.

— Когось убила?! — ще більше лякаюся я.

— Ні!

— За що ж тоді її в тюрму?

— А хіба треба, щоб було за що?.. Усе, досить! Ти ще мала й дурна, щоб таке слухати! Іди грайся. Та й за малими подивися, щоб мама тебе не била.

— Бабусю, а ви хочете мати пенсію?

— Дуже хочу!

— А що це таке й навіщо воно вам?

— Це гроші. Їх листоноша приносить щомісяця старим людям на прожиття.

— А чому вам не приносить?

— Бо сільрада мене на пенсію не подає. Голова каже, що мене є кому утримувати й без держави.

— То я завтра піду в сільраду і скажу, щоб вам давали пенсію! Або в газету напишу!

— Куди-куди ти збираєшся писати?

— В газету!

— А ти знаєш, що тобі за те буде?! Також хочеш на Сибір, як твоя баба?! У тюрму хочеш? Господи, вона шукати правди збирається!

Ні в тюрму, ні в Сибір я не хочу, але вже добре знаю, що туди не так легко людину запхати. Після того, як ми колгоспні вулики розкрили, Стара Карга й директор лякали, що нас уже в понеділок посадять у тюрму, але чомусь навіть міліція до школи не приїжджала. Заплатили батьки штраф, відлупцювали нас так, що й іншим дітям меду перехотілося, — й на тому все закінчилося. Якщо за колгоспні бджоли в тюрму не забрали, то й за газету не посадять. А написати треба — дуже допомагає. Я ж на власні вуха чула, як Дідичка кричала Павлюкові, що напише в газету, що він їй межу переорав, а бідний тракторист мало не на колінах благав не робити цього. Після їхньої сварки я уважно розглядала газету й мізкувала, де ж саме на ній можна щось написати. На білих полях? Може, їх для цього й залишають чистими? Але ж де саме? На першій сторінці? На останній? Зверху? Знизу? Збоку — точно ні, бо там може вміститися хіба що по одному-єдиному слову.

Наступного дня відразу ж після уроків нечиста сила понесла мене в сільраду. Секретарка сиділа якась дивна, розхристана. Очі в неї блищали, як скляні ґудзики, у приміщенні пахло чимось дивним. Вловивши коньячний запах, сьогодні з такої фіфочки я би легенько зіронізувала: «Дівчино, від вас так гарно пахне! Що ви сьогодні пили?». А тоді я лиш тихенько спитала, чи є голова. Секретарка здивувалася, навіщо він мені. Я відповіла, що хочу поговорити.

— Що Іван Іванович має з тобою до бесіди, г…мнючко мала?

— Я хочу поговорити про пенсію для моєї бабусі.

— Не дасть він твоїй бабі пенсію!

— Чому не дасть?

— Бо так йому хочеться!

— Значить, доведеться в газету писати!

Почувши про газету, секретарка завернула мене від дверей і стала гукати голову сільради:

— Іванович, ходіть сюди швидше: тут зі школи прийшла одна з тих, що колгоспний мед крали, й каже, що буде на вас скаржитися в газету!

З’ясувалося, що слово «газета» — не менш чарівне, аніж «дякую», «будь ласка», «вибачте» й усі ті інші, яких нас навчили ще в першому класі. Хоч голова ледве тримався на ногах, він усе-таки став на порозі свого кабінету і зробив широкий жест рукою:

— Заходь, мала! По мед прийшла?

— Ні, хочу пенсії!

П’яний Іван Іванович зареготав на все горло.

— Та вона не собі хоче, а своїй бабі! — втрутилася в нашу розмову секретарка. — Каже, що в газету напише.

При слові «газета» голова побагровів, як бабин докипаючий борщ, після того як до нього влити ложку оцту, схопив мене однією рукою за комір і підняв у повітря:

— Ану кажи правду: будеш на мене в газету писати?

— Буду, — видавила я із себе зі сльозами на очах. — А ще напишу, що ви напилися горілки!.. І що мене… хотіли бити!

— Я тебе хотів бити?

— Мало не набили!

— Ах ти ж моя перелякана! А знаєш, що я з тобою зроблю?

— Як щось зі мною зробите, то вас у тюрму посадять! — випалила я і, згадавши нове незнайоме слово, лише вчора почуте з уст бабусі, несподівано для себе самої додала: — На Сибір заберуть!

Іван Іванович миттю протверезів:

— Чекай-чекай, мала, ти щось таке мелеш, що тебе саму треба в тюрму саджати! За бджоли вже забула?

— Тато вам за них заплатив! Два рази не можете мене карати! На уроці навіть одиницю за те, що учень щось не вивчив, двічі не ставлять!

— Ого, а ми ще й дуже розумні! — перейшов у розмові зі мною на форму множини голова. — Запам’ятай: твоїй бабі бракує півроку стажу, тому пенсія їй НЕ ПО-ЛО-ЖЕ-НА!

— ПО-ЛО-ЖЕ-НА! — повторила я його останнє слово. — Баба на Різдво вам сіно скиртувала? Скиртувала! Намерзлася й заслабла? Заслабла! Тепер лежить, не встає, з-під неї треба виносити, — а пенсії нема.

— Добре, скажи, хай мама завтра прийде в сільраду.

— Мама не прийде!

— Чому?

— Бо не хоче!

Я говорила цілковиту правду, але Іван Іванович фразу не хоче зрозумів із якимось небезпечним для нього підтекстом.

— А в газету писати, значить, хоче?

— У газету я сама напишу.

— І що ж ти будеш писати?

— Баба мені продиктує. У мене найкращий почерк у класі! — чомусь ще й похвалила я сама себе на додачу.

Голова буркнув, що народ дійшов до ручки, бо вже дітей у сільраду посилає вирішувати дорослі справи. Гукнув секретарку і звелів знайти у паперах, скільки моїй бабі років. Коли ж почув: «Шістдесят п’ять!» — пробурмотів, що можна вже дати пенсію по старості. Секретарка ствердно кивнула головою:

— Сім карбованців на місяць.

— Та ні, вже дванадцять!

— По старості — сім!

— Знаєш що, мала? — примирливо звернувся голова до мене. — Не пиши нічого в газету, добре? Я вже нині одну догану заробив! Знаєш, що таке догана? Не знаєш? Будеш знати, як виростеш. Твоїй бабі треба пройти комісію, щоб лікарі засвідчили, що вона каліка. Повезе мама бабу на комісію?

— Напевно, не повезе, — похитала головою я. — У баби нових мантелесів нема.

— Чого-чого нема? — перепитав Іван Іванович.

— Майтків, — пояснила йому секретарка. — Ну, панталонів баба не має! Що тут такого незрозумілого?

— Купить собі з пенсії аж дві пари і ще одну для мами, так і скажеш дома.

На третій день від мами вдома дісталося і мені, й бабусі, бо з сільради приходив посильний і передавав від голови звістку, що пенсію старенькій, може, і вдасться витребувати, але треба принести купу довідок. Мама ж була твердо переконана, що нічого із нашої з бабою дурної затії не вийде, а ось клопотів уже й зараз — по самі вуха: вези каліку в місто, трать на неї цілий день або й два у поліклініці!

Та ходу назад не було, і мої батьки таки повезли бабусю в поліклініку на комісію.

VI

Папери на пенсію блукали якимись державними коридорами десь зо півроку або й більше, але гроші нашій бабі держава таки почала платити. Ще й за той час, що ніякої звістки не було, дадуть ту пенсію чи ні, листоноша принесла сорок два карбованці. Пенсія нашій родині дуже знадобилася, бо тоді вже народився мій найменший братик. При пологах пуповину чомусь перерізали нестерильним інструментом. Мама на власні вуха чула, як акушерка сказала медсестрі: