Вузький коридор, кольорові люстри, кольорові килими, яскраві гобелени, різнокольорові вікна, все строкате і заплутане. А за вікнами починався зимовий ранок. Ваоке ще спало. Тільки гаремні дядьки — вигіли, як завжди, на ногах. І Гел, сонний та розгублений.

Велика світла кімната: мармурова підлога, великий басейн, ванни і тепла вода дзюркотить заспокійливо. Гел відчув, що його роздягають, відскочив від дядьок:

— Я сам! Сам… роздягнусь… не чіпайте мене…

Дядьки відступили. У перший день щойно купленому рабу з іншоï планети дозволялись капризи, та тільки в перший день.

Гел помітив, що в кімнаті з басейном метушиться близько десяти рабів, один приніс рушники, другий наповнив ванну теплою водою, третій тримає тацю з якимось косметичними речовинами, і навколо самі лише чоловіки різного віку. Ось тоді йому по справжньому закортіло втекти. Та заспокоïвся і почав роздягатись. Товстий знову обійшов його і сплеснув пухкими руками:

— Як же так можна, як можна! З такою спиною! Це огидно!

Другий дядько спробував заспокоïти товстуна:

— Тихо, тихо, Дайкеро почує…

Товстун обхопив голову руками:

— Навіщо він купив для повелительки шрамованого? Це так огидно…

Гел знизав плечима і заліз у ванну. Тепла вода огорнула його, рана на спині запекла, та біль швидко вщухла, він заплющив очі, заспокоïвся, знову задрімав, відкинувши голову на край ванни. Він вже не слухав, що говорили гаремні дядьки. Їх голоси загубились у його свідомості, перетворилися на шепіт вітру:

— Та все одно повелителька нікого не хоче бачити. Вона тільки но повернулась з пошуків, і напевне знову поïде… все місто обшукали, навіть на інших планетах шукають… Шкода маленьку… Кому потрібно було це викрадення? А Дайкеро раба купив… Невже навіть не поспівчуває Аяті?.. Бідна повелителька… Що це з ним? Якийсь він дивний, ще помре… Покличте лікаря.

Тіні наповнювали сон Гела. Тіні перетворювались на будинок, на ту юну породіллю, яка загинула. Світлий промінчик — врятоване немовля. І вибух, все горіло… і дитя… Гел кинувся бігти уві сні, рятуючи новонароджене, важко бігти у вісні, шарпнувся, розплескав воду і прокинувся. Вигіли повідстрибували, налякані його криком. Гел важко дихав — сон, тільки сон, адже він врятував те місто, і те немовля живе…

Товстун підійшов і почав гладити дивного раба по волоссю, як нервову дівчину:

— Заспокойся. Все добре, все добре, ніхто тебе не скривдить…

Прийшов лікар. За лікарем прибіг знервований Дайкеро.

Гаремні дядьки допомогли Гелу вийти з ванни, загорнули його у простирадла, всадовили на м'яку канапу. Гел ліг. Лікар спостерігав за ним здалеку, склавши руки на грудях. Товстун підклав під голову нового раба подушку і запитливо подивився на лікаря. Лікар підійшов, присів поряд з дивним юнаком, уважно вивчав його лице, потер своє підборіддя, потім лоба. Дайкеро вперше бачив лікаря таким розгубленим.

Лікар дістав з кишені свого широкого халату дивну рукавичку, з блискітками і дротами, вдягнув ïï на руку. Заговорив до Гела:

— Ти не нервуйся… я тобі не ворог, я лікар, я тільки огляну тебе… тільки огляну.

— Ви також раб? — запитав Гел.

— Ні… я не раб, я лікар. Я друг меоллі і ïï сімейний лікар… Хіба можна стільки пити? Для боротьби зі стресом є спеціальні ліки.

— Алкоголь менш шкідливий, ніж ваші ліки, — відповів Гел.

Лікар посміхнувся, знову потер лоба, зняв свою дивну рукавичку і наказав:

— Сядьте, подивлюся вашу спину.

Гел, ледь стримуючи стогін, підвівся, кімната попливла перед очима. Лікар обережно підтримав, простирадло впало з плечей його пацієнта і лікар зітхнув:

— Була зім'ята грудна клітка, зламаний хребет, — Дайкеро, який вже збирався було піти, зацікавлено прислухався і повернувся, та лікар з посмішкою закінчив. — Але давно, у дитинстві, тебе добре вилікували, та чому залишили такі страшні шрами?

— Не було грошей на пластику… — тихо відповів Гел, його дивувала поведінка лікаря, і зрозуміло що ця людина його не викаже, та звідки Гелу було знайоме його обличчя? Голова боліла, не міг зосередитись.

Дайкеро з'ясував, що причина хвороби — похмілля і спокійно пішов, більше цей раб його не цікавив, він був лише прикриттям, причиною виïхати до міста. Та взагалі мусив купити давнє замовлення, бо інакше Жоа не погодилась би бути перевізником тих контейнерів.

Лікар наказав товстуну зачинити за упорядником гарему двері, і несподівано запитав у Гела:

— А ніж у спину — це навіщо?

— І сам не знаю… — відповів Гел: — Напевне тому, що я дурень…

— Напевне… — посміхався лікар, — що ж вам сказати: рани загояться, алкоголь вивітриться, а ось ваше дивне виснаження… не скажу, що я тут всемогутній, та можу дати вам можливість відіспатись… якщо ви самі собі це дозволите.

— Мені потрібно до Аяти…

— Я зрозумів, — лікар знову шкрябав підборіддя, — я влаштую лише можливість, аби вона вас помітила. Ви ïй допоможете?

І Гел згадав, звідки він знає цього лікаря:

— Прикладу всі зусилля, професоре Арконе.

Лікар здивувався, його очі заблистіли смутком і біллю, вуста стиснулись, він ледь ïх розімкнув аби відповісти:

— Арконе… я і забув, що колись був всім відомим професором Арконе, капітаном корабля-шпиталю. Науковцем… Професор Арконе… Не згадуйте, будь-ласка… у мене тепер інше ім'я, я лікар Лаго.

— Ви так несподівано зникли…

— Так, як зникла моя сім'я у тій клятій війні… Я теж тоді лікувався від безумства, так як і ви… та я смертний… ледь не помер, мене викинули з корабля, як непотріб, на космодромі Іноти. Аята врятувала. Та… то було давно… давайте врятуємо Аяту і ïï дітей. Відпочивайте до вечора, бо у вас синці під очима, а тут гарем, мусите бути привабливим для повелительки, так, так… мусите: лагідніші очі, трохи покірності — вам це важко, та мусите. Бо будете тікати звідси як та, дуже на вас схожа, дівчинка, що позавчора зранку переполохала все місто…

Гел обхопив голову руками. Лікар співчутливо зітхнув і наказав гаремним дядькам:

— Йому необхідна власна кімната, нікого туди не пускати, гарем через годину-другу прокинеться, про нового раба почнуть пліткувати… Слуги бачили… тому зачиніть його. Поясніть, що заради того, аби звикнув, скажіть — істерика почалась, особливо слідкуйте, аби ароки[6] його не бачили.

Гел прокинувся. За вікнами було вже темно. Лікар сидів біля вікна на канапі, серед яскравих подушок, і при світлі настільноï лампи щось читав. Гел сів, загорнувся у ковдру. Лікар подивився на нього, запитав:

— Як почуваєшся?

— Паскудно… — відповів Гел.

— Готовий?

— До чого?

— Зустрітись з меоллі.

Гел застогнав і накрився ковдрою з головою. І саме тоді відчинились двері, на поріг кімнати увійшла Аята, ïï супроводжував ескорт: гаремні дядьки, Дайкеро, слуги, чоловіки у яскравому вбранні. Аята озирнулась, супровід розсіявся, залишились гаремні дядьки і Дайкеро.

Лікар відклав книгу, підвівся. Аята увійшла до кімнати і зачинила двері:

— Я тебе шукала, Лаго.

— Я тут. Твій новий раб захворів, я його лікую.

Аята махнула рукою, це означало, що новий раб ïï не цікавить:

— Одна дівчина з мого загону поранена, нас обстріляли дикі під час пошуків, поранення легке, та ти краще на цьому всьому знаєшся, йдемо.

Гел зняв ковдру з голови. Такий шанс прогавити не міг. Аята мимохідь глянула на нього, і несподівано зупинилась. Різко наказала:

— Підведись.

Дайреро зробив крок, лікар стис кулаки. Гел у ту мить, здавалось, не дихав, встав, як був, загорнутий у ковдру, в очі Аяті не дивився. Вона сердито кинула:

— Забери волосся з лиця.

Гел закинув волосся назад, та вронив з другоï руки ковдру, вона впала йому до ніг, він швидко ïï підібрав, знову загорнувся. На обличчі Дайкеро з'явилось презирство. Новий раб був нездалим і дурним, такий не сподобається Аяті. Лікар затамував подих. Аята зі злістю розглядала обличчя Гела. Прикусила губи, відвернулась, вийшла. Відразу за дверима сказала Дайкеро: