— Добре, що майже… Не приведи Аннакомо, зустріти того, хто зображений на тій світлині.
— Можна я зачекаю вас на вулиці? — запитав Гел у тітоньки Жоа.
— Ні, хлопчику. Якщо хочеш побути сам, у нас є для цього кімнатка.
Гел рвонув до виходу, тітонька Жоа підставила ногу, він спіткнувся, а пані крамчиня його спіймала і штовхнула до дверей, за якими був вузький коридор. Гел кинувся бігти туди і опинився у квадратній кімнатці. За його спиною лязгнули ґрати. Він вперся плечем і головою в холодну цегляну стіну, в очах навіть з'явився відчай. Тітонька Жоа підійшла до грат і несподівано прошепотіла:
— Вибач… ти сам прийшов…
Гел не відповів, зняв теплу куртку, кинув ïï на підлогу, сів, обхопив коліна руками, тепер у нього одне завдання — чекати…
Летос сів серед високих голих дерев. Сьогодні він просканує планету у пошуках телепатичних хвиль, як простих, так і підсилених засобами зв'язку. А я, якщо зможу, спробую поспати. На завтра я планувала непомітно потрапити до міста під виглядом жебрачки.
Гел відчув чийсь погляд і прокинувся.
— Піднімайся, студент, — наказала тітонька Жоа.
Гел не послухав.
— Він що, глухий? — голос у Дайкеро холодний, беземоційний.
— Впертий і дурний, — відповіла Жоа, — як і усі…
— Ран… — сказав Дайкеро.
У ту ж мить маленька стріла вп'ялася у ногу, гострий біль пронизав нерви, Гел відкинувся на спину, почав задихатись… ногу відняло… тіло не контролювалось. Якщо не вгамує перетворення, буде біда. Ось такоï — у них тут є сік іруа, і вони знають його властивості. Потрібно бути обачнішим.
Дайкеро вийшов до крамниці, сів на канапу. Жоа стала біля дверей. Вона вже планувала, що робити зі студентом, якщо Дайкеро відмовиться його купувати — може перепродати. Дайреко заговорив:
— У мене є для тебе робота…
Жоа зацікавилась:
— Знову щось спеціальне?
— Всього лише перевезти три контейнери, без зайвих запитань, але за хороші гроші.
— Всього лише? — хитро посміхнулась піратка, — а хіба я можу тобі відмовити?
— Ні, - з посмішкою відповів Дайкеро, — сама розумієш…
Так, Жоа розуміла… розуміла, що ïï свобода залежить від цього гарного і жорстокого чоловіка ще відтоді, як вона привезла йому першого раба. А коли на Іноту почали прибувати агенти Братства Трьох Світів, Дайкеро став ще впевненіший. Жоа не хотіла знати, якими справами займається Дайкеро, це знати небезпечно, смертельно небезпечно… А тепер ці контейнери… І навіщо вона повернулась на Іноту?.. Жадібність…
Гел сів, відкинув волосся, почув дзвінкий голос:
— Пане, він отямився… — Огледівс. Біля грат стояла дівчина років п'ятнадцяти, невеличка за зростом, з двома чорними кісками, чорноока, з хижою посмішкою, у теплому кожушку схожа на ляльку. Напевне це і є та Ран, яка вистрілила отруєною стрілою. В маленькій, ще дитячій руці вона тримала арбалет, схилила набік голову, розглядаючи хлопця за гратами: — Який ти…
За спиною Ран, ніби з'ява, виник молодий чоловік с довгим, прямим, сонячного кольору, волоссям і ясними блакитними очима, видовженим обличчям, прямим носом, і з тонкими презирливими губами. Він дивився на Гела, вивчав, уникаючи погляду у вічі. А потім несподівано наказав:
— Підведись. — Гел змусив себе стати на ноги, його хитало, обперся об стіну. Вони були майже однакового зросту. Дайкер ще сильніше стиснув бліді губи, довго мовчав. Жоа стояла за два кроки за його спиною, помітно хвилювалась. Упорядник гарему Меолі крізь зуби процідив. — Зніми светр. — Гел розгубився. Мусив підкорятись, та не міг навіть підняти руки. Дайкеро криво посміхнувся: — Останній раз я прощаю тобі непокору. Зніми светр.
Гел, зціпивши зуби, зняв светр, зронив його, светр впав білою плямою біля ніг. Знову пауза. Жоа гризла нігті. Дайреко запитав:
— Як тебе звати?
Гел не посмів виказати гнів, розімкнув зуби:
— Гестел.
Дайкеро кивнув головою, повернувся і пішов до крамниці. Жоа побігла слідом.
— Скільки ти за нього хочеш? — запитав Дайкеро у Жоа.
— Шістьсот.
— Чотириста.
— Він рідкісний, — посміла торгуватись тітонька Жоа.
— У ваоке сотня таких рідкісних, і нікому вони не потрібні, - з огидою кинув Дайкеро, — Чотириста, чи повезеш його де інде.
— П'ятьсот, — поступилась Жоа, — мені «поплавки» замінити потрібно, аби контейнери відвезти, я ж не даремне привезла його сюди.
— Нахаба… — посміхнувся Дайкеро, — добре, чотириста п'ятдесят і ні тестола більше.
— Він тобі не сподобався? — здивувалась Жоа.
— А він і не повинен мені подобатись, — роздратувався Дайкеро: — Він повинен сподобатись меоллі, а вона зараз не зацікавиться новим наложником, у неï донька зникла, тому бери те, що даю, зранку завантажиш контейнери і лети. Координати я тобі надішлю.
Ще дві дівчини з маленькими арбалетами. Ран відчинила грати. Вони наказали Гелу:
— Виходь, — Одна дівчина відкрила дверцята, друга підштовхнула Гела в спину. Гел стиснув зуби, коли ж рана перестане бути такою чутливою? Дівчатка мовчки супроводжували його. Ще один коридор, знову двері, за дверима ніч, мороз, сніг. Ран показала на двуколісний возик: — Сідай, і не смій навіть думати про втечу, бо я тебе вб'ю…
Голос у цієï дівчинки був впевнений. Вона навчена, не схибить, не завагається, як і ïï напарниці. Дайкеро вийшов слідом, йшов, ніби плив над землею. А обличчя наче маска, не зрозуміло чи є у цієï людини емоціï, думки… Сів поряд з Гелом, загорнувся у плащ. Ран зайняла місце попереду, свиснула, і товстенький ящер, ніби маленький мамонт, побіг по вулиці. Дві войовничі подруги Ран сіли на верхових ящерів, поïхали поряд. Дайкеро мовчав. Гел обережно відкинувся на м'яку спинку двуколки і задрімав.
Коли приïхали до ваоке, Дайкеро виявив, що юнак, якого він купив, спокійно спить. Та за своє життя у гаремі бачив багато, знав, що у моменти нервового потрясіння люди іноді ціпеніють, потім засинають, зараз прокинеться, почне запитувати, кричати, вимагати волі… Дайкеро зістрибнув з двуколки:
— Ран, розбуди його, викинь з воза і ïдьте. Далі я сам.
Ран розштурхала Гела:
— Прокидайся… — посміхнулась, — який ти гарний, коли спиш…
Гел відкрив очі:
— Де я?
— Це твій новий дім… — жартувала дівчинка, — вилазь с воза, бо дійсно виштовхаю…
Гел не хотів, аби його штовхали. Дайкеро мовчки спостерігав. Йому вже набридла ця нічна пригода, мріяв віддати нового раба вигілам і йти спати. Стомився. Головне, що контейнери з іруа полетять до замовника, а доля щойно купленого гаремного м'яса його не цікавила… Так, рік назад він замовив такого у Жоа, та сьогодні замовлення було вже неактуальне. І сама Аята незабаром вже буде неактуальною…
Вигіли чекали на порозі першого дому: три чоловіка, що вік ïх давно загубився у рабстві, бо вони тут ще з часів прабабусі Аяти. На думку Гела ті вигіли були схожі на старих жінок чи на сумних клоунів. Підмальовані очі, вибілені обличчя, прилизане сиве волосся, біле широке вбрання. Два з них худі, високі і згорблені, ніби зламані палиці, третій — низенький і товстенький, бігав навколо Гела, роздивляючись його, наче ляльку. Висловлювався він, ніби Гел і справді був не живою лялькою:
— Він надто худий, треба підгодувати. Очі… треба навчити його покірно дивитись, він ще наляканий… нічого, заспокоïться… Незвичне обличчя, незвичне… волосся гарне… треба вимити… — взяв Гела за руку, — підемо, дитино, підемо, не бійся, все буде добре… все буде добре.
Худі тільки кивали своïми продовгуватими головами, кульчики дзвеніли в такт тих кивків. Гел відчув нудоту… Похмілля?.. Чи, може, він зрозумів, куди потрапив… Бо все так дратувало…
Дайкеро наказав нового раба викупати, нагодувати і пояснити, що на нього чекає за втечу, ознайомити з заборонами та десь прилаштувати. Добре, що у Гела паморочилось в голові і він не слухав Дайкеро, інакше він почав би панікувати… чи ще гірше, щось би бовкнув…
Товстий, не випускаючи руки нового раба, повів його у напівтемну теплинь ваоке. Нескінченні лабіринти, ніби шлунок динозавра, поглинали свободу. Гел чув своï кроки, йому здавалось, то ковтки ненаситного чудовиська. І не мав сили опиратися. А ще цей солодкий запах…