— Приведіть його до мене. Негайно… — і пішла. Лікар вибіг з кімнати і наздогнав повелительку. Вона йшла мовчки. Лаго не ризикнув заговорити.

Дайкеро повернувся до кімнати, розгублений, гаремні дядьки бігали за ним як сполохані кури. Дайкеро крикнув ïм:

— Ви чули наказ меоллі?! Мерщій вдягайте це… якось розгребіть ті косми і ведіть його до Аяти. Це ж треба… Це ж треба… — з тими словами він вийшов з кімнати.

Дядьки задоволено посміхались, адже Дайкеро такий роздратований. Не часто йому аж так псували настрій.

Гел у сірому, досить скромному для ваоке вбранні, в супроводі вигілів підійшов до низеньких дверей за темно-синьою важкою завісою. Завісу відхилили, двері відчинили і Гел увійшов у сутінки кімнати меолі Аяти. Огледівся, посеред кімнати камін, ніби вогнище у кам'яному колі. Під стіною на невеликому, в одну сходину, підвищенні за напівпрозорою завісою ліжко, теж кругле. Вікна-вітражі на всю стіну, а в кутку столик, на столику увімкнений комп'ютер, на моніторі сайт популярноï і досить скандальноï студіï новин.

Аята увійшла, підійшла до столика, натиснула на клавішу.

За двадцять років свого володарювання вона майже не змінилась. Хіба що рухалась не так стрімко як раніше, більш плавно, по жіночому, та це як раз і вказувало на постійні тренування і уміння концентруватись. Блискуче волосся мідного кольору заплетене у дві коси, до колін. Обличчя кругле, ніжне, тільки погляд твердий і безжалісний. Вона втомлена, дуже втомлена безнадійними пошуками втраченоï дитини.

Гел стояв під тими ганебними рабськими дверима і не смів поворухнутись.

І Аята не відводила очей від маленьких літер на екрані, ніби вони були зараз найважливішими у світі.

Шум охолоджувача у комп'ютері і тріск палаючого вогнища у каміні. Тихий голос Аяти:

— Що ти тут робиш?

— Хочу тобі допомогти, — ледь чи не прошепотів він.

Вона підійшла до нього, невисока, струнка, у цю мить хотіла бути велетенською, аби не бачити його очей, аби взагалі його не бачити, аби він був маленький і беззахисний. Голос ïï дрижав, дзвенів від гніву, образи і втоми:

— Де моя донька?

— Я не знаю, де вона, але впевнений, що вона жива.

— Тоді чому ти тут? Чому не шукаєш ïï? Ти прийшов мене шантажувати? Моя донька у вас?! — останнє запитання вони викрикнула, і відразу ж загрозливо прошепотіла: — Чому Рада зацікавилась моєю планетою? Ти мені все поясниш…

— Поясню. — Відповів Гел.

Вони кивнула головою, повернулась до комп'ютера, вивела на екран світлину, де чітко було видно Таваса на фоні зруйнованого будинку з скривавленим тілом на руках. Аята вперше подивилась в очі Гела:

— Тут сповіщається, що такий собі калтокійський найманець загинув під завалами, а ще врятував дитину… починай пояснювати…

— Бісові репортери, — криво посміхнувся Гел, — та це справи не стосується, не загинув, був поранений.

— На тебе будинок впав! — викрикнула вона.

— І що?

— Ти безсмертний?

— Щось таке…

— Ти впевнений, що моя донька жива… Чому. — Аята знову стояла перед ним, стискаючи кулаки.

— Чому жива, чи чому впевнений? — Гел відступив до стіни.

— Не грайся зі мною, — крізь зуби попередила Аята, — що я повинна зробити, аби ви повернули ïï?

— Не ми ïï викрали… — Гел був терплячим: — Але я зможу дізнатися хто і навіщо.

— Я покличу своïх воïнів, ти будеш моïм заложником…

— Твоï воïни вже розім'ялися два дні тому. Невже уроки запам'ятовуються тільки з повтором?

— Я що, мушу підірвати палац, аби тебе нейтралізувати і зачинити у підвалі?

— Аята… — Гел хотів покласти ïй руку на плече, вона відступила, він прошепотів: — Я хочу допомогти тобі, але ти мусиш мені вірити, адже ти теж калтокієць, хіба ми зраджуємо своïх?

— Я була простим найманцем, а ти диверсант, звідки я знаю, яке завдання ти отримав від своïх Старійшин. Чому я мушу тобі вірити?

Він не відповів. Аята відійшла до столика, вимкнула комп'ютер. Тепер тільки вогонь потріскував. Вона поклала у вогнище великий сірий брикет, вогонь запалав яскравіше. Гел сів біля вогнища на м'яке хутро, обхопивши коліна руками. Вогонь потягнувся до нього зігріти, Гел привітався з ним.

Аята сіла на ліжко, теж згорнулася, було моторошно сидіти ось так і нічого не робити, не шукати… Ледь стримувалась, аби не зірватися знову на пошуки доньки. І дійсно… кому вона могла зараз вірити? Зітхнула, розпустила коси, аби чимось зайняти руки, заспокоïлась, запитала у нього:

— Що я повинна робити зараз?

— Виспатись, — відповів Гел.

— Я не зможу спати.

— Випий снодійне.

— Зранку я ïду у поселення длоків.

— Думаєш, вона там? У тихих вірян Світла? Хоча… Хто зна? Поïдемо…

— І що? Ти думаєш, я буду сповільнювати пошуковий загін чоловічим возиком? — з ледь помітною ноткою презирства запитала повелителька Іноти.

— Ні. Я думаю, ти знайдеш спосіб пояснити своïм воïнам і придворним, чому презренне створіння ні з того ні з сього залізло на спину верхового ящера. — З нахабною посмішкою відповів він і відразу запитав: — Невже ти думаєш, що я залишусь у твоєму ваоке і буду терпляче чекати вістей біля вікна, у компаніï твоïх ніжних і підступних чоловіків? Дивись, залишишся вдовою…

Аята напевне вперше з миті зникнення своєï доньки посміхнулась. А потім зняла зі свого ліжка хутряну ковдру і кинула ïï Гелу:

— Спати так спати… — і вляглась на ліжко, загорнулась у другу ковдру, не роздягаючись.

Гел підтягнув до себе ковдру з вовни і загорнувся у неï, біля вогнища було так тепло і спокійно…

Набігавшись містом, я присунулась на катер втомлена і зла. Не знімаючи жебрацького лахміття, закинула у пічку пакет з м'ясом, увімкнула на гриль і сіла на великий диван… нічого крім дурних пліток-здогадів і фантазій, я не взнала. Може, Іол не вивозили з Рородану? Може, необхідно краще обшукати палац і ваоке? Пічка дзенькнула, як зламаний затвор на тадо… ненавиджу цей звук, але ïсти хочу…

Вигіли всю ніч просиділи біля потаємних дверей покоïв меолі, аби забрати патха[7]. Непомітно поснули. Прокинулись перелякані. Виявилось, синьоокий патх з покоïв меолі так і не вийшов, здивувались.

Служниця тихенько увійшла у кімнату повелительки і не відразу помітила біля вогнища сплячого чоловіка. Простояла декілька секунд заінтригована, опям'яталась і зникла у ванній кімнаті.

Аята прокинулась, почувши як ллється вода у ванній кімнаті. Згадала дивний сон… тихенько підвелась і подивилась у бік каміна. Вогонь майже згас, тьмяне світло зимового ранку ледь пробивалося крізь різнокольорові вітражі, а він спав, загорнувшись у ковдру з вовни… Підійшла, присіла біля нього, обережно торкнулася плеча, прошепотіла:

— Прокидайся…

Він відкрив жовті, котячі очі, які за якусь мить знову стали синіми. Аята перевела подих. Вона звичайно здогадувалась, що цей калтокієць може виявитись аджаром…

— Що, вже ïдемо? — посміхнувся він.

— Поводься згідно з легендою, солдате, — остудила його повелителька Іноти.

Гел прикусив язика.

У ранкових сутінках я вилетіла на гравітаторі облетіти рівнину.

Служниця вийшла, тихенько причинивши двері. Поспішала на кухню з новиною.

У ванній кімнаті Гел розгубився. Аята зняла з себе одяг і увійшла в невеликий басейн з теплою водою, з посмішкою запитала:

— Так і будеш стояти в кутку? Двадцять років тому ти був сміливішим, коли притиснув мене до переборки на тому кораблі.

Гел знітився, почервонів якби міг, а на губах з'явилась невловима посмішка:

— Я тоді був страшенно п'яний. Вибач за моє нахабство. Я ж не знав, що гарненька руда дівчинка з темними очима — спадкоємиця меолі Іноти.

— А якби знав?

— Та все одно, я був тоді п'яний. Тому вибач.

— Роздягайся, мусиш зіграти роль мого віора, тільки так я поясню твою участь у рейді.