Я почала дещо розуміти: коли космодром будували, місто Епо вже існувало, а цей тедрол впав на планету приблизно за тисячу років до того, як побудували космодром. То невже так зване корінне населення Іноти, котре загалом проживало на одному континенті — це уціліле після падіння бази населення цієï ж бази?

Я торкалась порохнявих переборок і залізних рам, пам'ять заліза і іншоï матеріï потроху розповідала мені, що база після терористичного акту з підірваним основним двигуном зрушила з встановленоï орбіти і здійснила аварійну посадку на найближчій від неï планеті за допомогою гравітаційного двигуна. На щастя, планета виявилась придатною до життя, хоча жили на ній лише тварини. Засоби зв'язку також було пошкоджено, ті з людей, що вціліли, не могли розраховувати на допомогу. Декілька років потерпілі чекали, що ïх знайдуть, не залишаючи велетенськоï бази, та коли зрозуміли, що порятунку не буде, а генератори надто слабкі, та й продовольчі запаси закінчуються, переселились на відкриті простори планети, згодом через два покоління побудували місто. Чомусь жінки виявилися більш активними. І з часом вони взагалі відтіснили чоловіків до рівня домогосподарок.

А тедрол цей мав назву Анакома.

Довго ми йшли коридорами, Рол вів мене впевнено. Я й сама знала, де на таких базах рубка керування, та коли навколо тільки іржа і запустіння, важко орієнтуватись.

І от ми побачили світло, яскраве, казкове, нереальне — увійшли. Рубка керування, великий зал з моніторами по периметру стін. На моніторах космос, зірки, кольорові хвилі підпростору. Посеред залу, по колу, пульт керування у блискітках і світлячках датчиків. Я почула тихий гул двигунів. Все було ніби насправді і наче жива була неймовірно гарна дівчина, вдягнута у срібній комбінезон пілота, що сиділа у кріслі капітана. Білошкіра до відчуття прозорості, з волоссям кольору гірського потічка, і очима як море. Вона була настільки жива, що я на якийсь час втратила відчуття реальності. Рол тримав мене за руку, тримав, аби я, ошелешена, не зайшла у той зал без запрошення господині.

Рол вклонився дівчині. Вона підвелась, підійшла до нас і промовила, стримано посміхаючись:

— Вітаю прадавнього Дракона у моïй оселі. Заходьте. Неймовірно і дивно бачити вас тут.

— Анакомо, — підтвердив мій здогад Рол, — я прийшов на твій поклик.

«Міг би попередити…» — Обурилася я, думаючи до чоловіка. Він стримано пропустив мою думку без зайвих коментарів.

Вона запросила нас сісти. Я обережно торкнулася дивана, але фантом виявився напрочуд матеріальний і м'який.

Так, навколо все було створеним за допомогою силового поля, і сама ця прекрасна дівчина також, але поступово під впливом часу цей тонкий світ, створений уявою і пам'яттю бортового біологічного комп'ютера тедрола Анакома перетворювався на справжню матерію, і ця тендітна богиня — біологічний комп'ютер. На самоті він майже відділив свій розум від системи, і за тисячі років перетворився на неï. Я сіла на той майже справжній диван, і зрозуміла, що думку про бунт малим перевертням навіяла саме вона.

Я спіймала зацікавлений погляд богині, вона посміхалась, підтверджуючи моï здогади, я вибачилась.

Рол почекав, поки ми порозуміємось і запитав:

— І чого ти покликала мене?

— Я знайшла дивні дороги пам'яті цього світу, назвала ïх Зоряними Струнами, та коли спробувала під'єднатись, щось темне відігнало мене, погрожуючи знищенням. Я хочу запитати: чому і хто захищає Зоряні Струни?

— Ти думаєш, маєш право знати відповідь? — ласкавим голосом запитав Рол у прекрасноï богині Анакоми.

— Я хочу допомогти, аби зберегти Зоряні Струни, — стримано відповіла вона.

— У тебе вистачить сили? — з лагідною посмішкою поцікавився Рол.

— Я спробую, — невпевнено, але наполегливо відповіла вона.

Вона дійсно жива, у неï є емоціï, почуття, бажання, власна воля… До цього моменту я слухала ïх розмову мовчки, та прийшов час пояснити цій юній богині, куди ïï тягне почуття обов'язку і пошук знань, і я запитала:

— Ти хочеш бачити Світ і стати хранителем прадавніх Зоряних Доріг тільки заради інформаціï, яка зберігається там?

Вона уважно подивилась на мене, ïï зіниці розширились, дівчина заклякла, стиснувши маленькі долоні, не відповіла, мабуть, чи не вперше не знайшла слів для відповіді. Анакома лише приречено кивнула світлою голівкою, вона зрозуміла, хто я. Та вона була впевнена у своєму рішенні, і знала, на що йде.

— Те створіння, яке відігнало тебе, тепер стане твоïм учителем, — повідомила я і підвелась, — Коул знайде тебе найближчим часом а ми зустрінемось через століття на Зоряній Дорозі.

— Я відчуваю біду навколо вас… — несподівано з відчаєм сказала вона.

— Через сто років ми ще будемо, — сумно посміхнулась я. І до Рола, — Я хочу на поверхню.

— Дякую, — прошепотіла Анакома.

Я подивилась на неï, як на малу нерозумну дитину:

— Краще б ти і далі оберігала цю планету, та, на жаль, відчуваєш своє призначення як поклик. Іди обраною дорогою, до зустрічі.

Рол співчутливо обняв ïï і поцілував світлий лоб:

— Щасти тобі, і тримайся.

Коли ми вийшли з рубки керування, стіни світлішали, набуваючи того вигляду, яким хизувалися тисячі років назад, коли база Анакома була ще у космосі. Світла фарба, стерео-екрани, килимове покриття на підлозі, блискучі огородження навколо ребра жорсткості, навіть картини у зоні чергового екіпажу, канапи, лавочки, зелені рослини. Все це навіювало спокій і безпеку до запаморочення у голові. Рол посміхнувся:

— Жіноча риса — причепуритися…

— Скажи це місцевим… — жартувала я.

— А ти влітку місто Епо бачила? — запитав він.

— А що ти робив тут влітку, — зацікавилась я.

— Корабель ремонтував на космодромі.

— Та невже? — я вперла руки у боки, як ревнива дружина.

А він сміявся з моєï спроби ревнувати:

— Бачиш, що буває, коли жінка кидає свого чоловіка напризволяще заради роботи.

— Все, припинили, я не ризикну бути твоєю підлеглою, ти надто пунктуальний і вимогливий. Я тобі вірю і без контролю.

Він обхопив мене руками і підняв зі словами:

— Ти чудовисько.

На поверхні нас чекав нервовий від самоти, всіма покинутий, нещасний і ревнивий Летос. Катер зустрів нас словами:

— Я також індивідум… І я старший, ніж вона…

Гел отямився у кімнаті меолі, на ïï ліжку. Аята сиділа поруч, обхопивши руками коліна і дивилася у вікно. Гел торкнувся ïï ноги, вона здригнулась і забрала ногу, прошепотіла:

— Ти дійсно безсмертний…

— Я ж попереджав, — посміхнувся він якомога лагідніше.

— Дайкеро я зачинила у підвалі, якщо він тобі потрібен, можеш допитати.

— Мені він не потрібен, то твій ворог. Його зв'язки мені відомі, поставка Іруа припиниться, коли вистежать тітоньку Жоа і того, хто прийме у неï контейнери. Долю свого Дайкеро вирішуй сама.

— На палю? — чомусь запитала Аята.

— Ти тут меолі, - всміхнувся Гел, — а що з його донькою?

— Поряд сидять… Коли за тобою прилетять?

— Катер постійно був тут.

— І ти мені не повідомив?

— Сестра попросила не повідомляти. Вона не дуже любить бігати по середньовічному місту у супроводі шаленого натовпу.

— То була твоя сестра? — Аята запитала спокійно, була надто втомленою.

— А хіба ми не схожі?

— Я ïï не роздивилася.

— Ти сердишся на мене? — запитав він.

— На себе… — відповіла вона.

— Я не той, про кого ти думала?

— Зовсім недоречне запитання… — обурилась Аята, прикусила губу, подивилась на нього з болем і відчаєм, ніби хотіла запам'ятати назавжди, прошепотіла. — Відпочивай, — і вийшла з кімнати.

Скрипнули маленькі двері, що вели до ваоке, і у кімнату меолі зайшов лікар Лаго, сів біля ліжка на стільці, запитав з саркастичною усмішкою:

— Як почуваєшся?

— Гірше, ніж тоді, коли ви запитали про це вперше, — огризнувся Гел.

— Я хотів подякувати за меолі і ïï дітей, — лагідніше промовив лікар.

— Будь ласка, — з гіркотою відповів Гел, — то подякуйте ще й за те, що я звільнив Аяту від дурного нав'язливого дівочого кохання.