Петро ж Легенький у цей час спав. Йому привиділося, що йде він по хмарі лискучій та срібній, тримаючи притиснуту до грудей лубку з приливаними чорницями, опускає туди руку, як ведмідь у вулик, і зі смаком їсть. В роті в нього неземне блаженство, бо приливані чорниці любив над усе. Побіч нього йшла не його жінка, а таки Горпина, яка й винесла йому цю лубку, і вони вряди-годи любовно перезиралися.

— Заведу тебе, Горпино, в чужий край, — казав він мрійливо, — там у золотих коритах свині мигдаль їдять, а горобці ходять у срібних панчохах. Там лобода росте, як у нас дерева, і родять на ній вареники та пироги. Я вже напитав туди дорогу, і ось веду туди тебе.

Горпина сміялася і хитала недовірливо головою.

— Чи не той це край, — спитала вона, — де гарбузи мають золоте насіння, отаке, як биті таляри?

— Еге, той, — підхоплював Петро. — І гарбузи ці не валяються по городах, як наші, а висять у повітрі, як надуті пухирі. Вони так і рвуться в небо, і гудиння їхнє таке натягнуте, що торкни ненароком — і зазвучить, наче струна…

— Треба було тобі на мені одружитися, і я б з тобою хоч на край світу пішла б, — сказала сумно Горпина. — Тепер мені гріх із тобою знатися…

— Але ж знаєшся? — спитав він переможно, і Горпина зітхнула.

— Боюся, що не до добра все це. Бог нас покарає.

— Бог карає тих, що лихо на землі чинять, — сказав він. — А хіба це лихо — любити? І чи не хотів я оженитися з тобою, чи не засилав старостів?..

Стояло в повітрі натягнуте гарбузове гудиння, десь високо біля хмар золотом грали роздуті гарбузи; яскраво-білі свині йшли по кисельному березі, щоб напитися з річки молока; горобець у срібних панчішках сів на край золотого корита і зацвірінчав; хтось невидимий, може, вітер, а може, якийсь чарівник, торгав огудиння-струни, тиха музика наповнювала повітря, начебто гули десь поруч важкокрилі джмелі; мед крапав із вербового листя, і під кожною вербою лежало по медовій колоді; лобода тягла м'яке зелене гілля, і з нього звисали рум'яні, випечені пироги. Петро зітхнув і послав руку в лубку, а Горпина засміялася дзвінко, зовсім так, як колись уже зовсім давно.

3

Спершу йшли міські слуги на чолі зі Степаном Кошанським, за ними Марія Тимофіїха з жінками, що супроводили її до ратушу, і доки дійшли вони до гетьманського фільварку, на якому сиділи Шептаки, в котрих і жив Петро Легенький, майже з кожного двору вийшли чоловік чи жінка і доладналися до походу. Всі йшли, не дуже й розмовляючи, важкою однодушною юрбою, навіть дихали злагоджено, адже таке не часто трапляється і на вулиці, і в містечку.

— Станьте, люди, довкола двору, щоб він не втік, — сказав Кошанський, і юрливі постаті побігли вздовж тину, оточуючи обійстя.

Степан Кошанський урочисто переступив через перелаз й опинився у зарослому травою дворі, де тільки й було, що кілька поросят, які завзято бабрались у кориті.

— Оце він і є, — сказала Тимофіїха і показала на руку, що й досі визирала з повітки.

Кошанський став раптом пружавий і легкий у ході. Озирнувся і показав слугам, щоб стали біля повітки. Тоді кинувсь у розхилені двері й упав раптом на Петра Легенького всім тілом, хапаючи його за руки й заломуючи їх. Двоє слуг кинулися на поміч і миттю зв'язали Петра мотузкою.

— Подивіться, люди, на його долоню! — сказала голосно Марія Тимофіїха. — А онде й лубка. — Вона кинулась у повітку і переможно підняла вгору посудину.

Петро нетямковито кліпав очима і злякано водив поглядом по людях, котрі заповнили його двір.

Тут уже ходили, з хазяйським виглядом роззираючись, Осип Орищенко, швагро Легенького, Тесько Сердюк, який зазирав уже і в хлів; на порозі стояла здивована і вражена Петрова жінка Тетяна, а Йосип Горський відштовхнув її з дороги і пішов у хату. Вслід за ним посунув отець Тимофій, презвітер Благовіщенської церкви, а також Артем Бандурка, що його прозивали Хлипоносом.

— На тебе, злодію, — сказав урочисто Кошанський, — зроблено виказ. Ми прийшли за наказом пана городового отамана зробити у тебе трус.

Петро звівся і вийшов з повітки, тримаючи перед себе зв'язані руки.

— Це щось не те, панове урядові, — сказав він знічено. — Нічого я ні в кого не крав…

— А чия це лубка? — крикнула гостро Марія Тимофіїха і помахала нею перед Петровим носом.

Петро зблід і випростався. Поворушивши пальцями зв'язаних рук озирнувся злякано. Двором сновигали люди, витягували з хати всіляке добро і звалюючи його на землю.

— Це моя лубка, — сказав Петро. — І таких у мене в господарстві багато…

— А скринька з грішми, сало, горілка?! — вигукнула Тимофіїха.

— Яка скринька, яке сало? — здивувався Петро і ще більше побілів.

Тоді пішла Тетяна просто на Петра і засичала тихо, аби ніхто не чув:

— От і прийшла на тебе пора, голубчику. Такого з себе тихого й гожого вдавав, а сам злодіяка! Повісять тебе, і не в'язатимеш мені світу!

Він смикнувсь у жінчин бік, але не сказав нічого, тільки облизав губи.

— Мої свердла! — сказав Осип Орищенко, показуючи їх людям.

— Ти ж мені їх позичив, — сказав Петро.

— Позичив? — повернув до нього освітлене недобрим оскалом лице Орищенко. — То, може, скажеш, що я і скриньку свою тобі позичав, вісімнадцять кіп грошей, три битих таляри, дві срібні чарки і срібний гудзик?

— Аж стільки! — сумно всміхнувся Петро. До нього підходив, тримаючи в руках рушницю, мушкет і пістоль, Тесько Сердюк.

— А про мою рушницю, мушкет і пістоль що знаєш? — спитав голосно. — Про путо залізне, що в мене пропало, киндяк і в'ялену рибу на десять золотих?

— Бог вас покарає, дядьку, — тихо сказав Петро. — Рушниця, мушкет і пістоль мої, і жінка моя про це вам скаже.

Але Тетяна стояла повернута до нього боком, половина обличчя, яке бачив, була залите сонцем, і тримала вона на вустах тоненьку червону гадючку. Очі її дивилися кудись поверх голів, наче хотіла побачити віддалік щось цікаве. Для цього витягла якомога шию і звела підборіддя: Петро раптом розширив, аж потемніли вони йому, очі: не дружину, а тяжкого ворога перед собою побачив.

— Що, жінко, — спитав тихо, — так багато лиха тобі вчинив, що допомагаєш напасть на мене насилати?

Але вона, здавалося, не почула його слів, бо рушила раптом від нього, простуючи просто до Степана Кошанського.

— Тут не все його крадені речі, — сказала голосно. — Багато чого тут мого власного є…

— Уряд розбереться, — сказав незворушно Кошанський, і його рот скрививсь у тонкій усмішці, тоді як брова ледь-ледь моргнула. На це ще більше здивувався Петро, зрештою, він сам мав на серці замок… Різко повернувся: через перелаз переступала переполошена Горпина.

— Що тут сталося, мамо? — спитала перелякано.

— Що сталося, не твоє діло! — озвірилася до неї мати. — Йди додому!

Горпина схилилась покірно, зирнула на зв'язаного Петра і, опустивши плечі, пішла назад до перелазу. Звідти знову зирнула на нього, і йому на серці потепліло.

З хати вийшов Йосип Горський, тримаючи в руках нову штаметову спідницю.

— Моя, ой, присій-богу, моя! Я тут знайшов, панове урядові, ще й своє дзеркало, кунтуш синівський тонкого сукна, коралевий, а в ньому капшучок грошей.

— Признаю до себе оці чоботи й оце барило! — сказав отець Тимофій. — їх украдено в мене, і знак тому, що ці чоботи якраз по мені.

Він закотив рясу, скинув старого, аж бурого, чобота, а взув нового.

— Хай панове урядові подивляться, — сказав, переможно всіх озираючи. — По нозі, як улиті!

— Поки що кидайте їх у купу, панотче, — сказав Кошанський. — Завеземо все до ратушу, а там спізнаватимете…

4

Петро дививсь у мале загратоване віконечко — просто на нього світив великий, повний і червоний місяць. Стояв серед неба, завмерлий і плаский, і на ньому чітко промальовувалося дві людські постаті: один стояв, розставивши ноги і звівши руки з вилами, а другий на тих вилах конав. Червона кров розливалася по світу і все мертвила чи присипляла. Збуджувала тільки собак та жаб: собаки валували, а жаби в недалекому ставі співали. Передражнювали, а може, й собі хотіли стати птахами. Хотіли злетіти вгору під те місячне проміння, щоб викупатись у ньому донесхочу. Деякі навіть стрибали для того з високих круч — перевіряли, чи не виросли в них крила. Ляпалися, однак, просто в червоне кружално відбитого у воді місяця, а потім довго й захоплено розказували, що вони й на місяці побували і там така ж вода, як і тут…