Знову зирнув на майдан і не побачив там уже воза з дядьком, ні жінок, не було й хлопця з собакою, натомість ішла якась висока жінка з коромислом на плечі. Вона наче відчула, що дивляться на неї, обернулася раптом, і він вразився, які дивні очі мала та жінка. Ніде досі не зустрічав її, хоча було в ній щось напрочуд знайоме, і дарма що йшла далеко, зміг зазирнути в ті великі й чудові очі. Всміхнулася сумно й підбадьорливо, наче наперед жаліла його за муки, що має відбути, і Петрові скімко зіщулилося серце.

Оришку вже відв'язували з покарної лави, вона сіла, розставивши коліна, обличчя її було запухле і страшне. Тремтливі руки невдолад поправляли розтріпане волосся, очі погасли, а вуста конвульсивно смикалися.

— Питаємо тебе ще раз під страхом більшої покари, — сказав урочисто Гамалія. — Чи правду ти сказала?

— Сказала вам святу правду, — твердо, хоч і тихо, мовила Оришка.

Тоді Петро рушив од вікна дерев'яною ступою і пішов просто до Оришки, прикляк біля неї і взяв руками її голову. Подивився просто в затуманені, померклі очі, які все-таки вміли світити ясно й палко.

— Оришко, — сказав він, — опам'ятайся! Навіщо терпиш муку і посилаєш на неї й мене? Навіщо зводиш на мене наклеп і ганьбиш перед миром? Що з того тобі, Оришко? Коли б оженився на тобі, посміховиськом ми стали б на людських язиках. Признайся суду, що ти лиху намову на мене навела, і я, може, спробую тебе полюбити.

Оришка, однак, мовчала. Дивилася повз нього і начебто не бачила. Сльози градом покотилися їй по щоках.

— Тепер візьмемо на тортури тебе, Петре, — сказав Мартось. — Кладіть його, панове, перед ратуш і бийте тими ж барбарами.

На те стрепенувся раптом Петро й метнувся притьма в двері, щоб утекти. Але на ньому повисли два сердюки, і він упав додолу під їхніми важкими тілами. Відтак потягли його немилосердно по долівці, при чому подряпав він собі обличчя, і, спихнувши Оришку, яка ще й досі сиділа на покарній лаві, кинули на ту лаву Петра. Він крутнувся, щоб вирватися, відтак закричав тонко й пронизливо. Оришка звелася з долу, куди її трутили, і, ледве переступаючи ногами, побрела в куток, де сидів на лаві її батько.

Злетіли барбари і почали немилосердно шмагати Петрове тіло. Він стогнав, кричав, лементував, аж доки не опустилися барбари. Тоді до катованого підійшов Павло Мартось.

— Не бийте, панове, — сказав Петро, випльовуючи криваву слину. — Не збавляйте мене здоров'я. Я її візьму за себе!

Тоді спали поворози, і Петро сів на лаві. Відтак звівся, і його очі несамовито забігали по покої. Спокійно сиділи за столом урядові, спокійно стояли два сердюки. Спокійно опустив вуса Оришчин батько, а ще спокійнішою була сама Оришка. Дивилася на нього теплим, майже розчуленим поглядом, і її нижня губа звісилася, оголюючи жовтуваті зуби. Петро вклонився суду, тоді підійшов до лави, з якої шумно звівся Кость Гресь, вклонився і йому.

— Подайте руки! — наказав Павло Мартось. Петро подав руку, яка втонула у великій Гресевій долоні, на Оришку не дивився.

— Ти дав слово перед судом і сповнюй його, — сказав поважно Гамалія. — Відпустимо їх обох з ратушу, панове?

Урядові закивали головами, і Петрові на мить здалося, що всі вони без облич. Сидять тіні в одежі, безсловесні, завмерлі, і тільки хитаються вряди-годи, наче їх вирізано з паперу.

— Я, сину, — сказав Петрові Кость Гресь, беручи під руку, — на тебе зла не маю. Якщо вже оступився, май силу спокутувати. Заладь свою вину, і всі тобі це за добро візьмуть.

— А коли вини нема? — спитав Петро, переступаючи поріг.

Кость Гресь захихотів.

— Перед урядовими ти міг сказати й таке: їхнє діло питати, а твоє правду ховати. Але, коли не зміг того доконати, не блюзни!

Він пригладив повагом вуса, а Петро озирнувся затравлено. Побачив, що урядові повставали зі своїх місць і вели, певне, буденну балачку.

— Ви мудрий, — сказав Петро майбутньому тестю, — то вкладіть до моєї нерозумної голови ще й таке: чи добрий той чоловік, що жінка примусила його вийти за себе?

— Всяке в житті бува! — озвався Кость Гресь. — Аби тільки вини чоловік перед небом не відчував…

Петро подививсь у небо і побачив те саме, що і з вікна ратушу. Цвіло воно чистим шовком, на якому ясно згоряли срібні хмари. Смуток потік в його душу, і він зирнув на Оришку, яка йшла поруч. Мала лагідний на лиці вираз, аж покращала, а чи освітило її так сяйво від срібних хмар…

— Може, ви й правду кажете, дядьку, — мовив Петро, зупиняючись. — Але я знаю й інше. Коли пришити полотно діряве до нового, нічого з того доброго не виходить.

— То хто це полотно діряве? — аж скрикнув Кость Гресь. — Замудрився ти, хлопче!

На те поник і принишк Петро і йшов якийсь час мовчки. Не мав досить слів, щоб виповісти те, що розумів, і так ішли вони, доки мав Петро звернути до свого обійстя. Тоді він і побачив лукавий і насмішкуватий Оришчин погляд: очі її заблищали потайним і пекучим вогнем, від якого в його душу засівався попіл.

— Прийду сьогодні до твого батька, Петре, — сказав Кость Гресь. — Ніде і ти не дівайся, треба нам про весілля побалакати.

Подав Петрові руку, і той уклав у неї свою, безживну. Відтак завернули вони в бічну вуличку, а хлопець стояв і дивився вслід. Гресь ішов швидко, але поважно, вряди-годи повертаючи голову, — щось говорив до дочки. Вона ж ступала легко й весело, начебто й не бито її нещодавно.

7

Стояв завмерло, дивився й нічого не бачив, хіба тільки те огрядне тіло, сховане в мішкуватій сорочці, до якого ніколи не мав пристрасті. Йому здалося, що Оришка йде не від нього, а до нього, підступаючи все ближче й ближче. Аж очі приплющив у щемкому передчутті нещастя, що от-от має статися. Зараз воно відбудеться, зіткнення, яке породить блискавку, і та спалить усе і спопелить. Відчув, що від ніг до грудей та голови підіймається йому полум'я. Згоряв на цій пустельній дорозі, бо не мав куди йти. Здалося йому, що опинився на майдані з п'ятьма виходами з нього. Кидався поперемінне в усі, але скрізь наштовхувався на одне й те ж. Скрізь ішла на нього, криво всміхаючись, Оришка, і Петрові здавалося, що суне на нього потвора на п'ять тіл і з тисячею чорних палких очей. Дубнув під тим поглядом і пропадав. Хотів згадати інше обличчя, яке так вабило його й чарувало, але Настя Кутневська вже не існувала в цьому світі. Вона опинилася десь надто далеко, можливо, на отій луці, біля дерев — стояла серед трави і згоряла. Махала руками, наче хотіла злетіти, але ставала попелом. Він теж попелів під цим сонцем, і, здавалося, — навіки.

— Не можу одружитися з Оришкою, — простогнав він, таки рушаючи з місця. — Не можу щодня бачити й біля себе, щодня торкатись її — не можу!

Ішов, і сльози застеляли йому світ. Може, тому не бачив, куди йде, зрештою, було йому до того байдужки. Мав заплющені очі і здерев'яніле тіло, і те, що воно рухалося, теж не було в його волі. Ноги йшли самі, руки вимахували в такт, а сам був сліпий. Сплітались і розпліталися довкола нього хитро вигнуті лінії, які миготіли на червонясто-буруватому тлі; він поступово забував про людей і краєвиди, які залишалися за спиною. Так тривало, може, з годину, а може, й день, бо, коли розплющив очі, сонце похилилося до заходу. Тоді й побачив він дорогу, по якій простував. Була порожня, довкола стелився порожній степ, вигинаючи хвилі тирси, але скоро й цей рух припинився. Петро обернувся назад і там уздрів те саме. Ніде не було ані душі, не чулося ні дзвону цвіркунів, ні покрику птаха. Ледь-ледь шаруділа сухими головками трава, і він нерішуче зупинився наслухуючи. Здалося йому, що чує далекі людські вигуки і гавкіт собак, лементування й покрики, начебто йшла неподалік за кимось погонь. Стрепенувся й озирнувся затравлено. Кинув оком, шукаючи забіччя, щоб сховатися. Але довкола було таки порожньо, і він побіг по дорозі, плескаючи босими ногами по куряві. Від того збивався буруватий пил, який здіймався, наче дим, угору. В поросі постать утікача почала розтавати, заслонюватись і щезати; сутінки, які вийшли з трав, ще згустили той дим, зробивши з утікача тільки тінь. Тінь бігла без напруження, підстрибуючи і наче летючи над дорогою, але ходи не збавляла. Піт висіявся на Петровому обличчі — і був то холодний піт. Дорога починала стелитися м'яко й пухко, і від того пропадав тупіт ніг. Трава довкола заспокоїлася, і мертва тиша прийшла у степ. Зникли міражні звуки погоні, але Петро не зупинявся. Біг, і серце його, звикле до руху, билося зовсім рівно. Вряди-годи позирав у небо і побачив нарешті місяць. Той запалав іржаво-золотистим сяйвом, холодним рудуватим полум'ям, і на цілий степ раптом стало чути один звук — калатання серця втікача.