— А що, Петре, — почувся голос із темені, — добре тобі живеться з молодою жінкою?

Петро зупинився, наче хто його вдарив, і різко повернувся на той несподіваний голос.

– І хочеться тобі з мене кпити, Горпино? — спитав прикро.

— Чого ж кпити, Петре, коли твоє життя й мені на очі сльози вибиває…

Стояв серед вулиці, майже розмитий темінню, і тільки його русявий чуб білів.

— Бачиш, — сказав тихо, — зачепила-таки мене… А я й сам збирався до тебе заговорити…

— Нащо?

— Не знаю. Хотів перемовитись із тобою. Але де ти? Довкола було так темно, що він не бачив і за крок од себе. Стояв, наче в глибокій ямі, а вона в другій ямі, і розділяла їх земляна стіна.

— А що з того, що бачитимеш мене? — сказала Горпина. — Чи легше тобі буде, чи й мені?

— Хіба не знаєш нічого про мою жінку? — спитав він.

— Знаю, Петре. Саме тому й заговорила до тебе…

— Ще не забула мене?

— Хто ж таке забуває?

Він удихнув широко в груди повітря, і здалося, що воно цвіле, пріле, бозна-яке. Неподалець задзвенів ланцюг: хтось брав воду чи собака бігав по дворі.

— Чого ж мовчиш, Петре? Мав щось мені сказати.

— Мав, — відповів він. — Таке мені в душі колотиться. Давно те в думці…

Але він не сказав, що хотів. Неподалець зашелестіла одежа — з темені висувалася темна постать. Впізнав відразу Марію Тимофіїху і відсунувся до тину, майже злившись із ним, тоді як постать сказала голосно і владно:

— Це ти тут з кимось балакаєш, Горпино?

Але ніхто на це не відповів, і важка тінь похиталася до воріт. Тоді з-за тину висунулися прохолодні дівочі руки в білих рукавах і вклали Петру до рук якусь посудину.

— Поласуй, — прошепотіла Горпина. — Жінка тобі такого не дасть…

— Що це? — спитав Петро так само пошепки.

— Лубка з приливаними чорницями, — сказала Горпина. — Те, що ти найбільше любив парубком…

Марія Тимофіїха зайшла у двір до Петра Легенького, щоб перемовитися словом-другим з жінкою Легенького Тетяною. Вона побачила руку, що висунулася з повітки, — там спав на солом'яній підстилці сам Петро. І, може, не звернула б уваги на ту руку, коли б не була вона чорна. Тимофіїха навшпиньках наблизилася до повітки і придивилася: рука була вимазана чорницями. Очі Тимофіїшині скочили по повітці і спинилися на лубці, котра стояла на землі, — була та лубка зсередини також чорна. Гостра підозра спалахнула в Тимофіїшинім серці, і вона позадкувала, намагаючись ступати якомога тихіше. На вулиці побігла, розметуючи одежу, і хоч її гукнула зі свого двору Проциха, жінка шевця Проця, Марія нічого того не дочула. Ввірвалася вихором у своє обійстя, та не побачила перестрашених очей власної дочки, не спинилася, а метнулася до комірчини, де мала стояти зовсім така сама лубка з приливаними чорницями, яку побачила в Петра Легенького. Тимофіїха вдарила руками в боки й аж побіліла. Стояла й ворушила вражено губами. Тоді плеснула дверима комірчини, аж посипалася зі стін глина, і широким, сягнистим кроком подалась із двору, хоч дочка її аж двічі огукнула. По дорозі зустріла Палажку Пашинську і на ходу сказала до неї:

— Ходімо, Палажко, зі мною на ратуш. Злодія викриватиму!

Палажка Пашинська охоче приєдналася до Тимофіїхи, і вони вже вдвох не йшли, а майже бігли. Дорогою до них долучилися Орищенчиха, Горська й Сердючиха. Вони не вислухали, а випили схвильовану оповідь Тимофіїхи, і, поки слухали, до них підбігло ще кілька жінок. Не всі з них пішли на ратуш, деякі відстали від походу, метнувшись, маючи кунтушами й намітками, по своїх дворах.

Діялося це в гарячу пообідню пору, коли сонце пряжило так, що майже всі жителі містечка солодко спали. Подрімував і міський писар Степан Кошанський, тож коли ввірвалась у ратуш Тимофіїха і затарабанила, закидаючи Кошанського словами, той не зразу дібрав, про що йдеться, За спиною Тимофіїхи товклися кілька жіночок і поривалися й собі вставити слово, і Кошанському треба було струснути головою, щоб опритомніти з несподіванки. Він пробував уловити зміст у тому тарахкотінні, але бачив тільки схвильоване, перекошене обличчя Тимофіїхи, що завзято смикалося, — на голову писарю начебто хто каміння сипав. Тоді він грюкнув рукою по столі так, що замовкла, забувши стулити рота, Тимофіїха, а жіночки за її спиною охнули вражено, і тільки тепер всі побачили, що через довге сутінне приміщення ратушу провішується довга сонячна стяга і та стяга кінчається якраз на столі саме в тому місці, куди гримнув кулак Степана Кошанського.

Тоді Тимофіїха зрозуміла поважність моменту, ступила крок до столу і рівним голосом виповіла свою скаргу, тим більше, що у відчинені двері зайшов до ратушу, широко позіхаючи і хрестячи рота, городовий отаман Степан Лобода.

— Стаю перед вами, панове урядові, що минулої ночі в мене сталася пропажа: взято в мене лубку з чорничними приливаними ягодами. А ще в мене вкрадено з тої комори скриньку з новою оковою, в якій було вісім кіп грошей…

— Це все? — спитав Кошанський.

— Коли б то все, панове урядові. Вкрадено в мене, — Тимофіїха заникнулася, але продовжила сміливо, — дві носатки горілки, ціле сало і п'ять кварт олії в горщику…

— На кого кладеш підозру? — спитав городовий отаман.

— Тільки на Петра Легенького, мого сусіда, — прорекла Тимофіїха й озирнулася, наче шукала підтримки в жінок, що прийшли разом з нею.

— Петра Легенького? — перепитав радісно Кошанський, і очі його схвильовано заблищали. — Оце так, пане городовий, новина!..