— За що зненавидів мене так, Степане? — спитав самими вустами Петро.

— Не я тебе зненавидів, а ти себе. Ті, що били його, мали таке враження, наче товчуть мішок із січкою, — не видав Петро із себе ні стогону. Костенецький спинив катів, йому здалося, що Петро мертвий, його перевернули на спину і справді побачили мертвий, засклілий погляд і закушену до крові губу.

— Чи не досить для нього, хлепавого, панове урядові? — спитав Костенецький і, побачивши схвальні киви, наказав катам відступитися.

Люди вже розходилися з двору, особливо швидко покинули його Оришенко, Сердюк, отець Тимофій і Марія Тимофіїха. Намагалися не дивитися одне на одного й поспішали, наче кожен мав надто пильну справу. Несли дещо з того добра, що його собі приписали, мали ще сюди повернутися.

Молодиця з відрами підійшла до двориська і спинилася. Дивилася широкими чорними очима, наче не могла зрозуміти, що тут діється.

— Візьміть у неї води! — наказав Костенецький.

Один із міських слуг, той, що бив Петра Легенького, підскочив до молодиці і щось їй сказав. Та мовчки зняла з себе коромисло, і слуга побіг до них з повним відром. Біг широкою ступою, розплескуючи воду, і мав дивно перекривлене обличчя.

Над майданом стояла тиша. Глибока й моторошна, немов удіялося тут щось недозволене. Може, тому вода, якою плеснули на Петра, вилилася надмірно шумко.

Сотник позіхав. Все ширше, ширше, здавалося, рот його і так розширився понікуди, але він все розтуляв і розтуляв його. Вже був той рот на все обличчя, криваво блищав отхланню, і тільки коли зворухнувся скатований, рот почав стулятися.

— Мабуть, знову живіт болітиме, — сказав Костенецький. — Щось мене на позіхи бере…

Він знову почав позіхати, ширше й ширше, розводячи щелепи, і аж головою крутнув, щоб швидше стулити рота. Кошанський дивився на нього іронічно і трохи зневажливо.

— Коли б не карали ми злодіїв, — сказав він, — світ би перевівся.

— А звісно, — сказав сотник, стуляючи рота. Петро, однак, знову запав у непам'ять.

— Може й померти, — сказав, підходячи, війт.

— Вилийте на нього ще відро, — наказав Костенецький, і його втретє нестримно потягло на позіхи. Слуга побіг удруге до молодиці, котра все ще стояла на майдані, він кинув їй до ніг порожнє відро, а схопив повне. Костенецькому ж роздерло рота так, що він знову блиснув червоною отхланню. Вода плеснулася на Петра Легенького, і він заворушився.

— Хай його вітер обвіє, — сказав сотник, кусаючи губи, щоб знову не позіхнути. Пішов із двору просто на молодицю, що невідривне сюди дивилася.

— А ти чия? — спитав він. — Щось мені не до знаку… Трохи вразився з того, як вона на нього зирнула, але мав іншу турботу: вуста йому розривало від позіху. Через те не став чекати на відповідь, а тільки подумав, що десь-таки цю молодицю бачив. Його щелепи знову роздерлися, притому так, що йшов він якийсь час із широко роззявленим ротом.

7

Петро опритомнів остаточно під вечір. Сонце стояло якраз проти нього, і він довго дивився на величезне, негаряче світило. Здалося, що пролежав у дворі ратушу незвідь з якого часу. Довкола не було ні душі. Він сів, крутилася йому голова. Дивився крізь болющі повіки на той шматок дороги, омежений сірими смугами тинів, що вабив його і раніше. Зараз він туди ступить, бо вже немає ніяких перешкод. Потягся до ціпка, що лежав обіч, і, спершись на нього, встав. Відчув, що живий і може рухатися, — гаряча хвиля щастя омила йому груди. На припухлому лиці проступило щось схоже на усміх, очі засвітилися — вечірнє сонце таки закинуло в них по живій іскрі. Спина й сідниця йому боліли, але цей біль відчував тоді, коли пересмикував плечима. Пішов і побачив, що ноги його несуть. Опирався на ціпок, наче був старим дідом, і поволі дибав порожньою вулицею. Зрештою, не була вона порожня. З кожного вікна, дверей, з дірок у тинах світилися до нього цікаві очі.

Він спинився. Стояв і начебто зважувався: йти йому чи ні. Перед ним лежала вулиця з кількох хат: дві з них він знав надто добре. Довкола було так само порожньо, не відчувалося навіть очей, що за ним підглядають. На тин скочив лапами брунатний невеликий пес, побачив Петра і стрибнув до нього. Принизливо вихляв тілом, тернувсь об ногу і, піддерши писок, тихенько заскавулів. Завмер раптом: з відчинених дверей хати дивилася на нього жінка.

— Тобі чого? — спитала вона.

— Хіба це не мій дім?

— Не можеш уже тут жити, — мовила вона гостро.

— Я хочу взяти на дорогу одяг і харч.

— В тебе нема тут одежі й харчу! — сказала жінка. За спиною в неї заспівали двері, і в них став Кошанський.

— Що тут таке? — спитав.

— Той злодій прийшов, — холодно сказала Тетяна.

— Хіба не знаєш, що до заходу сонця тобі треба піти з міста? — спитав Кошанський. Петро мовчки на нього дивився.

— Я тут, у твоєму домі, з урядового приручення, — сказав Кошанський і солодко позіхнув. — Стережу Тетяну від твоєї помсти.

Петро все ще мовчав, тільки світив змертвілим поглядом.

— Коли зрозумів мене, поспішай. Після заходу сонця тебе в цьому місці можна вбивати, як приблудного пса.

— Він щось проти нас замислює, — сказала жінка з сіней. — Подивися, які в нього несамовиті очі!

— Зараз піде, — сказав Кошанський. — Бо я тут таки з урядового приручення.

Петровий погляд запалився, і Кошанський нахилився, щоб узяти дрюка.

— Забирайся геть! — сказав глухо. — Бо черепа тобі провалю.

— Я прийшов, щоб вас побачити, — сказав повільно Петро. — За гріх вам воздається, і не мій на те буде суд. Він повернувся і ступив через перелаз.

— Думай про свої гріхи, Петре! — сказав цвілим голосом за спиною Кошанський.

Але Петрові не було чого тут робити. «Мене вже нічого тут не тримає», — подумав і подививсь у той бік, де стояла хата Марії Тимофіїхи. Йому тонко й тоскно защеміло в серці — лишав там щось по-справжньому дороге й гарне. Хотілося ще раз поговорити з Горпиною й пообіцяти, що він таки повернеться забрати її. Але навколо глухла безлюдь, і він, зирнувши на сонце, котре торкнулося вже овиду, пішов хуткіше.

Проходив повз пустище і вже починав відчувати радісне збудження, як завжди перед дорогою. Звів голову і моторніше посилав обіч себе палицю. Виліковувався від своєї урази і знову жив.

Неподалець зашарудів бур'ян, і він мимохіть глянув туди. Від куща верболозу замахала йому хусткою дівчина.

Зійшов з дороги і, як міг швидше, подався туди. Поспішав і усміхався: назустріч пливли йому кохані очі.

— Я тобі принесла дечого на дорогу, — сказала Горпина і подала йому зав'язану в біле полотно лубку.

Подивився на неї широким-широким поглядом, і дівчина побачила в тих розширених очах усе, що сподівалася: ласку, любов і прощання, їй захотілося кинутися йому на шию і виплакатися уволю. Тоді знову дивитися йому в вічі і знову плакати. Щось недоказане і недокінчене праглося там прочитати, однак очі його звузилися, і в них заблищав сміх.

— Знову лубка з приливаними чорницями? — питав він так ніжно, що сутінки, які плелися біля них, на мент перестали згущуватися. — Тільки чи не потраплю я з цією лубкою в нову халепу?

8

Він ішов залитою сутінком дорогою, тримаючи в зігнутій лівій руці розкриту лубку. Черпав долонею солодкі ягоди. Виїдав їх із руки і йшов, тримаючи в роті любий смак. Очі його вже зовсім позбулися мертвизни, а світилися тепло і м'яко. Отак і йшов він порожньою дорогою і, здається, знав, куди йому йти. Знав, що ця дорога не на один рік і що в кінці й обов'язково буде дивний ліс — увійде в нього і неодмінно зустрінеться з чоловіком, котрий не прожене його і не вилає, а подарує оселю; куди він зможе привести Горпину. Відбудеться відтак вшестя в царство, про яке завжди мріяв і в яке вірив.

Черпав рукою приливані чорниці, і очі мав примружені, адже треба йому продивитися перед собою цілий простір; був покритий поки що сутінком, уходив-бо не в ранок, а в ніч. За спиною давно погасло місто, в якому народився і збирався жити цілий вік; у тій землі, куди він простує, його назви не буде знати ніхто. Не мав жалю, бо гнала його по дорозі схожа на казку сподіванка. Усмішка поступово гасла на його худому лиці, очі наповнювалися смерканням і загусали. Шия витяглася, бо щось таки побачив він у сірому мороці, що заступав йому світ. Став і вдивлявся, і аж навшпиньки ставав: попереду щось рухалося живе. Світла було замало, щоб розгледіти його конечно, але він міг і вгадати. Через поле, захоплюючи й частину дороги, з глибини ночі, що вже обняла навколишні ниви, рухалося на нього щось сіре, схоже на отару, а може, й була то отара. Може, була то й ніч, в яку готувався вступити, а може, таємні сили везли на величезному возі часу сповитий і ще немічний завтрашній ранок.