— Я вже забув про ту нашу поїздку, — сказав наказний сотник. — Маєте, пане канцеляристе, причину перейматися тією історією? Чи не проходить їх через наші руки десятки?

– І все-таки, пане Іване, — сказав я. — Чоловік — не голка, в сіні не губиться. Ми так і не дізналися, хто той Петро.

— Бо й не треба нам того, — спокійно відрік Іван Скиба. — Коли б за ним хто пошукував, напевне, дійшов би й до нас.

Мені на мент здалося, що Скиба таки правий, коли не бере близько до серця всіх оцих поточних історій. Адже є в світі речі, які вписуються в книгу справ поточних, а є й такі, що безнадійно губляться в часі. Книга справ поточних, міркував я, — це книга буття людського. Події, гідні запису, відбираються за неухильною логікою, а все дрібне й неважливе закономірно відсівається. Воно губиться в безмежному, схожому на рудівське, яке я й досі забути не можу, полі часу, і немає звідти вороття. Однак, живучи в світі, я здобув ще одну науку. Побіч із тим важливим і потрібним живе в людині ще щось, чого не торкнеш пальцем: наша неповторність у світі. Саме тому я й сказав Івану Скибі, цьому великому пошанувачу земних благ, що людина не голка — в сіні не губиться, хоч часто людське життя буває як подих вітру. Кожна квітка в цьому світі, думаю я, розквітає по-своєму, і немає між ними подібних, як немає справжньої поверненості. Так само немає подібних і між людьми, і саме в тому цінність людського існування. Можливо, тому не байдужий я до тієї, здавалося б, простої історії. Не можу згубити в часі таємницю Петра утеклого, бо так я гублю в певний спосіб частину себе. Отож мене й починає цікавити не тільки те, що буденне, а сокровення, до якого не кожен може дібрати ключа. Через це мої пошуки Петра утеклого — не проста цікавість: не годен я без болю відчувати, що людина може пропасти безвісти по-справжньому. Оця «безвість» впливає в мою душу і наливає її своєрідною гіркотою. Людина ж, хоч і, як трава чи квітка, існує в цьому світі, думаю я, має щось високе. Через це не повинна губитися, як трава чи квітка, — принаймні цього хоче моя душа. Відчуваю коріння таких думок, воно глибоке. Воно — це наша надія втриматись у світі й утвердитися: в душі ніколи не вгасає потяг до безсмертя. Він і є протестом живого серця супроти повсякчасної тлінності й загину. Цей страх весь час живе в мені, і я розумію, що саме він живить усіх, хто прагне сьогосвітньої слави. Дивне й химерне оце намагання зберегти себе під сонцем, але людина все-таки не трава…

Так думав я і після того, як пішов від мене батуринський війт Семен Герасименко; надвечір знову подув вітер. Знову я слухав шум дерев за вікнами, але очі мої жили не тут.

2

Вони сиділи один супроти одного: Тиміш Мохна і Петро Гайдученко.

— Ось ми вже підняли по третій, — сказав тонким, тихим і бляклим голосом Петро, — а ти мені нічого й не говориш.

— А може, я хочу тебе вгостити, як доброго сусіда й приятеля, — показав широкі зуби Тиміш.

— Чи такий я вже приятель тобі? — спробував усміхнутися Петро, і той усміх був, як тонка павутина. — Мабуть, про борг мій хочеш нагадати?

— Може, й про борг, — сказав Тиміш, і його гарне продовгувате лице посерйознішало. — Сам знаєш, річинець не за горами. Зможеш віддати?

Петро понурився, обличчя його стало бліде й постаріле. Мовчав, тільки дихав, ледь посопуючи, тоді як пальці крутили, перевертали і стискали порожню чарку.

— Чого ж мовчиш, Петре Гайдученку?

Але Петро мовчав. Звів тільки на Тимоша великі, сині й печальні очі, і стали вони вологі й теплі — жаль у них був, туга та біль.

— Таки не віддаси мені боргу? — спитав задоволене Тиміш. — Тепер я можу й судитися з тобою, добро твоє забрати й хату.

— А мо, трохи зачекаєш?

— Міг би й зачекати, — сказав Тиміш. — Але тих грошей ти все одно не дістанеш. Хіба б скарб де знайшов…

— Я з чумаками збирався йти, — сказав Петро несміло.

— З чумаками? — розреготався Тиміш, аж брови стали йому сторчака, а обличчя ще більше витяглось. — Чи ж візьме тебе хто за товариша, такого кволого?.. В тебе біда була, Петре, то я тобі й запоміг. Але свого губити теж не можу. Ніхто на моєму місці свого не губив би…

— А коли обдереш мене, як липку, — тонко й майже з плачем сказав Петро. — Як тоді житиму?

— Женитися тобі не треба було, — сказав гостро Тиміш.

— А коли я сам як палець був у цьому світі? — спитав так само тонко Петро. — Коли ні батька в мене, ні матері, а з родичів, і то далеких, тільки ти?..

— Через це й покликав тебе сюди, — сказав Тиміш. Його голос при цьому став деренчливий, наче важко йому було й слова ті змовляти.

— Чогось, може, хочеш од мене? — спитав з надією Петро. — Все для тебе зроблю…

— Ось вип'ємо й побачим, чи так уже все, — тим-таки силуваним голосом сказав Тиміш і вилив у себе трунок, наче хотів змастити деренчливе горло. І він його змастив, бо те, що сказав потім, мовлено було звичайно, навіть буденно, з малою усмішкою на вустах:

— Я надумав таке, що ти й хазяйство своє збережеш, і борг твій спишу. Одне тільки мусиш: мовчати як риба. Мовчатимеш, то й гаразд буде, а розпустиш губу, всього позбудешся. І зла я тобі не мислю, Петре, маєш хазяйство — май! А що не годиться і свого дарувати, то придумав я отаке. Не спаде з тебе й порошина, і ані колеса з дому не винесеш. Час все водою змиє й покриє, одно мусиш — мовчати!

Вже був трохи підхмелений, бо й затинавсь у мові, при тому наставив до Петра очі й дивився пильно і влізливо, наче чекав, щоб той сам здогадався, про що йдеться.

— Не розумію я тебе, Тимоше, — кволо озвався Петро.

— Діло просте, — роблено засміявся Мохна. — Жінкою зі мною поділись…

Петро розтулив рота і нетямкувато дивився на співбесідника.

— Жінкою? — перепитав.

— Авжеж, жінкою, — вільніше розсівся на лаві Тиміш. — І ти нічого не стратиш, і я свій борг у тебе заберу.

— Але ж, Тимоше, — прошепотів Петро, — чи ж то годиться?

— А годиться, що я тебе з хазяйства обдеру? Не годитиметься, коли люди про те дізнаються…

— Не знаю, чи можу тут щось вирішувати, — затинаючись, проказав Петро. — Про неї ж ідеться.

— Того не бійся, — запосміхався Тиміш. — Коли вона не захоче, то я і від боргу відступлюся і від неї. Аби тільки ти не заважав…

— Гадаєш, вона на те пристане?

— А чого їй не пристати? Це як вода. Змиє — і сліду не лишиться.

— А коли діти будуть?

— Багато ти їх з нею виплодив?

Петро почервонів і подивився злякано на співбесідника, відтак поблід і став тихий-тихий, закоцюбнувши перестрашено.

— Хочу добра тобі, Петре, — заговорив улесливо Тиміш. — Немає інакшого способу, щоб віддав ти мені борг. І силувати твою жінку не буду я також, навіть не проситиму, щоб ти їй це наказав. Одне з тебе опитується: мовчи. Заплющ очі й прикуси язика. Коли треба, вийдеш з хати і погуляєш…

— Чи ж немає в тебе своєї жінки? — спитав Петро зовсім кволо.

— Про мою жінку давай не говоритимем, — сказав гостро Тиміш. — Тут уже я сам справлятимуся. А щоб людям у вічі не кидалося, заприятелюймо. Ти при моєму столі сидітимеш, а я при твоєму.

— Гріх те все, Тимоше!..

— Гріх не тобі, а мені. Навіть жінці твоїй не гріх, бо тебе й хазяйство рятує. Цей гріх я сам і спокутую. Головне ж, від людей затаїтися, бо тоді і ти, і я, і жінка твоя пропадем.

— А доки?

— Доки не насичуся. А насичуся, віддам папір, де твою позику записано. Віддав би зараз, та боюся: не витримаєш ти і галасу наробиш.

Говорив те свистячим шепотом, прихилившись до Петра, поблискуючи насторожено очима, але були в хаті самі: могли й не таїтися. Петро ж так само незвідь-чого перейшов на шепіт і так само озирався, і мінилося його обличчя, червоніло чи блідло: не міг і досі отямитись.

— Я тебе до цього не силую. Своє повинен узяти, а як тобі сподобніше, вибирай. Щось таки мусиш утратити, Петре. Давай вип'ємо, щоб ліпше тобі думалося.

Але Петро похилився над столом, наче підтятий. Важко дихав і мовчав. Пересмикувалися раз по раз його плечі, думав він, думав, а що голова його була тупа й захмелена, то й не міг нічого придумати. Коли ж утиснув йому в руки Тиміш чарку, підніс її до рота і ковтнув, а тоді знову похилився і думав, думав; туга жилка стала йому серед лоба й запульсувала, а зуби стис, аж зарипіли, наче потрапив між них пісок; руки лежали на столі, покритому убрусом, вишитим у велику квітку, і дивився він на одну з квіток, яка раптом теж рухатися почала на білому полі так само, як друга й третя побіч, — почали проростати ті квіти, витинаючись із стебла й розгортаючи пелюстя. Тоді запахло навколо якось дивно, і він замість думати про те, що сказав Тиміш, почав пригадувати, звідки знає той запах. І пригадався йому луг, по якому йшли босі вони з тією, котра стала потім Гайдучихою, і блискотіла до нього вона великими темними очима, і саме на тому лузі цілував він несміливі її вуста, і на смак ті вуста були наче травник — напій, що гарно вміла його жінка виготовляти. Знав: пахнуть так усі трави і квіти, які росли в той момент біля нього, пахло так небо, що низько спустило над ними зорі, і ріка, яка застигла, наче живе срібло. Відтак ще більший подив відчув Петро від усього, що тут відбувається, і поставив супроти Тимоша вже зовсім захмелілі очі: