Так вони танцювали не один і не два рази, і завжди виходило, що останнім опинявся чи Петро, чи Тиміш, і по черзі давили вони один одного закаблуками, аж сичали з болю, і знову починався той-таки плин. Здавалося, позабували про час та міру і вже добряче упріли, але всіх живив незбагненний вогонь, тож тупали вони, крутилися й поверталися, аж доки найслабша з усіх, Тимошиха, не сіла знеможено на лаву. На те замовкли втомлені музики і присіли до столу, щоб покріпитися, покріплялися й вони всі — їли, ніби хотіли насититися на тиждень чи й на два. Гайдучиха трохи тривожно зиркала на чоловіка, бо давно не бачила його таким веселим, а він, помітивши її насторожений погляд, підморгнув легковажно і всміхнувся. Був достеменно такий, як раніше, коли вони побралися, саме оця його веселість та рухливість і привабили колись її до нього, бо сама була дівчиною повільна й несмілива, тепер же прочувала у тому його збудженні щось неприродно-незвикле. Тоді встав Тиміш, набряклий від випитого та з'їденого, і його гарне широке обличчя заблищало від поту.

— Я, Тиміш Мохна, зголошую тут урочисто, — сказав він і подивився на Петра, — що сусід мій Петро Гайдученко повернув мені сповна борг, який я йому вділяв, на що повертаю йому квит, що потім при вас, свідках, упишемо в актові книги.

Він вийняв квит і подав Петрові, і той, граючи веселим усміхом та блискочучи очима, порвав його на дрібні клаптики і підкинув угору. І заряхтіло над столом від безлічі метеликів, а всі загомоніли, засміялися і заплескали в долоні, Тиміш та Петро вийшли з-за столу, обнялися, і Мохна шепнув Гайдученкові на вухо:

— От бачиш, Петре, тепер уже ти вільний! Поплескав по плечі і відійшов, показавши Петру широку спину і червону шию. По тому стрепенувся дивно Гайдученко, бо почув раптом знайомий шелест і шарудіння. Тіло Тимошеве почало гойдатись у його очах і розпливатися. За мент він побачив, що по кімнаті йде, пострибуючи на хвості, грубий, лиснющий гад і сичить, повертаючи врізнобіч голову. Тоді-то й вирвався з горла у Петра той крик, що тамував його так довго, дикий, тонкий і пронизливий; крик, від якого всі раптом побіліли і кожному застряг у горлі непрожований шматок. Гайдучиха перелякано скочила, але було вже пізно: незвідь-звідки з'явилась у руках у Петра невелика сокира, і він кинувся до Тимоша із таким спритом, що той і озирнутися не встиг. Сокира вдарила його в голову раз і другий, і бризнула червона цівка, досягши аж сволока. Тиміш захитався, вирячив очі і раптом почав присідати. Кров залила йому обличчя, і стало воно яскравочервоне. Тоді закричали й загорлали чоловіки і завищали жінки; Юсько Корнієнко з переляку югнув під стіл, а Клим Стокоз кинувся, щоб схопити Петра. Але в нього перед очима мигнула кривава сокирка, і Стокоз відкинувся вбік, тоді як Петро щосили вдарив у двері. Клим побіг за ним і закричав на всю силу своїх легень:

— Убили! Убили! Тимоша Мохну убили! Держіть його, держіте!

Петро біг по вулиці, широко викидаючи ноги, за ним мчав Клим Стокоз і ще кілька чоловіків, що вискочили з дворів. Крик розносився по цілій околиці, і ще за мить ціла юрба котилася вслід за Петром. Він забіг у глухий завулок і перестрибнув через тин у обійстя Педька Бубенка. Сам Педько порався на городі і, побачивши незвичайну прояву, хотів її перепинити. Петро змахнув сокиркою, і Педько злякано сахнувся. Петро ж вискочив з другого боку на іншу вулицю і подався вже нею. Люди кинулись убік, щоб перепинити йому дорогу, з другого боку з'явилась ще одна юрба з наказним отаманом Данилом Харевським. Петро врізався просто в людей, махаючи на всі боки сокирою, і люди розсипалися, мимовільно даючи йому дорогу. Відтак кинулися за ним, і вже дві юрби мчали вслід за втікачем. Ламали по дорозі тини, узброюючись палицями, важко дихали і блискотіли очима: запахом крові раптом на всіх повіяло.

Тимоша Мохну тим часом винесли на подвір'я, коло нього вже порався міський цилюрник. Тиміш стогнав, а коло нього тихенько скиглили Тимошиха і Гайдучиха. Юсько Корнієнко ходив по двориську і ламав на руках пальці.

— Я був уже його схопив, — казав він незвідь до кого. — Тільки ж він з тією сокирою… ледве мені голови не проломив.

Ходив туди й сюди і повторював ту фразу без кінця, вряди-годи спиняючись і прислухаючись до колотнечі, що зчинилась на кутку.

А тим часом, як загнаний звір, мчав із однієї вулиці на іншу Петро Гайдученко, перескакував тини, толочив городи, вривавсь у садки і знову вистрибував на вулицю. Але скрізь бачив юрбу, що виривалася проти нього з розмаханим паліччям і роздертими у крикові ротами, і знову стрибав через тин. До нього кидалися господарі обійсть і пси, але він провалив одному псу голову, а Івана Дячка, що зміг схопити його, вкусив за руку. Після того скочив у завулок і помчав у той бік, де жив сам.

Заскочив у сіни і став у дверях, світячи кривавою сокирою. Очі його палахкотіли, груди ходили ходором, в той час, як двір заповнявся людьми. Кілька сміливіших кинулися на Петра з палицями, але той зручно відбився сокирою.

— Стривайте, люди, — сказав, зайшовши у двір, війт Семен Герасименко. — Я побалакаю з ним… Гей, Петре, — сказав він владно. — Кинь сокиру і йди з нами у ратуш.

— Хто до мене підійде, розчереплю голову, — прохрипів Петро.

— Заговорюйте тут його, — шепнув Герасименку осавула Савка. — Я обійду ззаду.

— Це балакаю до тебе я, Семен Герасименко, — голосно сказав війт. — Коли не хочеш, щоб тебе вбили, віддайся і підеш з нами у ратуш.

— Не піддамся я вам! — крикнув Петро. — Хоч би ви мене на часточки порубали.

— Чи ти сказився, Петре? — сказав Клим Стокоз. — Що це з тобою подіялося?

— Що подіялося, сам знаю, — сказав Петро. — А вам до того діла немає…

— Навіщо ти зарубав Тимоша Мохну? — спитав Іван Дячок.

— Це він і я знаємо, — сказав Петро. — І це наш із ним справунок.

Осавула Савка тим часом висадив хатнє вікно, і не встиг Петро й повернутися на скрип дверей, як схопив його ззаду на руки. Тоді схитнулася юрба і кинулася на Петра. Засвистіли палиці, і закричав тонко й пронизливо Петро.

— Ану розступіться, люди, — кинувся війт Герасименко. — В'яжіте його і ведіть на ратуш.

Петра в'язали так, що в нього хруптіли кістки. Він уже не змагався, а плакав, ридаючи, як мале дитя.

8

Його поставили перед сотником Федором Даниловичем, наказним отаманом Данилом Харевським, війтом Семеном Герасименком і перед бурмистрами. При цьому було багато цікавих послухати цей перший розпит.

— Правда, Петре Гайдученку, що ти вбив Тимоша Мохну? — спитав сотник.

— Я вбив його, — відказав Петро.

— Чи живий він іще, пане війте?

— Ще живий, — сказав війт, — але непритомний.

— Скажи нам, Гайдученку, причину, через віщо ти забив Мохну, — сказав сотник.

— Причину цю виповість він сам, — відповів Петро. — А коли, дасть бог, помре, то судитиме нас господь.

— Ти вів себе, як захвоцаний, — сказав сотник, — але відповідаєш розумно.

— Це в нього буває, — виступила перед суд Гайдучиха. — Якесь наслання часом на нього находить, панове урядові, що й люди можуть посвідчити. Коли добре і розумно говорить, а коли як без розуму стає.

Петро повернув голову, щоб подивитися на жінку, але вона не захотіла зустрічатися з ним поглядом. Тоді дивне страждання поступило йому на обличчі.

— Суд не може розглядати цю справу, доки не оскаржить Петра Гайдученка потерпілий Тиміш Мохна, а коли він помре безсловесно, його рід, — сказав сотник. — І поки те станеться, забийте Петра в кайдани і прикуйте перед ратушем. Я ж сам навідаю Тимоша Мохну.

Він звівся, а разом із ним звелися й інші і вийшли з ратушу. Решта дивилася, як куватимуть Петра Гайдученка…

Мохна й досі лежав у дворі. Коло нього порався цилюрник, голова в Тимоша була зав'язана, а обличчя — наче паперове. Вряди-годи голова та смикалася, і тоді виривавсь із горла стогін. Заплакана жінка стояла обіч і тоненько схлипувала. Вона здригнулася на рип хвіртки і зирнула великими нетямущими очима на сотника, який заходив у двір.