— А тепер ви щось заспівайте, — безапеляційно заявив Айлтон.

— Е-е-е… — я спершу розгубився і навіть не знав, що відповісти. — Я… ну, я не знаю…

— Давай, давай! Не соромтесь! Я хочу почути тепер українську народну пісню. Ви ж там у себе співаєте якихось пісень?

Крутнувшись на стільці, я повернувся до товаришів.

— Чуваки, — мовлю, — вони хочуть, щоб ми заспівали їм українську народну пісню.

— Я так і знав, що він це неспроста затіяв, — прицмокнув юрист.

— А що тут такого? — запинаючись, пролопотів Алекс. — Це що проблема? Заре заспіваємо. Максе, скажи їм, хай тримаються, зараз ми будем співати!

Проте все виявилося на так просто. На відміну від бразильців, серед нас чотирьох музикальним слухом міг похвалитися тільки Лаврентій. Я, Дімон та Алекс, м’яко кажучи, не вирізнялися особливою музикальністю. Все, на що ми могли ставити, — сила та потужність горлянок. Це єдине, що могло компенсувати дефіцит мелодійності та повну відсутність музикального слуху.

— Що співатимемо? — серйозно запитую я.

— Давайте «Ой на горі та женці жнуть», — висунув пропозицію Ларік, а тоді переконливо додав: — Це класика, пацани. Спеціально для іноземців. Кажуть, валить їх наповал, мов чума бізонів… Слова всі знають?

— Я пам’ятаю лиш до першого приспіву, — чесно зізнався я, — а далі можу співати, якщо хтось приспівуватиме мені перший склад кожного слова.

— Нічого, згадаєш.

— А я знаю до того місця, де починається про Сагайдачного, — почухавшись за вухом, прорік Саня.

— Значить так, — юрист вирішив взяти ситуацію у свої руки, — я заспівую, а ви підхоплюєте. Там все просто — самі повтори. У нас усе вийде, — а тоді обернувся до бразильців, силуети яких вимальовувались у півтемряві з іншого боку стола, і голосно оголосив українською: — Українська пісня «Ой на горі та женці жнуть»! Дуже актуальна… для цих джунглів… Пантаналу…

Не знати чого я гарикнув «True!» [49], після чого наш доблесний юрист, стиснувши кулачки і витягнувши шию, загорлав так, що у мене аж очі на лоб полізли:

Ой, на, ой, на горі та женці жнуть…

Відразу потому я, Дімон та Алі трохи невлад приєднались до товариша:

Ой, на, ой, на горі та женці жнуть,

А попід горою яром-долиною

Козаки йдуть.

Гей, долиною, гей, широкою

Козаки йдуть.

Гей, долиною, гей, широкою

Козаки йдуть.

Лаврентій незмінно тримався обраного ритму та гучності. Ми теж не розслаблялись, на льоту вгадували слова і старанно виспівували все до останньої крапки. Лиш іноді, гублячи в потемках пам’яті яке-небудь витіювате слівце, ми обмежувались тим, що підтримували нашого бравого заспівувача насиченим бджолиним гудінням.

По пе, попереду Дорошенко,

По пе, попереду Дорошенко

Веде своє військо,

Військо запорізьке,

Хорошенько.

Гей, долиною, гей, широкою,

Хорошенько.

Гей, долиною, гей, широкою,

Хорошенько.

На середині другого куплету Шарик, який засів на порозі під верандою, не втримався, чимдуж відкинув голову назад і давай підвивати. Песеня дуже старалося, витягуючи разом із нами найвищі ноти і підгавкуючи, коли ми дружно гаркотіли «Гей!… до-о-о-л-и-и-и-ною, гей!…». Тож уже вп’ятьох ми тягли далі:

А по, а позаду Сагайдачний,

А по, а позаду Сагайдачний,

Що проміняв жінку

На тютюн та люльку

Необачний.

Гей, долиною, гей, широкою,

Необачний.

Гей, долиною, гей, широкою,

Необачний.

Зрештою ми затихли. Шарик ще повив секунд тридцять, після чого також заспокоївся. Знадвору доносилось лиш монотонне дзижчання цикад, котрим були по цимбалах вокальні вправи чотирьох українців і бразильського дворняги.

— Все… — врешті-решт вимовив я, даючи зрозуміти, що шоу закінчилось.

— Кла-а-ас! — прощебетав Айлтон, від задоволення швидко-швидко прицмокуючи губами. — Давайте ще!

— Він хоче ще, — перекладаю друзякам прохання гіда.

— Значить, буде йому ще! — Лаврентію, схоже, сподобалося. — Давайте цю… ну-у-у хоча б «Їхав козак за Дунай»… Не знаєте? Тоді давайте «Ой, чий то кінь стоїть» або ж «Гей, наливайте!»… І цих теж не пам’ятаєте?… Ви якісь варвари, чесне слово…

Лаврентій одну за одною пригадував назви пісень, але ми собі на сором, навіть пам’ятаючи мелодію, слів не могли пригадати… Влаштувати сольний концерт наш юрист чомусь відмовився, скромнюсик такий.

Відтак ми засоромлено примовкли, не наважуючись зізнатись бразильцям, що більше не знаємо народних пісень, а заразом гарячково намагаючись викопати з пам’яті хоч яку коломийку, що її зможемо проспівати від початку до кінця.

Зненацька мене осінило. Щоправда, така думка ніколи не прийшла б до мене на тверезу голову.

— Є ще одна пісня, слова якої ми всі знаємо на зубок!

Хлопці втупились посоловілими очиськами в моє обличчя. Я по-акторськи витримав паузу, а тоді одним махом випалив:

— Гімн!

— Точно! — Алі аж долонею по столі ляснув. — Ти г-геній, Максе!

— Чий гімн? — звівши брови докупи, уточнив Дімон.

— Радянського Союзу! Чи й же іще? — Саня аж застрибав на радощах.

— Нє-нє-нє, чуваки! — я, на щастя, був далеким від тої стадії оп’яніння, щоби оскаженіло горлати «Союз нерушимых…». — Гімн Радянського Союзу ми не співатимемо, навіть не просіть. Принаймні не перед бразильцями, це точно. І про «Інтернаціонал» теж забудьте… — поспішаю обірвати можливий і зовсім небажаний розвиток дискусії. — Я мав на увазі гімн України.

На кілька секунд всі принишкли, обмізковуючи мою пропозицію.

— Нормальок, — зрештою озвався Алекс. — З-заспіваємо, що нам, слабо?

— А це не буде виглядати… ну, кощунством? — обережно вставив Дімон, тручи рукою спітнілого лоба. — Раптом хтось почне гикати під час виконання? Некрасиво…

— Некрасиво — це коли діти на сусіда схожі, — обірвав його Алекс. — І взагалі, не плети дурниць. Я тримаю с-себе в руках.

Відверто кажучи, я й сам подумував про те, що якось воно не дуже ґречно виходить — кургикати головну пісню країни, сидячи в самих трусах та майках посеред Пантаналу, причому будучи, м’яко кажучи, трохи напідпитку. Однак бразильці чекали, нетерпляче йорзаючи на стільцях, а нічого кращого мені в голову не приходило.

— Думаю, ніхто не дізнається, чуваки, — заспокоїв я товаришів. — Ми просто заспіваємо, а потім нікому не скажемо.

Я ще не знав тоді, що, скориставшись півтемрявою, Айлтон підступно знімав на відео наші підпиті тьохкання, замаскувавши фотоапарат поміж рушниками в кутку стола [50].

— Добре, — зітхнув Дімон. — Тоді я згоден.

— Оголошуй, — наказав мені Лаврентій.

Намагаючись надати собі більш пристойного вигляду, я прокашлявся і патетично звернувся до Айлтона:

— So, man, we’ve decided that we are going to sing… eh-m-m-m… we’re going to perform the national anthem of Ukraine! [51]

— Ого! — не зміг стримати здивування натураліст. — Подумати лишень! Це велика честь для нас — таке послухати.

— Отож, гімн України, сеньйори!

Я знову повернувся до обличчям до свого «хору».

— Давай, Ларік, — прошепотів, збираючись із духом. — Заспівуй! Ми втягнемось.

— Стоп! Стоп! — несподівано вигукнув Саня, не давши Лаврентію набрати в груди повітря. — А вставати будемо?

— Навіщо? Ми ж не в опері.

— Це ж гімн, йолки-палки!

— Я в самих трусах. Ви як хочете, але я співатиму сидячи, — заявив Дімон.

— Ну добре, тоді сидимо, — згодився Алі. — Ларік, тобі зелене світло! Затягуй!

І Ларік затягнув. Соковито, потужно, насичено. Алкоголь стер усі умовності, через що зазвичай дуже серйозний столичний законник викладався, неначе оперний співак перед цілковито заповненим залом, старанно виводячи гімн України посеред глухих та безлюдних пантанальських нетрищ. А ми дружно підхопили: