Несподівано з протилежного боку кущів випорснуло щось завбільшки з футбольний м’яч і понеслося полем, розсікаючи траву і розкидаючись бризками впереміж з вогкою землею. Шарик переможно завив і кинувся навздогін.
Невідомий звір пронісся повз мене так прудко, що я не встиг його розгледіти. — Це хто, в біса, у нас такий прудкий? Ти бачив, Айлтоне? — гукаю я.
— Armadillo, — кричить у відповідь натураліст.
Мені знадобилося півхвилини, щоб пригадати, хто ж такий отой «армаділло» [48]. Нарешті я зрозумів, що це англійська назва панцерника.
Тим часом Фабіо з Айлтоном спішились і разом з дворнягою почали оточувати кущі.
— Вам допомогти? — звертаюсь до бразильців.
— Давай!
Але панцерник виявився далеко не дурником. Побачивши, що його беруть в оточення, і зрозумівши, що зволікання тільки погіршить ситуацію, він вирішив прориватися. Щойно я витягнув ногу зі стремена, безстрашний броненосець вискочив з кущів, вправно ухилився від Фабіо, котрий кинувся йому навперейми, і почесав навпростець саваною. Фабіо схопив руками повітря і гепнувся носом у кущі. Шарик від розпачу заголосив так, що в мене аж під серцем защеміло.
Автор та Алі на конях посеред Пантаналу
Панцерник підскакував над тугими пучками жовтувато-зеленої трави і нісся до рятівних чагарів на заході. Він гецав, наче гарматне ядро, котре вилетіло з гаубиці, але якогось дідька не розірвалось і почало стрибати по полі. Причому швидкість була така, що я ледве встигав слідкувати за ним очима. Я ще ніколи не бачив, щоби істота таких крихітних розмірів розвивала настільки велику швидкість, несучись важкопрохідною заболоченою територією. Словом, ми його упустили.
Ось так добігав мій останній день на півночі Пантаналу в компанії натураліста Айлтона Алвеса де Лари.
Я насолоджувався останніми моментами посеред дикої, але такої чарівної савани, однак на денці свідомості жевріла думка про те, що завтра вранці мене чекає черговий раунд перепалки стосовно того, куди прямувати далі. Що довше ми тинялися Пантаналом, то більш похмурими ставали мої напарники, демонстративно показуючи, як їм все набридло. Назрівала серйозна розмова про те, як продовжувати подорож.
Хай там як, але стосовно власних планів я визначився давно. Попервах я намірявся рушити далі на північ до національного парку Чапада-дос-Гуймараньєс, після чого різко завернути на південь і спуститися до південного Пантаналу. Кажуть, там є місцина, називається Боніто, де знаходиться ціла низка озер небувалої краси.
Я був певен, що товариші відмовляться. Після кількох днів у Пантаналі Алі, Дімон та Лаврентій, образно кажучи, дійшли до ручки, а тому я не сумнівався, що мою ідею забракують. Насправді ми не збирались сваритися. Більше того, Дімон та Алекс докладали всіх зусиль, аби я залишився з ними і полетів на схід, аби пронестись ураганом по всіх курортах східного узбережжя. Одначе я знав, що цього не буде, і відчував, що час розлуки не за горами.
Ви мусите також усвідомити дещо, чого не можете відчути, читаючи ці рядки в теплі та затишку своєї квартири. Принаймні спробувати уявити. Попри всі принади Пантанал був, залишається і завжди буде вельми негостинним місцем. Орди москітів, виснажлива спека, виснажлива вологість, постійні дощі втомлювали як фізично, так і морально. Дивлячись очима на все те розмаїття тварин та рослин, які мене оточували, я уявляв себе наче в раю. Заплющуючи очі і повністю віддаючись фізичним почуттям, я думав, що потрапив у пекло…
Підтверджуючи мої здогади, Дімон, під час повернення на фазенду, порівнявся зі мною. Неначе справжній ковбой зсунувши капелюх на потилицю, він стиха поцікавився:
— Максе… Хм… Ти тільки не подумай нічого такого, я просто так питаю… Ем-м-м… Тобі це справді подобається? — він обвів рукою мокрі та прим’яті нетрища.
Я мовчав. Дмитро довго дивився на мене, чекаючи відповіді. Важко сказати, що він подумав про мене. Я не уникав дискусії. Просто… не люблю безглуздих розмов — пустих безцільних балачок, які ні до чого не приводять.
Я їхав уперед, несвідомо правлячи жвавим скакуном, подеколи відхиляючись від низько навислих гілок, і розмірковував про те, наскільки важче буде пробиратися до Боніто наодинці…
Ввечері Фабіо та Айлтон приготували прощальну трапезу. Ніби й нічого особливого, проте увесь стіл на веранді виявився заставлений різноманітними екзотичними наїдками.
Мої колеги розсудили, що зараз, либонь, найбільш відповідний момент, і видобули на світ величезну півторалітрову пляшку кашаси, міцнющої бразильської горілки, куплену ще в супермаркеті Поконе, останньому форпості цивілізації.
Сонце вже давно шаснуло за горизонт, фазенду огортала в’язка волога темрява. Веранда освітлювалась двома великими ліхтарями, щоправда, вони висіли на деревах ззовні кімнати на кшталт вуличних ліхтарів. Це було зроблено навмисно, адже, заворожені сліпучим сяйвом, до потужних лампочок мигцем злетілися міріади нічних комах. На щастя, світильники теліпалися достатньо високо, залишаючи більшу частину комашиної орави за межами закутаного подвійним шаром сітки приміщення. Деякі барилкуваті жуки, нічні метелики та страхітливі бабки всідалися на протимоскітну сітку і повзали туди-сюди, шурхотячи жорсткими крилами. Їхні химерні гіперболізовані тіні, стократ роздуті через віддаленість джерела світла, совались поміж нами по обідньому столі. Через це іноді створювалось враження, що між тарілками гасають фантастичні жуки завбільшки з людську долоню.
Отак ми неспішно вечеряли. Айлтон розбалакався і розказав трохи про своє життя. Потому бразилець почав розпитувати про Україну, наші звичаї та порядки, а також про те, чим ми займаємось у себе на Батьківщині. Хлопці розказували, я перекладав. Відповідно до того, як убував рівень рідини в півторалітровому бутлі, розмова ставала жвавішою й розкутішою. Щоправда, бразильці майже не пили горілки, чемно відмовляючись, коли Лаврентій намагався підлити огненного пійла в їхні келишки.
Незабаром, розправившись з основними стравами і майже «прикінчивши» пляшку, ми важко розкинулися на стільцях, осоловіло роздивляючись чудернацьких комах, що наче глядачі в зоопарку роздивлялись нас крізь сітку. Дімон час від часу тихенько відригував. Лаврентій клював носом, готуючись от-от захропти.
Нараз Айлтон голосно запропонував:
— А хочете я вам заспіваю? Справжню, бразильську пісню!
Стрепенувшись, ми вчотирьох замахали головами. По-моєму, в той момент нам як ніколи не вистачало хорошої задушевної пісні.
— Давай!
Айлтон перекинувся кількома словами з Фабіо, певно, добираючи пісню, після чого тлустий фазендейро трохи відсунув стільця від стола, аби той не заважав надимати живіт, і наготувався до виступу. Молодший бразилець подав знак, і над заллятими пітьмою просторами Пантаналу полилася пісня. Коли-не-коли бразильці навіть притопували собі й пристукували долонями по колінах. Пісня була бадьорою та веселою, однак геть не схожою на ті божевільні, але такі примітивні маршові мелодії, котрі ми чуємо з телевізора під час телетрансляції карнавалу або ж вуличних змагань із самби. Одну за одною Фабіо та Айлтон проспівали нам кілька пісень, що разюче відрізнялися між собою ритмом, тембром та тональністю.
— Сподобалось?… — спитав Айлтон, обвівши нас запитальним поглядом, після того, як вони з напарником довели до кінця останню співанку.
— Неймовірно… — прошепотів я. Чесно кажучи, я геть не очікував, що двоє дорослих, грубуватих на вигляд чоловіків, котрі добру половину свого життя провели в непролазних нетрях, можуть отак співати. Взагалі, як на мене, сценічне піяння — то геть не чоловіча справа.
— Спасибі, — задоволено проказав бразилець.
Фабіо на знак вдячності нахилив голову, а тоді сяйнув посмішкою і підняв догори великий палець, тішачись з того, що нам сподобалося.