Будучи у Чападі, я вдруге в житті чи не впритул підступив до смертоносних і непрохідних амазонських джунглів. Справжній Амазонас починався зовсім поряд (за бразильськими мірками, звісно) — за дві сотні кілометрів на північ. Роздивляючись кудлаті ліси з дороги, що вела до Чапади і подекуди нависала над вісімдесятиметровим проваллям, я думав про те, що знову не можу просунутися далі ні на кілометр. П’ять місяців тому я точнісінько так само стояв на іншому боці континенту, в Еквадорі, відразу за відрогами могутніх Анд, і дивився на таку ж непроникну гущавину, справжнє засилля дикої природи. Велетенські незаймані території, що охопили заледве не чверть континенту, ще й досі таять у собі безліч таємниць і служать притулком для диких племен, котрі нічого не відають про існування розвинутої цивілізації. Я розмірковував про те, що з часу колонізації Південної Америки поміж цими двома місцям — Пуно в Еквадорі та Чапада у Бразилії — людей зникло, напевно, не менше, ніж під час найстрашнішої пошесті чуми у Європі. Однак я розумів, що сунути туди свого носа поки що рано. На все свій час…
Вечором другого дня моє терпіння вичерпалось. Я зібрав нечисленні бурлацькі манатки і рвонув назад у Куйябу.
Над столицею штату Мату-Гросу повзли важкі хмари, час від часу чвіркаючи згори короткими холодними зливами. Я пересів на інший автобус, що прямував до Кампо-Ґранде, головного міста провінції Мату-Гросу-ду-Сул, проте втекти від дощу не вдалося. В Кампо-Ґранде із хмар безперервним потоком лилася вода…
Провівши ніч у столиці Мату-Гросу-ду-Сул, я зрозумів, що вирушати в Боніто немає сенсу. Відтак, плюнувши на все, взяв квиток на нічний автобус і ввечері того ж дня виїхав до містечка Фоз-ду-Іґуасу на півдні Бразилії. Воно знаходилось майже на вісімсот кілометрів південніше за Кампо-Ґранде.
Якщо вірити прогнозу погоди, дощ туди не діставав.
Як це завше буває, я розплющив очі через те, що автобус спинився. Ноги затекли, спина неприємно поколювала, проте, визирнувши крізь вікно, я посміхнувся. Понад будинками з іншого боку вулиці висіло розпашіле вранішнє сонце. Я задер голову вище, прискіпливо вишукуючи хоча б якісь сліди хмар, але жоден білий мазок не розбавляв кришталеву чистоту неба.
Заспані розм’яклі пасажири підводилися з місць, забирали поклажу і шикувались перед виходом. Я зрозумів, що ми прибули в Фоз-ду-Іґуасу.
Насправді цей розділ мав би бути про Іґуасу, якого називають королем усіх водоспадів планети.
Фоз-ду-Іґуасу — це ціла низка сполучених між собою великих водоспадів, розташованих на відстані десяти кілометрів на південний схід від бразильського міста з такою ж, як і у водоспадів, назвою. Власне, назва походить від словосполучення «y-uasu?», що на мові індіанців гуарані означає «велика вода». Вони знаходяться на річці Іґуасу, одній із приток Парани?, котра в даному місці слугує кордоном між Бразилією та Аргентиною. Оскільки кордон між двома країнами проходить точно по фарватеру річки, більшість водоспадів належать Аргентині (здіймаються на західному березі). При цьому, найкращі види (оглядові точки) на колосальні струмини води, що зриваються з височенного плато, належать Бразилії. Виходить так, що, фактично, не маючи у своїй власності водоспадів, Бразилія заробляє на них у п’ять разів більше, ніж сусідня Аргентина.
Увесь комплекс включає в себе 275 водоспадів, які простягаються загалом на 3 кілометри. Вода спадає з висоти 70-80 метрів. Науковці підрахували, що в середньому за одну секунду з плато падає 1746 м3 води! Таким чином Фоз-ду-Іґуасу є чи не найбільшими у світі, переважаючи африканський водоспад Вікторія по довжині і американську Ніагару по висоті (щоправда, поступаючись останній по величині потоку). Водночас, всі поціновувачі водної краси в один голос заявляють, що габарити Фоз-ду-Іґуасу аж ніяк не є їхньою головною принадою. Насправді ці водоспади однозначно вважаються найгарнішими у світі.
Найбільш вражаючою частиною Фоз-ду-Іґуасу є Горлянка Диявола (Garganta do Diablo) — U-подібна ущелина висотою 82 метри, шириною 150 метрів та довжиною 700.
Повторю: цей розділ міг би бути цілком і повністю присвячений наймальовничішим водоспадам світу. І він таким і був би, коли б я був зоологом, ботаніком, істориком, художником чи, на лихий кінець, звичайним письменником. Однак проблема в тому, що я є фаховим інженером, тому замість насолоджуватись солодкими оповідками про запаморочливі і, певно, найгарніші водоспади у світі, я розказуватиму вам про… дамбу «Ітаіпу», найбільшу гідроелектростанцію світу.
Фоз-ду-Іґуасу, Горлянка Диявола
Саме у Фоз-ду-Іґуасу я вперше за весь час подорожі дорвався до нормального Інтернету. Тож, щойно занурившись у світову павутину, надибав купу листів, зміст переважної більшості яких зводився до одного: як там, чувак, бразильські дівчата? Всім моїм товаришам (не варто, мабуть, казати — всі вони чоловічої статі) страх як кортіло довідатися, чи я вже кого «замутив», чи «щипав когось за попку» і «як вони, у порівнянні з нашими». На що я чесно відповідав, що за два тижні, проведені в Бразилії, бразильських дівчат ще не бачив. Зате, з гордістю повідомляв товаришам, я мав щастя спостерігати майже дві сотні кайманів різної величини (одного з яких хапав власними руками в кущах на узбіччі Транспантанейри, а інший жив у басейні поряд з нашою халупкою, щоранку підозріло спостерігаючи за тим, як я чищу зуби), чотири чи п’ять бразильських ему, зграю капібар, штук десять сірих лисиць, три тукани, сім чи вісім велетенських блакитних папуг, кілька десятків мавпочок, два оцелота, дві гігантські річкові видри, прісноводну черепаху, тапіра та одного прудкого панцерника (щоправда, останнього лише мигцем — він, зараза, носиться по плавнях, наче контужена зебра). На завершення листа я додавав ремарку про те, що в Ріо не був і не збираюся, а на даний момент маю намір поїхати й подивитися ГЕС «Ітаіпу». Суть усіх електронних повідомлень, що надійшли у відповідь, зводилась до одного: «Чувак, ти безнадійний».
Цикада. Таких повно у джунглях Пантаналу та в лісах навколо Фоз-ду-Іґуасу Але вас, шановні читачі, я покваплюсь заспокоїти. До бразильських дівок ми ще доберемося і ви матимете достатньо часу посмакувати моїми описами бразильської жіночності та краси.
А зараз повернімося до більш важливих речей, а саме — ГЕС «Ітаіпу».
Дамба «Ітаіпу»
На річці Парана, за 14 кілометрів на північ від міста Фоз-ду-Іґуасу, височіє виняткова, неймовірна і просто фантастична будова — дамба «Ітаіпу» — найбільша гідроелектростанція на планеті. (Дехто, щоправда, стверджує, що найкрупнішою ГЕС світу є китайська дамба «Три ущелини» на річці Янцзи, однак, по-перше, вона досі не виведена на запланований максимум потужності, а по-друге, «Три ущелини» не є монолітною станцією, фактично, складаючись із кількох дамб. Через це ГЕС «Ітаіпу» є одноосібним і беззаперечним рекордсменом за кількістю електроенергії, що генерується одиночною дамбою, так званою «single dam».) Більше того, за станом на 2010 рік «Ітаіпу» є найбільшою світовою електростанцією, порівняно з усіма іншими енергетичними станціями будь-якого типу, в тому числі й атомними.
Дамба має довжину 9 кілометрів і висоту 65-поверхового хмарочоса (більше 200 метрів). Вона розташована на кордоні між Бразилією та Парагваєм і обслуговується обома країнами одночасно (спеціально для цього засноване спільне підприємство «Ітаіпу Бінасьйонал»). Встановлена електрична потужність станції — 14 ГВт (чотирнадцять гігават або чотирнадцять тисяч мегават електроенергії!). Електроенергія генерується двадцятьма енергетичними блоками по 700 мегават кожен. Десять блоків належать Бразилії, десять — Парагваю. Умовна розділювальна лінія проходить точно посередині дамби. Такий поділ забезпечує майже 22% потреб Бразилії і майже повністю (90-93%) покриває парагвайські потреби в електриці. Для порівняння: встановлена потужність найбільшої європейської атомної станції, якою є Запорізька АЕС на території України, всього лиш 6 ГВт. Потужність «Ітаіпу» на 20% більша за сумарну встановлену потужність усіх діючих українських атомних станцій.