Аж раптом…

— А голубим з останнього ряду не видно, — бовкнув хтось із курсантів на найдальшій парті середнього ряду, маючи на увазі, що, коли товариш полковник малює на дошці голубою крейдою, лінії роздивитись неможливо.

Полковник Пацюкевич на мить відірвався від дошки, випростався і прогудів своїм зичним командирським голосом, нітрохи не змінившись на лиці:

— То нехай голубі з останнього, бляха, ряду пересядуть ближче…

Власне, я веду до того, що слово «бляха» було найулюбленішим у лексиконі товариш-полковника. Ще одним фаворитом у його словнику перчених висловів можна назвати дивне слівце невідомого походження «пєрдєц», одначе полковник розглядав його виключно як вишукану родзинку. Старий вояка завжди лишав «пєрдєц» на десерт.

Що ж до «бляха», то для такого прекрасного слова у Пацюкевича просто не існувало обмежень. Пацюкевич тулив його всюди, куди тільки міг. Жодне інше слово відтоді, як людство почало розмовляти, не несло в собі такої колоритної гами почуттів, вражень та емоцій. Полковник уживав його у реченнях на всі лади: як іменник, як дієслово, як прислівник чи займенник, але найчастіше — як сполучник. Він не полишав свого улюбленця навіть під час занять.

— Інженерно-саперна рота, бляха, скорочено, бляха, і-ес-ер, — диктував полковник під час однієї з лекцій по ТСП, — призначена для ведення інженерної розвідки противника та місцевості, пророблення та утримання проходів у інженерних, бляха, загородах і руйнуваннях, улаштування та утримання інженерних, бляха, загород та здійснення руйнувань, розвідки та знищення ядерних мін противника — ядерних, пєрдєц! — наголошував Пацюкевич, а ми з розумінням кивали головами, — і, бляха, керованого мінування.

Повторюю: полковник був високим, під два метри, важив щось із центнер, мав масивні зашкарублі ручища, а голос, голос був такий, що під час лекції шиби в аудиторії тремтіли, а під час прочухана якомусь курсантові зі стін зривались плакати. Тому оте «ядерних, пєрдєц!» звучало вельми солідно й авторитетно в устах старого афганця.

Бувало, полковник Пацюкевич прорікав громовим голосом:

— Ну, це, бляха, якийсь повний пєрдєц! — і це таки справді означало «повний пєрдєц» для того, хто ці слова чув, скажімо, черговий по взводу, днювальний по кафедрі, якийсь звичайний курсант, а то й цілий взвод…

Цього разу навіть пекельна світанкова какофонія не вирвала мене зі сну. Втомлений після рибалки на піраній, дражніння крокодилів та інших важливих справ, я прокинувся вкрай пізно, коли всі мої товариші вже були на ногах. Хлопці безцільно совались по бунгало, чекаючи на сніданок.

Починався наш останній день на фазенді Фабіо.

Я розплющив очі й поворушився. Обгоріла шкіра на носі трохи щипала та поколювала, литки злегка свербіли від комариних укусів, але в цілому ранок обіцяв бути чудовим. Я потягнувся, звісив ногу з гамака і відштовхнувся від підлоги, розгойдавши свій лежак. Тим самим засвідчуючи, що я прокинувся. Втім, вставати не хотілось.

— Здоров! — гукнув мені Дімон.

— Morning! — відказав я англійською.

— Як спалося?

— Прекрасно!

Алекс промовчав, зате Лаврентій мигцем підскочив до мене і почав походжати довкола гамака, наче павич, з удаваною байдужістю роздивляючись тлустих зеленкуватих ящірок, котрі мов білки гасали по опорах навісу.

— Мда-а-а… — заклавши руки в кишені, блаженно буркотав юрист. — Ляпота-а-а…

При цьому хлоп аж іскрився від внутрішнього щастя. Таким задоволеним, щасливим та усміхненим я не бачив Лаврентія від самого початку подорожі.

— Покакав? — здогадався я.

— Ну… так, — діловито відповів молодий законник, гордовито задерши підборіддя.

— Я радий за тебе, — щиро поздоровляю товариша. — Так тримати!

— Е-е-ех… До-о-обре… — проспівав щасливець, погладжуючи рукою живота.

Ранок направду зачинаєтся вельми непогано, подумалось мені. Щоправда, тільки-но я всівся на гамаку, ладнаючись на ранкову чистку зубів, мій погляд наткнувся на Алекса. Хлопець сидів на лавці в кутку бунгало, підібгавши коліна до грудей, і похмуро телющився в одну точку невидющими очима.

— Агов! Ти чого такий нахмарений? — звернувся я до товариша, а тоді спробував пожартувати: — Тепер уже ти випорожнитися не можеш?

Одначе мій жарт однозначно не мав успіху. Алекс важко глипнув на мене з-під насуплених брів.

— Ні, — понуро буркнув він у відповідь. — Я вже третю ніч не можу виспатись.

— Дивно… А я сплю немов убитий: свіже повітря, фізичні навантаження…

Алі аж позеленів від злості і просто-таки вчепився у мене почервонілими очиськами.

— Ти що, Максе, приколюєшся з мене? — питає.

— Навіть не думав. А що?

— Та ви хропете всі втрьох, мов бізони, трясця вашій матері!!! — загорлав Саньок, хапаючись за голову. — Це якийсь кошмар, бляха муха! Такої суміші гаркання, завивання, булькання і посвистування я ще ніколи не чув! Дімон зачинає, а потім ви з Ларіком підхоплюєте, і понесло-о-ось — тріо найкращих басів сучасності дають сольний концерт у Пантаналі!… На ягуара вони зібралися… Та ви своїм риком всіх ягуарів на двісті кілометрів навкруги розлякали! Від вашого храпу у Фабіо стіни дрижать, мов під час землетрусу! Як вас ще Петя не з’їв, прости Господи! — хлопець аж почервонів і важко сопів, видно, ми таки сильно йому допекли. — Я вам наступної ночі всім носи попереламую!

Тут слід вставити дві коротенькі ремарки. По-перше, Алекс живе за межами Києва, вдалині від шуму машин та гамору міста, котрий не стихає навіть уночі, а тому спить напрочуд чутливо (про це я дізнався під час нашої з ним поїздки до Китаю). А по-друге, ви ж знаєте, що людина, як правило, схропує тоді, коли відсипається на спині. Варто лиш повернути її на бік, і (здебільшого) харчання припиняється. Проблема полягала в тому, що лягти на бік у гамаку — ідея практично нездійсненна. Як не крутись, як не вивертайся, однаково виходить, що лежиш на спині. В принципі, для мене, Дмитра та Лаврентія це не було казна-якою проблемою, оскільки людина, яка не прокидається від власного хропіння, навряд чи прокинеться від завзятого схропування сусіда, чого не можна було сказати про багатостраждального Алекса, який в оточенні трьох, як він висловився, «найкращих басів сучасності», не міг склепити очей.

Після сніданку Фабіо спочатку показав нам, як він таврує свою худобу, а потім приготував шестеро коней для дальньої прогулянки Пантаналом.

Пересуватися верхи виявилось незрівнянно зручніше, ніж пішки. Взуття лишалось сухим, не доводилося безперестану виборсуватись із високої трави або ж брести ледь не по пояс у каламутній воді. Порівняно з автомобілем, теж були свої переваги. По-перше, можна забиратись у будь-яку гущавину, а по-друге, шум від двигуна не розлякував диких мешканців Пантаналу.

Ми знову взяли з собою Шарика, наче відчуваючи, що пес стане нам у пригоді.

На радощах, що його удостоїли такої честі, він гасав поміж кіньми і заливався мов навіжений. Іноді мені здавалося, що пес захлинеться власним гавканням. Собацюра не встигав закінчити одне «гав!», а вже починав інше. Складалося враження, що ми вибрались на полювання з цілою зграєю мисливських собак, а не на прогулянку з безрідним дворнягою, який сягав тридцять сантиметрів у довжину (враховуючи довжину хвоста).

Першою Шарик надибав черепаху. Він безугавно носився навколо одного місця, підскакував і кидався в атаку на невидимого ворога в траві, аж поки ми не під’їхали до нього і запримітили чималеньку річкову черепаху. Налякана собачим дзвякотом тваринка наглухо забарикадувалась у сіро-коричневому з жовтими плямами панцирі.

Невдовзі Шарик ще більше вислужився, вигнавши з чагарів тварину, котра до цього моменту ще не потрапляла на очі нашій ватазі. Якоїсь миті цуцик перестав гавкати і взявся гучно втягувати носом повітря. Потому він загарчав і метнувся до великої групи кущів, котрі розляглись посеред добряче підтопленого лану. Пес досить довго копошився в густому плетиві гілок, гарчав, дзявкав, часом вискакував і біг до нас, а тоді, ніби закликаючи слідом, знову зникав у непроглядних зеленувато-жовтих корчах.